хліба, сухий та чорний, як кізяк.
Дід Улас узяв шматок хліба, мовчки подивився на нього й сховав за пазуху.
Переночувавши в зборні, він на другий день подибав у двір провідати Марину.
Марина спершу не хотіла до його вийти, думала - За милостинею старець приплентався.
- Одріжте шматок хліба та винесіть йому!- порядкувала Марина.
Слуга вернулася з шматком назад і повідала господарці, що дід не за милостинею прийшов, а хоче бачитися з самою господинею.
Нехотя вийшла до його Марина.
- Чого тобі треба, діду?
- Не пізнаєш мене? - міряючи очима, спитався Улас.
- Господь тебе знає, хто ти. Багато вас швендяє тепер! - неласково одказала Марина.
- Може, й багато; чув я - голодом господь карає… А, певно, в тебе був один тілько дід Улас? Пам'ятаєш його?..
- То ти будеш дід Улас? Пам'ятаю,- як же не пам'ятати? Колись мені у великій пригоді став… Чого ж тобі, діду, треба?
- Чого треба, питаєш? Тебе бачити… на тебе подивитись. Бач, ти тепер не та стала, що була колись.
Пам'ятаєш, як дід Улас переховував тебе від лиха?
- То давно було!- якось вирвалось у Марини.
- Давно, кажеш? А тепер? - спитав дід Улас, пильно дивлячись на Марину.
- Що ж тобі тепер треба від мене? Може, їсти хочеш, то йди до хати - нагодую.
Дід увесь затрусився, голова й борода ходором заходили, а очі з-під настовбурчених брів, як вугілля запалали.
- Марино, Марино!- замовив він старечим охриплим голосом.- Не їсти я прийшов у тебе прохати… І без тебе нагодувало мене лихо так, що вже їсти не хочу… Я прийшов довідатися, чи правда все те, про що люди кажуть?
- Що ж вони про мене кажуть?- граючи очима, спитала Марина.
- Недобре кажуть. Марино!.. Як тебе колись лихо спіткало, вони тебе приберегли й не дали лиховіі тебе посісти, а як їх прикрутило голодне лихо, то що ти з ними вчинила? Якого хліба даєш їм, у позику? Ось на, подивись! - і він витяг з-за пазухи той шматок хліба, що сховав учора.
- Коли їм не згодно брати трохи присмаженого, то хто ж їх до того силує?- байдуже спитала Марина.
- Голод, Марино, голод! - глухо бубонить дід Улас.
- А мене хто чим годував, як з голоду пухла? їм тепер вадить трохи присмажена пашня, а того, не бійсь, не хотять знати, що якби не я, то й такої б не було. Годі про дурне, діду, базікати, даремно часу гаяти!- одказала, повертаючись, Марина.
- Дурне, кажеш?- спитався дід.- А щоб же ти була давно здуріла, клята!-гупнувши в землю ґирлиґою, скрикнув дід.
Марина, мов її що шпигонуло, випросталася й гордо позирнула на діда.
- Чи в тебе, діду, усі дома?- покрутивши в себе пальцем над лобом, призро спитала його.- Чого ти прийшов до мене? Лаятися? То йди собі заздалегідь бо, тілько пам'ятаючи давнє, я не велю тобі в три шиї дати!..
Дід Улас увесь затіпався, хотів плюнути Марині в вічі та від немочі тілько на землю плюнув, кинув геть від себе шматок хліба, що показував Марині, і повернув з двору.
Він пішов знов до зборні та як ліг відпочити, то вже більше й не підводився. Сторож розказував, що всю ніченьку він бубонів із собою. Все кликав Марину, то корив її, то вговорював покаятися.
- Марино, Марино, - гукав він, витріщившись у сволок очима,- кажеш, що пам'ятаєш давнє лихо?.. Правда, що й то лихо було,- тяжке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лічило. А проте те давнє лихо не різнило людей, не розводило їх у різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи. А тепер яке лихо настало?.. Ох! Сьогочасне лихо - то справжнє лихо!- метаючись на всі боки, вигукував дід Улас.
На ранок він затих, а об обідній годині й на той світ переставився. Як обмивали тіло, то знайшли в діда на шиї гаманець, а в гаманці дві сотні грошей та якусь бомагу.
Паламар, читаючи по складах ту бомагу, повідав одрадянам, що дід Улас одписує Марині свій город і дві сотні грошей, аби тілько вона приберегла його на старість та поховала.
- А тепер же як бути? - спитався хтось, як паламар скінчив читати бомагу. Уперед виступив сам староста.
- Ке сюди бомагу!- сказав він паламареві, взяв у руки, підійшов до печі, що топилася на той час, і кинув бомагу в огонь. Вона зразу спалахнула й незабаром покрилася білим попелом.
- Отак бути! - сказав староста.- Діда Уласа як слід поховаємо, що від його грошей зостанеться - на церкву дамо, щоб поминали його праведну душу, а город-в обчеське піде.
(1897)
