Коли вона прийшла до пам'ятi, бездиханна Прiська лежала перед нею, витрiщивши свої мутнi холоднi очi.
Одарка мерщiй скинула платок з плечей i закрила ним лице старої.
- А що? - знову спитався Карпо, як вона вернулась додому.
- Умерла… - понуро одказала Одарка. Карпо витрiщився.
- Що ти кажеш? - гукнув вiн, думаючи - чи то вчулось так йому, чи справдi Одарка те сказала.
- Умерла, кажу.
Карпо похнюпився, розвiв руки.
- Умерла… - шептав вiн. - От тобi й знай! Умерла… Таки дiждалась свого… Так ти кажеш - умерла?.. Хм… Що ж тепер робити?
- Що робити? За людьми iти та ховать… Оте и робити!
- За людьми? Хм… Хто ж пiде?
- Та вже ж хто послуха, той i пiде, а не пiде… - почала Одарка та й не скiнчила.
- Ну, а як не пiде, то що тодi? - спитався Карпо.
- Як що? Не лежати ж їй, поки й зотлiє!
- Я знаю, що не лежати, та хто буде ховати? на якi достатки? Одарка мовчала, мовчав i Карпо.
- Треба б спершу у волость заявити, - нешвидко почав вiн знову. - Хан там, як знають… Так… Пiти до волостi, пiти… Треба пiти, - розмовляв Карпо там з собою, тупцюючи по хатi.
- То йди скорiше, бо смеркає, - журливо одказала Одарка, сiдаючи на полу й пiдпираючи рукою щоку.
Карпо пiшов. Одарка сидiла смутна-невесела, дивилася буцiм собi пiд ноги, а справдi - нiкуди не дивилася: уп'яла очi в одну точечку та й не зворухне ними, мов скаменiла… Дiтвора, зачувши розмову матерi з батi ком, затихла, боязко поглядаючи на матiр.
- Умерля, - тихо-тихо прошептала Олень'а, повертаючись до брата. - Хто умсрля?
- Цить… Бач, матуся журяться, - сдказав той сестрi, i знову обоє помовкли.
Дедалi все бiльше смеркалося. Тиха тiнь темної ночi пiднiмала своє чорне крило i розпросторювала усюди темноту. Надворi ще носилося жовте зарево згаслого сонця, а в хатi було зовсiм темно. Одарка сидiла в тiii темнотi; важкi думки морочили їй голову… 'Отаке скойся! I поховати нiкому, i поховати нi на що… Хоч би переказати Христi… Куди ж перекажеш? До вона тепер? Може, вже за такими запорами, що i чут-ка не дiйде до неї. Господи! От смерть, - не дай її нiкому такої! Краще пiд ножем розбишаки спустити душу… Найдуть люди, найдуться жалiсливцi - i поховають як слiд… А тут? Усi, наче вiд напастi, одсторонились. А чим вона винна? Дочка винна, а мати - карайся… Ще хоч би достатки якi-небудь, а то ж - злиднi злиднями!.. Люди не схочуть ями копати, пiп не схоче даром ховати… хоч не похована тлiй!..' I Одарка здригнула.
- Отак же! - увiходячи в хату, сказав Карпо. - 3 волостi зараз наряд буде. Не можна й ховати…
- Чому? - дивуючись, спитала Одарка.
- Та бач же - все те гаспидське дiло… Старшина каже: може, вона сама на себе руки наложила. Треба писати становому. Поти становий не скаже, нiякого ладу не буде.
- Близький свiт - до станового! Тридцять верстов - немала путь! Днiв три пройде, поти до його та вiд його.
- Хоч би й тиждень - все їдно!
Одарка тiльки здвигнула плечима, устала i почала свiтити свiтло. Як часом чуже лихо не тяжко одкликається на душi, та свої клопоти ближче. З^-iопоталася й Одарка, засвiтивши свiтло… Нiч надворi: дiти куняють, а вона ще й вечерi не варила. Хутко метнулася Одарка сюди-туди i за топливом, i за борошном.
- Пождiть трохи, дiточки, я зараз галушечок зварю, - кидається до сонних дiтей.
- Мамо! - обiзвалася Оленка, дивлячись, що за клопотом матiрне лице трохи прояснилося.
- А що, дочко?
- Ти казала: умерла… Хто умерла?
- А ти не знаєш хто? Бабуся вмерла.
- Ба-бу-у-у-ся, - здивувався Миколка.
- То оце й не буде бабусi… Бабусю в яму - бах! - каже Оленка, показуючи кулачям, як будуть бухати бабусю в яму.
- Бух! - одказала, гiрко усмiхнувшись, Одарка. - Довго ще, поки буде 'бух', - додала, замiшуючи галушки в макiтрi.
- Бухкай же скорiше вечерю, - сказав Карпо, - а я пiду довiдаюсь, що там робиться, - i напрямився з хати.
Одарка тiльки тодi згадала, що вона без платка.
- Карпе! чув? - гукнула вона з сiней надвiр.
- Агов? - обiзвався той.
- Не забудь узяти там платка.
- Якого?
- Мого. Треба ж було чимсь закрити очi.
- Добре, - сказав Карпо.
Одарка вернулася до роботи. Дiтвора сидiла в кутку на полу i дивилася, як мати крутилася, їй справдi було скрутно. Вогка кiстриця бiльше лущала, нiж горiла, i, щоб пiддержувати вогонь, Одарка раз по раз бiгала до печi пiдкидати сухої соломи. Оце спалахне вiхоть - ясний свiт пробiжить по хатi, заграє на чорних шибках вiкон, освiте затурбовану голову Одарки, одкине вiд неї довгу-предовгу тiнь на стiну, ходе-бiгає та тiнь, поки Одарка утирає галушки; а згорить солома, згасне свiтло - i тiнь Одарчина кудись зникне, i сама вона покриється темнотою… Одарка знову бiжить до печi, пiдкидає новий верчик… Знову свiт осiяє, знову Одарка поспiша до макортета, знову постать її колишеться, i чорна тiнь бiгає по стiнi.
- Дивись, дивись… Он мамина рука… Он - голова… нiс, - каже Миколка до Оленки, указуючи пальцем на стiну.
Та глянула - i обоє зареготалися: такою їм здалася чудною бiганина тiї тiнi по хатi. Одарка рада, що хоч тим дiтвора забавилася; одно знає - поспiшає з вечерею…
Аж ось i вечеря поспiла. I давати б - Карпа немає. Що там його додержує?
- Посидьте, дiточки, трохи… Я зараз батька покличу, - сказала вона, юркнувши з хати.
У Притичинiй хатi ледве тлiє невеличкий каганець на коминi, кидаючи З-пiд стелi жовтуватий свiт. Угорi ще сяк-так освiчує вiн сумну оселю, а з долiвки встає чорний морок i пiднiмається вгору. Прiсьчин труп, прикриттi Одарчиним чорним платком, неначе купа зотлiлої соломи, чорнiється на полу. Коли-не-коли упаде на його блiда смужечка свiту, пробiжить по верху, мов ворухне платком, i - злякана - стрибає угору… На лавi пiд стiною сидять Панько, Кирило, Карпо - нiмi-мовчазнi, немов до стiни прибитi.
- А що тут у вас - благополушно? - уступаючи в хату в шапцi i з люлькою в зубах, питається Грицько.
- Що ж би тут?.. Он мертва лежить, - одказав Панько, ткнувши пальцем її а пiл.
Грицько, пускаючи з рота дим, повернувся, глянув.
Нiчого. Ще бiльше засмучена вернулася вона додому, дала вечеряти дiтям, а сама й не приторкалася - слала постелi замiсть вечерi. Карпо собi лiг, не вечерявши, i хоч тихо лежав, а й йому не спалося… 'Що, як справдi Грицько таку напасть зведе на них? Хiба йому що? Нi бога в животi, нi грiха - на душi, нi жалостi в серцi… Та ще як пригадає за землю', - подумав Карпо.
- I треба тобi було тим платком очi прикривати? - сказав вiн, почувши важке Одарчине зiтхання.
- А що?
- Та так… Пропаде ще платок… - звернувся Карпо, щоб не вражати Одарку нерадiсною звiсткою.
- Хай пропаде. Я ось думаю, що коли вийде дозвiл ховати, то не кому прийдеться - як не нам… Скажемо Христi, коли вернеться, що користь З землi буде наша - от i все.
- Коли то ще буде! - сумно одказав Карпо i замовк.
На ранок обоє повставали, наче п'янi, i зразу розбiглися: Карпо пiшов скорiше на поле, Одарка зосталася дома. В обiд зiйшлися, шоб мовчки поїсти страви, i знову розiйшлися до вечора. За цiлий день одне одному слова не сказало. Так минув i другий день, i третiй, на четвертий рано прибiгає Кирило.
- Прислано вiд станового - ховати, - привiтавшись, сказав вiн. - Уже i дозор зняли.
