- А що б було, коли б холодного пiднесла? - тихо огризнулася Хiвря.
- I без того мене печуть усi… а тут ще i ти з своїм борщем!
- Дивись - я винна! - усмiхнувшись, сказала Хiвря.
Грицько мовчав, сопiв та ждав, поки хоч трохи борщ прохолоне.
- У нас десь горiлка була? - нешвидко спитався вiн. Хiвря знайшла пляшку i постановила перед ним. Грицько випив чарку i знов прийнявсь до борщу. Хiвря дивилася, як вiн глитав ложку за ложкою.
- Та що там тебе так розсердило? - поспитала вона, дивлячись, що Грицько i трохи не одходив. То, бувало, i сердитий прийде: тiльки поїв - уже й пом'якшав, а тепер - i трохи нi.
- Ще е що їсти? - понуро спитався вiн.
Хiвря поставила печене порося. Грицько прийнявся за порося мовчки, сопучи. Хiвря бiльше не допитувалася; Грицько мовчав. Поївши, вiн устав з-за столу, перехрестився i лiг на полу, одвернувшись лицем до стiни. Хiвря мила миски, i тiльки їх глухий бренькiт порушав нiму мовчазнiсть у хатi.
З Грицькової голови нiяк не виходила сьогоднiшня рада, його зневага громадою. Йому було важко, серце билося все дужче та дужче, наче гадина крутилася коло його, не давала покою. Своїх намiрiв вiн не сповiряв дома нiкому; вiн мав надiю, скiнчивши дiло, гiрко посмiятися… а от тепер… з його насмiялися! Коли вiн мучиться - Прiська, певно, радiє… А ще як дома дознаються, Федiр почує… Вiн, його син… його кров… Буде радiти разом З Прiською?.. Нi, постiй!
Вiн схопився i окинув бистрим поглядом усю хату.
- Де Федiр? - спитався вiн.
- Не знаю. Ми довго дожидали тебе обiдати, та, не дождавшись, пообiдали самi. Федiр зараз пiшов пiсля обiду.
- Чи не до своєї бiсової тещi! - скрикнув Грицько. - Нiколи його дома немає. Так i шляється, бiсова заволока!
- Так вiн недавно й пiшов, - одказала Хiвря.
- Недавно… А чого швендяти? Куди шлятися? Вечiр надворi. Певне, скотина не напована.
- То, може, вiн i погнав її напувати.
Грицько знову лiг; Хiвря вийшла з хати i швидко вернулася.
- Федiр скотину напував. Зараз увiйде, - сказала вона. Пройшло небагато часу, i Федiр уступив в хату.
- Ви мене кликали, тату? Грицько устав i аж на лицi зблiд.
- Пiди менi зараз… - тремтячи, почав вiн. - Пiди до своєї тещi… знаєш? Скажи вiд мене… скажи: 'Я їй цього не забуду!' Хай вона це запише собi на лобi!.. Чув?
Федiр, женучи худобу од водопою, чув вiд хлопцiв, як його батька громада зневажила, зоставивши землю за Прiською.
- Це нащот землi? - тихо спитався вiн.
Грицька наче що ушпигнуло: в тихому питаннi сина вiн почув i докiр собi, i гiркий регiт. Вiн увесь затiпався.
- А твоє яке дiло? - гукнув вiн, аж Хiвря затремтiла. - Твоє яке дiло, питаю? Тобi сказано iди - iди i скажи… Став ще допитуватись! Тобi радiсна, учий сину, батькова невдача? Радiсна, га?
Федiр переступав з ноги на ногу.
- Накладаєте удвох з своею любезною на батькову голову?.. - i знову почав Грицько гукати на всю хату, перетираючи та переминаючи на зубах не тiльки Прiську з Христею, а й увесь рiд їх, усiх заступникiв. Вiн лаявся, хвалився, що всiх їх знищить, всiм їм оддячить.
- Роздратували мене - хай же знають, який Грицько сердитий! А ти йди до неї i скажи: 'Я їй цього не забуду!' Тiльки й скажи… I зараз додому вертайся. Чув?
Грицько одвернувся i знову лiг.
Федiр стояв, похнюпившись, у порога, м'яв шапку в руках. Його серце розривалося, його сльози давили. Як йому йти, як його сказати? Ще хоч би там Христi не було. А то… чи давно вони удвох пiд його кожухом простували? Христя тодi, правда, образила його… тепер подума, що вiн їй вiддячує. Вiн? Христi!.. - У Федора ув очах помутилося, зiтхання у грудях сперло.
- Чув? - гукнув, озирнувшись, Грицько. - Кому я кажу? Федiр затрусився вiд того гуку i, наче п'яний, пiшов з хати. Вiн вийшов на вулицю и став… 'Чи йти, чи нi?' - подумав. Його серце молотком стукало в груди, голова наче у вогнi горiла, i вечiрнiй мороз не прохолоджав її, тiльки дужче спиралося зiтхання у грудях.
- Чи йти? - уже вголос промовив вiн i, махнувши рукою, почвалав вподовж вулицi… Пройшов одну вулицю, повертає у другу. Он i церква чорнiє… Пiдiйшовши до цвинтаря, вiн знову став… Краще повiситись йому на дзвiницi, нiж iти туди! Хiба вернутися?.. 'Господи! прийми мене, чим отаку муку терпiти, отаку наругу приймати!' - сказав i, вхопившись за лице руками, притулився до баркану… Сльози бiгли на руки, пробiгали крiзь пальцi, хололи-замерзали. Вiн не чув: новi розтоплювали замерзлi i - лились-лились… Здавалося, їм кiнця не буде!
- Хто там? - обiзвав його сторож, ударивши в брязкало.
Федiр, наче злодiй, кинувся, одбiг вiд цвинтаря i, сам не знаючи куди, почимчикував майданом.
Вiн спинився, побачивши перед собою Притичину хату. Не свiтилося. Йому полегшало. 'Може, немає дома', - подумав вiн i мерщiй ускочив у двiр… Вiн не пам'ятав, що там казав, не пам'ятав, як знову опинився серед у лицi. Знову його церква зостановила; знову вiн коло неї прочумався. Почав пригадувати, де був, що робив? Вiн ще пам'ятає, як доходив до хати, як увiйшов… пам'ятає свiтло… лице Прiсьчине виставилось з-за печi - страшне, Змучене… Лице Христi свiтило, наче зорями, очима… далi… земля пiд ним наче посунулася, свiт заходив ходором… вiн щось казав… що вiн казав?.. Огонь палив йому голову, серце наче цiпом молотило… Вiн чув чийсь регiт… I от тепер вiн баче церкву знову… Чи не снилося йому те все? Чи вiн справдi був у Притики, бачив Прiську, бачив Христю, казав, що йому батько наказував?.. Так, так… вiн чує, що казав. Вiн чув свiй голос: 'Я їй сього не забуду!'
Наче ножем хто шпигонув зразу у серце Федора, коли вiн пригадав те.
- Що я наробив, каторжний? Що я надiяв, осоружний? - скрикнув вiн, ухопившись за голову руками. Сльози знову потекли з його очей; знову вiн, прихилившись до баркану, почав гiрко i кревно ридати. Тепер усе пропало, все! Тепер йому - краще в ополонку, нiж показатися на очi Христi… Чи не дурний вiн? Ну, постояв би де годину-другу, вернувся i сказав батьковi: ходив, немає нiкого дома. Так нiт же!.. 'Пiшов… понесла мене лиха година, попхала якась нечиста сила!.. I тепер все, що було менi найдорожче, сам своїми руками задавив… О, проклятий я, проклятий!' Вiн давив себе за голову i плакав-плакав.
Коли Федiр пiд церквою мучився, Грицько, лежачи на полу, думав: 'Гаразд, що я таке пригадав. Це одучить бiсового дурня бiгати за тiєю хльоркою: коли пiде вдруге - самi проженуть. Гаразд-гаразд… спасибi менi!' I Грицько таємно усмiхався.
Федiр пiзно вернувся додому, розкуйданий, без шапки.
- Був? - спитав його батько.
Федiр понiс таке, що Хiвря, прослухавши, аж перехрестилася. Грицько скочив на ноги i грiзно зирнув на сина.
- Був, питаю? - гукнув вiн.
Федiр стояв проти його й цокотiв зубами.
- Ти збожеволiв? - спитався батько.
- Та не руш його! - обiзвалася Хiвря. - Хiба не бач, вiн не схожий на себе.
Грицько прикро подивився… Блiдий, з мутними очима, стояв проти його Федiр i трусився.
- А шапка твоя де?
- Там… там… - махнувши рукою, глухо промовив Федiр i мерщiй побрався до печi. Хiвря кинулась до його.
- Федоре, сину! Що з тобою? Оханися!
- Вiн п'яний! - угадував, лютуючи, батько.
- Геть, не руш його! - сказав вiн Хiврi. - Iди сюди! Дихни на мене.
- Та не в'язни! Чого ти пристав до його? Дивись - хлопець не при собi, а вiн таки своєї! - гримнула вже на Грицька Хiвря.
- Чого ж вiн не при собi? Хiба обкурили або обпоїли чим вражi дочки? - не то понуро, не то боязко сказав Грицько. Вiн сiв i дивився, як Хiвря помагала синовi роздягатися, як, пославши на печi, попровадила його
