- Ну, i звiсно що. 'Ви, - каже, - все так; мене i трохи не поважаєте, не то що за батька не приймаєте, а все на мою худобу дивитесь. Якби чорт старий скорiше очi закрив та загарбати його худобу. Не буде, - каже, - сього, чужому вiддам, та знатиму, що буде хоч душу поминати, а свої - хай як хотять'.
- Отаке! А ти ж сказала 6: ото ж унуки не чиї, а твого ж сина дiти. На їх поглянь. Та й на сина подивитися: дуже вiн багато, носячи за попом кадильницю, заробить? Хоч би ж уже землю вiддав, все рiвно сам нiкчемний бiля неї ходити.
- Так! Землю вiн вiддасть. А менi, каже, з чого жити?
- А грошей стара собака мало наховала? - скрикнула, визвiрившись, Оришка.
- Були колись грошi, - спокiйно одказала Горпина.
- Та що?
- Та в скриню до Ївги перейшли. Обiйшла старого, отак кругом i обплутала. Смiється з його, з молодшими по шинках шляється, а вiн i не бачить. Я вже їй казала: ми ж колись дiвували умiстi. Ти б, кажу, Ївго, хоч бога побоялася над старим отак глузувати. А вона п'яненька була: 'Уже, - каже, - до бога тепер лазити, як чорт не помiг'. Який, питаю, чорт? 'Не знаєш, - каже, - який? То попитай своєї дядини. Думаєш, - каже, - не знаю, яке ви зiлля варили та чим старого накурювали. Помогло? Багато ззяли з своїми чаклами? Не дуже я злякалася твоєї дядини, хоч вона i вiдьма. Я й сама навчу ще, як вiдьмити'. Сказано, п'яна, то таке i верзе.
Баба, слухаючи те, аж позеленiла. Сидить за столом, ухопившись за лаву руками, та так важко дише, аж пищики в неї в грудях грають.
- Про кого се ви рiч ведете? - спитався Кравченко, дослухаючись до розмови.
- Та… - махнула Горпина рукою. - Про свекра, чоловiче добрий, коли хоч знати. Замїс'гь того, щоб на старiсть грiхи одмолювати, вiн з молодицею зв'язався. Та хоч би путнє що, а то…
- А-а… - заакав Кравченко. - Я знав на своєму вiку одного. Так от чудасiя була. Йому двадцять лiт, а вiн полюбив п'ятдесятилiтню бабу. Та так полюбив, що хоч вiшатись. Усi дивуються, здурiв парубок, та й годi. А вiн, не потураючи на те, одно вчащає до старої - i встав, i лiг там. Стало чутно, що будуть вiнчаться. У неї, правда, своя хата, худоба i грошей, либонь, було достобiса; а в його тiльки й добра, ўо штани на очкурi, та й то дранi. Люди кажуть: 'Дурний, на худобу вдаряє. Чи варт те добро, щоб свiй молодий вiк запакувати?' Оже вiн не чує. Збираються до вiнця. I день назначили. Тут би до церкви йти, а вiн назад. 'Що я, - каже, - маю. Як був робiтником, так i зостануся. Не хочу'. Вона i сюди, i туди: 'Я тобi, - каже, - все вiддам'. - 'Давай зараз'. Пiшли до волостi, - а вiн, значить, уже з писарем змовився, - зробили таку бумагу, що вона йому усе продає. Грошики, звiсно, якi були, так вiддала. Тодi вiн знову. 'Ти, - каже, - подумай, стара. Чи менi, молодому, пiд пару така баба? Краще будь менi за матiр, я тебе до смертi догодую'. Вона не хоче, бришкає. 'Нiчого не дам! - кричить. - Жалiтися буду, в тюрму засаджу'. - 'Коли, - каже, - ще мене в тюрму саджати, - вон iз моєї хати!' I вигнав, у чому була, при тому тiльки й зосталася. Жалiлася, так ще суддi посмiялися: 'Так, - кажуть, - дурнiв i треба вчить'. Що ж, ви думали, з того парубка вийшло? Оженився, до своєї худоби та ще взяв за жiнкою, зажив таким багатим, що ну! Шинок одкрив, постоялий двiр завiв. А баба десь пiд тином сконала… Так от молодець, так молодець!
- А воно ж хiба се й не грiх? - з жалем спиталася Горпина.
- Є, бач, молодице, приказка: грiха боятимешся - голий ходитимеш. Що грiх, що не грiх, про те бог знає. Та коли ще вiн там розсуде - дожидайся.
- А люди? - знову пита Горпина.
- Люди? Наплюй на їх! Люди звали i того парубка дурним, а потiм - на улицi стрiнуть - шапку скидають. От тобi й дурний!
Горпина тiльки важко зiтхнула. Зiтхнула i Христя за нею. Баба сидiла похнюпившись, її тiльки пiдборiддя тремтiло. У хатi стало тихо-тихо. Дiтвора сидiла на полу i дивилася мовчки на проскуру, що лежала мiж ними. Петрик i той покинув гратися, якось дивуючись, обводив усiх своїми чорними оченятами.
Якась тiнь пробiгла по вiкну: тихий гомiн почувся знадвору.
- О, i Федiр iде! - сказала Горпина, зиркнувши у вiкно. - Та ще й не сам - з батьком.
I вона мерщiй стрибнула у сiни - стрiвати. Христю наче трясця обняла. Вона колись давно не могла бачити Грицька без того, щоб її не струснуло, тепер їй згадалося давне.
- Сюди, тату, сюди… Тут порiг - глядiть не спiткнiться, - чувся давно знайомий Федорiв голос.
- Хе-е… старий став, - одказує йому другий, - i очi дивляться - та не бачать. Переведи лиш мене за руку.
На дверях показалася висока постать старого дiда. Голова його бiла, як молоко, борода рiдка спадає на груди, сiрi брови, як стрiха, настовбурчилися над очима, а на обличчi i трохи Грицько не перемiнився, - такий сухий, такий i суворий, нiс довгий з горбом, лице тiльки з мурого стало бiло-рожеве.
- Ну, здрастуйте у хатi. То тут у вас i гостей повно, - обiзвався вiн,. переступивши порiг.
- Здрастуйте. Се тiтка приїхали з Кута, - докладала Горпина.
- Ну, а то? - тикнув пальцем Грицько на Кравченка.
- А то той чоловiк, що тiтку привiз.
- А то? - знову допитується Грицько.
- То панночка з бабою приїхали.
- Панночка? Так ви вже з панами зазналися? Через те, мабуть, i батька забули, - виговорював Грицько. - А то по полу що ворушиться?
- То дiти. Гетьте, встаньте вiдтiля! - крикнула на їх Горпина, - може, дiд схотять там присiсти.
- Устаньте, устаньте, дiти, хай дiд хоч на полу присяде, бо на покутi поважнi гостi розсiлися, - бурчав Грицько, чвалаючи до полу.
Горпину наче хто кип'ятком обдав. Тiльки що Грицько на порiг - уже i сварка, та ще при чужих людях, та ще й у їх город камiнцi кида… У неї аж сльози на очах виступили.
- Хiба ж я, тату, зневажаючи вас, таке сказала! - тiльки i вимовила вона.
- Чого зневажаючи? Нi, почитаючи. Якби, бач, не почитала, то старого не посадила. А то я i сиджу, i дiти бiля мене. Другi дiти i чужi, та, як прийдеш, i чолом старому чоловiковi оддадуть, а твої дiти почитають дiда i геть ховаються вiд його, мов собаки вiд мух.
Горпина зовсiм осiла. I як вона сього ранiше не здумала? Стоїть, як тороплена, i вiд сорому не знає, що й казати, куди їй дiватись. Та вже виручила Оришка.
- Чого се ти, старий, розбурчався? - спитала вона його. - Не на той бiк устав, не на ту ногу ступив?
- Не на той. Правда твоя. Старому, бач, усе на завадi. Та ще як свої бiльше, нiж чужi, шпильки пiд нiгтi заганяють, - похнюпившись, додав вiн.
- Хто ж тобi їх заганя? - знову йому Оришка. - Так наслухається, що З сторони люди брешуть, та й зачина! Що, тебе син не почитає? Невiстка не слуха? Коли ти сторонишся їх, то, звiсно, не потрапиш, що тобi хочеться. Уп'ять же - i дiти. Дiти - як дiти. Коли б ти до їх з ласкою, то й вони до тебе з тим. А як ти не вспiв на порiг ступити - зараз бур та бур. Звiсно, i дiти полякаються.
- Толкуйся. Так, усе так. Я у всьому винен. Чого ж ви мене, винуватого, до себе прикликали? Судити? Судiть мене!
- От ти вп'ять, Грицьку, на сварку б'єш. Тобi як доброму кажуть, а ти - знову за своє. Нема того щоб сiсти, як там кажуть, рядком та побалакати ладком.
- О, ти м'яко стелеш, та як буде спати! - буркнув Грицько.
- Нi, я тобi по правдi кажу. Чого тут критися, чого його, як лисиця хвостом, вертiти? Ти сам подумай: старий ти став, немiчний… за тобою треба дивитись, треба глядiти. А кому ж те ближче, як не своєму? Сказать би, у тебе немає близького нiкого, а то ж у тебе син, невiстка. Чого б я, як той бовкун, сидiв там у своєму закапелковi? Чоловiк не деревина, що положи його, то й буде лежати. Чоловiковi часом треба i побалакати… Узяв би перейшов до сина, один син у тебе, i догляд би тобi такий як слiд був, i погомонiти було б з ким.
- З того часу, як не стало старої, не стало й щастя! - глухо промовив Грицько.
- I то правда. Стара, царство небесне їй, була i хазяйка невсипуща, i жiнка добра, i господиня розумна. Та що ж - умерла… То вже дiло боже. Вiн один над нами знає, що робить, i нам не скаже. Умерла - й умерла. З могили її не вернеш. А тобi все-таки не слiд своїх сторонитись-обходити.
- Та що ти все зарядила: обходиш та обходиш! - гукнув Грицько. - Хто їх обходить? Я їх чи вони мене? От ти кажеш - син у мене, до його горнися. А ти знаєш мого сина? Вiн ще замолоду все менi навпаки йшов. Хотiв
