- А ось і твоє місце, - сказав учитель, вказуючи йому на передню лаву. Він пішов і сів.
- Учіться ж, - мовив учитель, виходячи разом з батьком із школи.
Тільки що учитель за поріг, як знову несамовитий крик та галас піднявся з усіх боків. 'Бе, а-ба, ве, а-ва', 'і очисти мя од всякія скверни', - роздавалося то там, то там. 'Посунься!' - крикнув хтось. Десь щось стукнуло, писнуло. Скоро побачив Петрусь, як два хлопчики зчепилися битись. 'Не лізь!' - 'Лисичка, лисичка!.. Зайчик!.. Вовцюга!'! пішов викрик по всьому класі: перекидалися прізвиськами з усіх боків. Петрусь сидів і, дивуючись, повертав голову то в ту, то в другу сторону.
- Хто се? - роздалось коло його вуха. Петрусь оглянувся: два хлопчики його літ сиділи на одній з ним лаві - один чорноголовий, другий білоголовий - і перешіптувались між собою.
- Не знаю, - одказав чорноголовий.
- Новичок? - знову запитав білоголовий.
- Новичок. Ото його батько, що приходив з учителем.
- Хто ти такий? - запитав Петруся білоголовий. ІПетрусь злякавсь і посунувся від їх.
- Не займай, - раяв чорноголовий.- Ще розкви-сне, учителеві пожаліється.
- Хто?! - крикнув білоголовий, і зелені його очі уп'ялися в Петруся. - Ти тільки мені будеш що казати вчителеві, то - дивись! - І, показуючи кулак, шпарко замахнувся ним. Коли б не одскочив Петрусь, так би духопелик і влип у його спину! Петрусь поспішив од-скочити, хоч так порвався, що аж упав з лави додолу… Гук роздався по хаті.
- Тю-у-у-у! - скрикнув хтось.
- Новичок упав! новичок упав! - І всі кинулися до Петруся, обступили його, підвели.
- Чого ти упав?-спитав його високий, мордатий хлопець з чорним лицем.
Петрусь трусивсь, а не плакав. Він глянув кругом: між школярами не видно було білоголового з зеленими очима.
- Хотів бити мене… - одказав Петрусь мордатому.
- Хто?
Зелені очі заіскрили між школярами.
- Отой, - указав Петрусь.
Як звірюка кинувся мордатий на білоголового. Білоголовий тремтів, одступався.
- Я його не бив… їй-богу, не бив! Він бреше.
- О-о, жаб'ячі очі!- гукнув мордатий.- А гусочки хоч? Кажи, дати?
- їй-богу, я його не бив, - прохався той. Миттю рука мордатого опинилася на білій голові… хрусь!- і відлясок пішов по хаті.
- Ай! - скрикнув білоголовий, і його зелені очі залилися слізьми.
- За що ти б'єшся, бісова ведмеда? я буду вчителеві жалітись, - плакав білоголовий. Петрусеві жаль його стало.
- . Ні, він мене не бив, він тілько намірявся мене вдарити, та я одсунувся.
Білоголовий пішов за дошку, що стояла в кінці хати, плачучи. Мордатий приступив до Петруся.
- Як тебе зовуть? - спитав.
- Петро.
- А прозивають?
- Телепень.
- Слухай же, Телепень; тільки хто буде тебе займати, зараз мені кажи. Я йому дам! Учителеві тілько Ве хвалися.
- Ні, я учителеві не буду казати.
- То то ж, гляди. А гроші в тебе еі
- Ні, немає.
- Фью-у! - мордатий свиснув. -Тут немає, а може, дома є?
- Дома є.
- Принеси завтра, я подивлюся які. Петрусь не знав, що од казати.
- Так при…
Тут саме показався на порозі учитель. Усі пороснули по місцях. Мордатий мов крізь землю провалився.
Коли сів Петрусь на своє місце, то біля його сидів уже білоголовий і весело дивився своїми зеленими очима на учителя. У хаті стало так тихо, що чуть, коли і муха пролетить. Коли-не-коли роздасться луск лави або глухий поворот кого з школярів.
- Білоброві урок! - сказав учитель.
Школяр з зеленими очима підвівся і почав казати урок. Нешвидко, розтягаючи, читав він його, затинаючись то на тому, то на другому місці. Так підсліпий дяк читає панахиду, хмурячись і розтягаючи слова. Сумно, сонно… Щось десь стукнуло, наче упало. Роздався регіт.
- Хто то? - грізно спитався учитель. Один з школярів підвівся і сказав, що то Ґудзь заснув і, сонний, посунувся з лави.
- Ґудзь! - обізвав учитель.- Сюди. Невеличкий хлопчик, з сонними зляканими очима, з жовтим у плямах лицем, вийшов насеред хати. Учитель глянув - і вказав пальцем на долівку. Ґудзь стояв, мов його прибив хто гвіздком.
- Накарачки, скотино! - гукнув учитель. Ґудзь упав навколюшки… І знову тихо, і знову урок…
- А-а-а-а! - позіхнув хтось.
- Хто то?!-знову гукнув учитель. Усі оглянулись, шукаючи винуватого.
- Хто то?! - ще грізніше гукнув учитель. Як у рот води набрали.
- Жук! - кликнув учитель.
Високий мордатий школяр піднявся з-за пбслідньої лави.
- Ти?-визвіривсь учитель.
- Що таке? - спитйв Жук.
- Ти не чув? Не чув?! - мов ужалений, скрикнув учитель. - Телепень! Петрусь підвівся!
- На лінійку, дай тому великантюзі напальків і скажи йому, чого він не чув.
Очі всіх уп'ялися у Петруся, а він стояв і не знав, що йому робити: чи учителя послухати, чи провалитися крізь землю.
- Чого ти стоїш? На! - сказав учитель. Петрусь поблід, скривився.
- Чого ти кривишся? На, кажуї Петрусь залився сльозами… Як йому свого недавнього заступника та бити?
- Дурний!-сказав учитель.-Сідай. Шестірнийі Невеличкий і юркий, як миша, хлопчик пірнув під лаву і миттю опинивсь біля учителя.
- Гарячих, Костянтин Іванович? - спитав він, беручи від учителя лінійку.
Регіт, як галячий клекіт, зірвався.
- Гарячих… Тихше' Шестірний побіг до Жука.
- Я не винуватий, Костянтин Івановичі - басив Жук, - я нічого не чув.
- Держи руку! - скрикнув Шестірний і хижа радість загорілася в очах малоґо.
Жук наставив руку. Шестірний замахнувся; Жук одхопив руку - лінійка ударилась об лавку і зазизчала. Усі засміялися. Зло невдачі скривило личко малого: щоки почервоніли, ніс роздався, очі - насупились- позеленіли.
- Держи! - гукнув він і вхопив Жука за пальці. Трісь-лясь!
- Ай!..
Петро Федорович кинувся, схопивсь. У голові його ще снував сон свої візерунки, перед очима ще манячила мана: він бачив Жука, котрий хукав на набряклу, посинілу руку; сльози на очах його тремтіли, тоді як радість світила в очах Шестірного. Йому жаль стало Жука - здорового, чорного, мордатого. І серце у його стало, коли він глянув на Шестірного - малого, злого. Він злякався його - і затремтів. Сон, як дим, знявся, зник.
І знову він один у сирій сірій хаті; ліжко під ним; у кутку столик, на котрому лежав хліб і ще щось з їжі; а вгорі вікно, перевите залізними штабами, дивилося на його, як темний рот якогось страшного звіра з
