неговiркий, ще мов сумнiший, нiж як виїжджали з Кута. Христя думала про Довбнiв, не питала, чого сумує старий, вiн мовчав.
Приїхавши другого дня надвечiр, вiн зразу пiшов на свою половину i заперся. У Христi серце болiсно занило, як вона глянула йому услiд: похнюпившись, поколихав вiн, наче п'яний. Вона довго не спала, думаючи про його. Що прийшлося вислухати старому дома вiд жiнки? Недаром вiн осунувся так, опустивсь, їй здавалося, що вiн повинен її кликнути, вона сама поривалася скiльки раз iти до його, чи не виговоре вiн перед нею свого лиха i чи не повеселiшає хоч трохи. Та кожен раз її зостановлювала перед зачиненими дверима думка: вiн утомився з дороги i спить. Хай завтра. Так Христя i заснула. А Колiсник?
Вiн, поставивши свiтло на невеличкому столику в головах кроватi, лiг на спину, понурим поглядом озираючи хату. По стiнах, оббитих темними шпалерами, по глухих кутках снували тiнi, одна бiла оселя виблискувала, обдаючи хату зблiда-жовтуватим кольором. У тому жовтуватому мороцi по темних стiнках снують його зляканi думки. По глухих кутках вони зступаються i визирають до його таємними обличчями давньої давнини. Ось його батько, високий кругловидий рiзник, котрому з почотом скидають шапки i низько вклоняються всi городянськi мiщани. Ось i мати, низька натоптувана перекупка, говiрка, балакуча, говоре - мов горохом сипле i все так до прикладу, все такими поговiрками, котрих вона мала цiлий ворох на всякий случай. Що не видума Петро Колiсник - нiхто краще вiд його не видума, а послухати товстої Василини зостановлювались не раз i пани серед базару, дивуючись, де в неї тi слова беруться, i думаючи: 'Сам розум поверта її язиком'. Всiм навдивовижу далася та пара людей! I розумнi, i живуть согласно, i сина того, єдину свою дитину, добру навчають не дома, а в школi, де i панськi дiти учаться. 'Дома балуватись буде, а до свого ремества привчати - ще рано', - казав батько. 'I справдi, хто бiля його дома буде дивитись, ти - у рiзницях, я - на базарi', - довела мати. Костик трохи не з того часу, як став лазити, покинутий без призору батька-матерi, рiс собi самотою. Не закривала йому на нiч очей материна ласка, не будили ранком її пестощi. 'Матерi немає дома, матерi нiколи', - чув вiн кожен раз вiд наймички-куховарки, що разом глядiла i за ним. А батько? Батько бiльше гримав на його. Страшно i тепер йому, коли вiн згадає свої дитячi лiта. У тих людей, здається, не було серця у грудях, не було ласкавостi в розмовах. У його - рiзницi, у неї - базари, i бiльше нiчого. Тiльки вiн i чув нарiкання батькове на малу таксу, тiльки i вислухував перекази материнi про торг. А люди на їх з заздрiстю дивились i казали: 'От хто розживається-багатiє'. Непривiтною стороною тих щоденних клопот становилося життя перед його молодими очима, не будило воно чулостi до людей, а здiймало заздрiсть, недовiр'я.
- Знай, ти не об'їдеш - тебе об'їдуть, на те торг, - казав батько, призвичаюючи сина до свого ремесла, коли той скiнчив школу. I вiн розказав синовi про всi тi плутнi, якi треба часом пустити, щоб збути товар. Син був покiрним батьковим учеником; викидати колiнця, як звав батько крамарськi плутнi, приносило спершу йому таку утiху та радiсть. 'Не для кого трудимосяпрацюємо, не кому це все збираємо, як не для тебе i не тобi, - казала мати, додаючи: - А ти гляди батькiвського добра, гляди - не розволочи. Чим бiльше його матимеш, тим мiцнiше на ногах стоятимеш, бiльше почоту вiд людей. Грошi - сила, у нашiй мiщанськiй постатi - вони все'. Що було йому робити, як не стати на раз накоченiй колiї? I люди наддавали хiтi: якi батьколiати, та який син удався!.. Правда, молода ще кров шпарко дзюрчала у молодих жилах, серце нудилось серед тих щоденних клопот, i Костянтин не раз, набравши цiлу метку парубоцтва, заводив з ними забави, - то догори дном жидiвський шинок переверне, то ворота з двору, де е молода дiвка, замчить на базар, вивiсивши їх, мов щигля, на здоровеннiй щоглi. Та скоро i тим забавкам кiнець настав. 'Пора, сину, тобi женитись. Он у Сотника є дочка, хоч i не вродлива, зате покiрна дитина, та й не без приданого', - казав батько. А через тиждень Костянтин був уже чоловiком. З того часу увесь свiт повився для його густою хмарою, з-за котрої йому нiколи не доводилося бачити сонця. У тому туманi робилися обходи та ошукування людей, з року на рiк ширилось та прибiльшувало добро. Померли батько i мати, та слава їх не померла. Син високо пiдняв ту славу угору, ставши рядчиком м'яса спершу на полк москалiв, а далi i на увесь город. Про його говорили у кожнiй хатi, його прiзвище було на язицi у кожного. Вiн став першим чоловiком, першим мiщанином на усе мiсто. Те забавляло його, тiшило серце. Та одно лихо - нi з ким було йому тiї слави дiлити. Йому найближча i найдорожча людина, його жiнка, труїла йому найкращi i найлюбiшi хвилини в життi, її несита ревнiсть не давала йому покою нi на одну хвилину. Своя хата стала пеклом, з котрого приходилось тiкати. I вiн тiкав, хижо накидаючись на людськi кишенi i вивертаючи З їх усе, що там затаїлося. Вiн, здається, мстився над тими сiромами, що, не маючи нiчого, мали своє щастя. Боже! Що вiн тiльки не витворював на своїм вiку? Яких темних дiл, людських слiз не лежить на його душi. Його, наче гарячого коня, пiдганяло хатнє нещастя. I досi вiн безперестанно мчався… Мчався i от до чого домчався. Тепер вiн сидить рядом з панами, бiльше - сам пан. Одно слово, Колiсникiв Кут, колись графське гнiздо, тепер його… Його, його. Та як йому воно досталося, якими скритними дорiжками дiйшло? Кинься Земство до своїх грошей - i Кут, i все пропало. Пропала i слава. Праця цiлих рокiв, турботи довгих часiв - усе наче помелом змете. Колись йому Загнибiда, теж не згiршої руки крутiй, казав: 'Ой, дограєшся ти, Косте, до свого. Опечуть i тебе колись, та так опечуть, як ще ти нiкого досi не п'к'. Гляди, лишень, чи то не було пророкуванням. Чує його серце, настає та пророча хвилина. От земський наїзд швидко. Вiн був у Рубця, i Рубець якось здалека усе закидав, що треба 6 хоч раз повiрити земську скриньку. Його тi слова, мов холодний нiж, доторкалися до його душi. Вiн ще не чув, щоб вiн колов або рiзав, вiн тiльки чув гострий холод на горлi залiза. Уп'ять же i жiнка, виговорюючи йому, казала про ту чутку, що ходить по мiсту. 'Он, - каже, - розказують, накупив землi на земськi грошi та у їх i вигодовує бахурок'. Бахурок… Христя, перша людина, котру вiн любить бiльше усього на свiтi, не що iнше, як бахурка. Не гiркий посмiх гiркої долi? 'Ох! Коли б можна вернутися лiт за тридцять назад, не була б вона бахурка. Не був би i ти, Косте, тим, що тепер е, - казав вiн сам собi. - Не мутило б твою душу довгих лiт безперестанне ошукування других людей, жив би.ти у глухому куточку села тихо та щасно. А то що з того, що винесло тебе у свiт, вимчало у люди i поставило на показ на високому мiсцi? Нащо? Для того, щоб усi бачили, як ти будеш летiть з своєї високостi сторч головою? Щоб тикали на тебе пальцями, показуючи: он вiн, казнокрад, бахур!'
Колiсниковi стало страшно. Перший зроду раз вiн почув такий нестямний страх. Серце стало, кожна жилочка перестала кидатись, у кожному суставi похолонуло. Вiн чув, як у його волосся на головi жмутом пiднiмалося угору, очi наче хотiли вискочити з баньок… а кругом ходором ходив свiт. У тому неясному мороцi сотнi тисяч колихалися народу, ревучи та гукаючи: 'Так йому i треба! Собацi - собача i честь!'
Йому здалося, то настала послiдня хвилина. Знiчев'я рвонувся вiн, скрикнувши: 'Прокляте життя!' - i заходив по хатi.
Вiн довго ходив. Усе кругом спало мертвим сном, нiвiдки не доходило нiякого гуку, тiльки його ступнi, мов гiркi докори, роздавалися серед тiї нiмої нiмоти. Йому було сумно-гiрко i ще ставало сумнiше i гiрше, що йому нi вiд кого було ждати нi помочi, нi поради.
На другий день Христя уздрiла Колiсника i не пiзнала. Похмурий ходив вiн по хатi, ледве ногами соваючи, лице жовте, осунулося.
- Тату! Що це з тобою? - скрикнула вона. Вiн став i гостро на неї подивився. Так дивиться божевiльний своїми палючими очима. У Христi серце несамовито забилося.
- Ти недужий, недужий? - допитувалася вона його.
- Недужий… Не спав i трiшки за усю нiч. Не буди мене, - сказав вiн, виходячи в свою хату i зачиняючи за собою дверi.
- Що це з ним таке? Не дай, боже… - i Христя не договорила. Холодом пройняло її наскрiзь. Куди вона тодi ткнеться, що їй робити? Тiльки що вона трошки заспокоїлася, тiльки що прийшла у себе, як знову їй iти у ту непросипну гульню, у тi безперестаннi побiганки, їй пригадалися слова п'яненької Оришки: 'А ти не смiйся. Тебе велике горе жде…' Невже то були пророчi слова?
Христя i чаю не пила, сновигаючи з хати в хату i не знаючи, що їй робити. 'А може, засне, переспить', - тiшила її надiя. I вона на пальчики покралася до його хати, бережно беручись за ручку дверей. Стиха стукнула плямка, стиха скрипнула половинка, i невеличка щiлина засвiтилася. Христя, затаївши Зiтхання, приложилася оком до тiї щiлинки. На лiжку на спинi лежав Колiсник, згорнувши на грудях руки. Так їх умирущому складають. Лице блiде, Злегка синювате, очi закритi. 'Невже?' - подумала Христя i в одну мить опинилася коло його. Колiсник ворухнувся, застогнав i схилив трохи набiк голову. Христя одiйшла набiк, щоб не видно її було, коли часом вiн лупне очима. Довго стояла вона, дивлячись на його, на неголене, заросле срiбними остами лице; воно ще недавно було гладеньке, зовсiм кругле, тепер його щось витягло, декiлька зморщок пройшло по йому i продовж, i впоперек. 'Ох, який вiн старий став зразу… Старий, а все добрий чоловiк', - подумала вона i тихо покралася назад.
