долiвцi. Маринка знову залементувала, а Iвась одiйшовши до столу, почав гикати.
- Чи ви довго менi будете кричати? - гукнула панi, виглянувши з кухнi.
- Он та… лається, - одказав Iвась i вказав на Христю.
Христя завмерла на мiсцi: що, як панi справдi повiрять? Та й недобра ж яка дитина!
Насилу Христя утiшила Iвася, насилу звела його з Маринкою i трохи спочила, коли вони загралися. Потiм, як у печi витопили, - треба на стiл накривати. Прийшов пан i панич - обiд подавай, за столом служи: те прийми, те подай, те перемий, перетри.
Пiсля обiду нагодованi дiти замовкли, пан лiг спати; панич пiшов у свою хату - зачинився. Прийшлось спершу перемитiї посуду та тодi i собi за обiд сiсти.
За обiдом Мар'я розговорилася. Розмова вертiлася бiля панича i хто вiн такий, i де служе, i який ввiчливий, доступний, балакучий.
- Коли 6 трошки повнiший, що б то за красивий був! - вихваляла Мар'я. - Трохи лиш чи наша панi у нього не теє… Бо як зайде за нього розмова - не нахвалиться кумом. Вiн хрестив Маринку… А що панянки у городi - то кожна сьогоднi б пiшла, аби сватав. Та ба! Нi на кого не хоче промiняти попадi. Пiп у церквi вечерню служе, а вiн з матушкою чаї розпиває. Пройдисвiт! А все добрий чоловiк, - додала Мар'я й позiхнула.
- Спати хочеться? - питає Христя.
- Аж гiлля гне! Подумай: анi на волосинку не заснула. Оце зразу пiду в комору та й закочу; а ти, будь ласка, попорайся за мене.
Упоравшись, Христя повела дiтей у садок. Панi собi вийшла з роботою на рундук i, мугикаючи пiд нiс, щось плела. Швидко-швидко перебирали її тендiтнi пальчики якiсь прутки, з-пiд котрих випливала дiрчава стежечка, далi - кружало, далi знову стежечка. Христя здивувалася… Вона бачила, як плетуть жидiвки панчохи, тiльки ее не те, ее - щось iнше, друге.
- Що то ви, бариня, робите? - несмiло спитала вона й почервонiла. Панi, глянувши на неї, зареготалася, дзвiнко, гулко так залилася… Тiло її тремтiло, личко зарум'янилося, два ряди бiлих зубiв заблищали, а очi так i грали, так i горiли… 'Та й хороша ж яка панi, як регочеться!' - подумала Христя.
- В'яжу, - одказала Пистина Iванiвна. - Не бачила нiколи, що так витрiщилася? Дивись.
Христя збiгла до неї аж на рундук, а панi почала показувати, як в'язати.
У Христi аж в очах миготiло, голова кругом ходила, дивлячись, як швидко панi мiдяним прутиком хапала нитку, в'язала петелечку, в ту петелечку знову втягала нитку i - не знать як - уже робилося двi петелечки. Христя аж зiтхнула.
- Не поймеш?
- Нi.
- Хай колись навчишся.
День крався до вечора. Сонце повернуло геть з полудня i страшенно пекло; повiтря, аж жовте, пашiло, мов з печi. У садку, в прохолодi - i то було душно-млосно. Дiтвора вередувала, не гралася.
- Веди їх у хату, - сказала Пистина Iванiвна.
- Там же пан сплять, - увернула Христя.
- Доки йому рутити? Ще мало спав? Однаково виспиться - та ii пiде на всю нiч, - зморщивши свої бiлявi брови, мовила панi.
Христя стрiла на дверях пана - заспаного, облитого потом.
- Оце гаразд, що ти йдеш. Давай мерщiй вмиватися, - сказав вiн, виходячи на рундук до жiнки.
- У-у, заснулося! - позiхнув вiн.
- Гаразд. Вирутиш день, а на всю нiч з дому.
- Та треба пiти; не можна - обiщав. Та сьогоднi не засиджуся - к пiвночi буду дома.
- Гляди. Я буду дожидати, - сказала панi.
Сонце сiдало, як пан вимитий, прибраний, посунув повагом з двору. Панi на крильцi примостилася чаю пити. Вийшов i панич. Вiн узяв на руки свою хрещеницю Маринку i, забавляючи, почав поїти чаєм.
- От вона тiльки у вас i чаю нап'ється. Любить вас! - каже панi. - Маринко! ти любиш хрещеного папу?
- Лу-бу… - дебело вимовила Маринка i всiх розсмiшила. Панич її за се пригорнув, поцiлував; а вона з радощiв почала кострубачити його голову, бороду, плескати рученятами по запалих щоках.
- Ти ж моя хрещениця! Ти ж моя хорошая! - примовляв вiн, гойдаючи її. Маринка реготалася; панi, весело граючи очима, дивилася то на панича, то на дочку - любувалася.
Смеркалося, коли вони скiнчили чай. Дiтвора зразу захотiла спати. Христя пороздягала, положила. Коли вона вийшла у кухню, Мар'я вже стояла вибiлена, наряджена.
- Оце ще сьогоднi пiду, - сказала вона до Христi. - Може, вже i востаннє! - глибоко зiтхнувши, додала i пiшла з хати.
Христя зосталася знову сама. Дiтвора спала; панич пiшов у свою хату, зачинився; панi сидiла у своїй… Тихо-тихо, як у вусi. Сон почав колихати її.
- Чого ти, Христе, сидиш? - сказала, визирнувши в кухню, панi. - Лягай спати; я сама одсуну пановi.
Христя подумала, де б його лягти: чи в сiнях, чи тут, на полу у кухнi: i рiшила - краще на полу. Може, що трапиться панi спитати - от вона зразу i є.
Потушила Христя свiтло, лягла. Густий морок темної ночi обняв її зразу. Христя заплющила очi… Дивно їй: то сон аж хилив, а то зразу не знать де i дiвся. Зароїлися думки в головi… Вона розкрила очi. Вiкна манячили у густiй темнотi, а в їх, неначе iскорки, виблискували зорi знадвору… А то що за смужечка свiту трепече, ворушиться на долiвцi?.. Христя повернула голову до паничевої хати. Дверi були не зовсiм причиненi, i крiзь невеличку щiлочку пробивався свiт… 'I вiн не спить, - подумала вона. - Що ж то вiн робить?' - I тихо покралася до щiлини.
Панич сидiв коло столу трохи боком, обпершись лiктем на стiл, пiддержував рукою голову. На столi горiло двi свiчки; перед ним лежала книжка; вiн читав. Певно, читав, бо його очi, як мишi, бiгали по книжцi. Ясний свiт од свiчок прямо падав на його лице, бiле, свiже; красиве, воно ще здавалося красивiшим при тому свiтi. Лоб широкий, високий - з мармуру виточений, i на йому, над очима, неначе двi бархатки, чорнiло двi брови. Уста зцiпленi, прикритi тiнню вiд шовкових усiв. Вiн ними не дихав; се видно було по носу, рiвному, з стесаним кiнчиком, нiздрi котрого стиха то розширялись, то улягались. Чорна борода укривала його пiдборiддя i вiддавала цiлим пучком непримiтних iскорок, що загорялися при кожному тихому поворотi голови… Христя аж лицем припала до щiлини, щоб краще бачити його. Потайно. З другої хати вона роздивлялася його, бо до сього соромилася глянути прямо у вiчi. Тепер вона побачила красу його пишну, вроду молоду, манiру не просту, так присталу до його. Вона згадала хлопцiв. Якi-то незугарнi здалися вони їй! Доводилося бачити їй i попенка; панич, а лице у плямах, голова закустрана, сам засмоктаний, i говорив так грубо, а лаявся ще гiрше… Нi, вона зроду не бачила нiкого кращого вiд його. Якби можна - так би, здається, i обвилася, як та хмелина на тичинi, кругом його шиї, пригорнула його до високого лона, до свого гарячого серця… Слухай, мов, чим воно б'ється! А сама упилася очима в його очi, устами - в його уста та так би i замерла!
У неї аж зiтхання сперлося в грудях, i вона глибоко i важко зiтхнула. 'Недаром панянки побиваються за ним, - згадала вона слова Мар'ї, - бо є за ким. Яка ж то та попадя, що його до себе причарувала? I дивно - попадя!' Замислившись про попадю, вона знову прилягла на подушку. Незабаром З панських покоїв показався свiт, почулася тиха хода на пальчиках. Христя глянула i - пiзнала в темнотi постать панi. У неї дух сперло… Панi пiдiйшла пiд його дверi, стукнула стиха пальцем, спитала:
- Можна?
- Пистино Iванiвно! Кумушка! - скрикнув панич i кинувся її стрiчати.
- Оце одна сидiла-сидiла, дожидала-дожидала свого благовiрного… Дiти сплять. Думала - хоч ви прийдете словом перекинутись.
- Я читав. Чом же ви на мене не гукнули?
- А ви самi не догадались?
- Ви з роботою?.. Сiдайте ж, сiдайте, кумушка, неждана, несподiвана госте! Ось i крiслечко; у йому так покiйно сидiти, - щебетав вiн, пiдсуваючи до неї крiсло.
'Що ж се ж воно буде?' - подумала Христя i пiдвела голову. Дверi були не причиненi, щiлина завширшки з долоню давала на все вiльно дивитись. 'Невже i вона?..' - пригадалися знову їй слова Мар'ї… Мороз наче пройшов вподовж Христиної спини… 'У неї ж чоловiк… У неї двiйко дiтей… Вона - кума його!' - думала Христя
