- А очi нащо?
- Та очi е, та що ти поробиш з ними проти такої сили! Ти на двоє дивишся, а вона на двадцятеро.
- Не вiрте, паночку! - знову, як потайна собака з-за причiлка, кинулася, гаркнула Оришка. - Не буде нiчого. Смiло наймайте Кравченковi та Вовковi. То поважнi люди, хазяїни, а то - смiття. Розбишаки, шибеники!
- А он же, бач, твiй чоловiк не рає, - усмiхнувшись, одказав Колiсник.
- I.вiн бреше, паночку, хоч вiн i мiй чоловiк! - не видержала Оришка.
- От i не дурна ж ти? - покiйно обiзвався Кирило з-за вiкна. - Ще я тебе мало вчив, а ти й досi дурною зосталася. Де б за чоловiком руку тягти, а ти йому брехнi завдаєш. А все через те, що дурна. Хоч i кажуть, що ти вiдьма, i бояться люди тебе, а я прямо скажу - дурна, дурна, як чiп, та й годi! Це бачите вiд чого, пане, вона узлилася на слобожан. Торiк була засуха. Люди справдi мають її за вiдьму, хоч вона така вiдьма, як я вовкулак. Ну, ото, як засуха була, то вони й толкуються: це, певно, вiдьма покрала росу З неба, давай її викупаємо. Спiймали її раз та й укинули у ставок. А вона ото узлилася та й метиться ото.
Колiсник так i приснув:
- Так ти i в ставку жаб полохала?
- Брешеш, поганцю! Брешеш, вонючий, смердючий! I не кидали у ставок, а тiльки водою облили, та й годi. Далася б я їм, бiсовим шибеникам, укинути себе? Я б їм очi видрала!
- Та хто тебе знав - чи кидали тебе, чи облили водою. Тiльки вернулася ти додому, як хлюща, мокра.
Оришка аж посинiла з серця. Раз посинiє, вдруге позеленiє. Стоїть, труситься, очi палають, як углi. А Колiсник аж за боки береться - регоче. Усмiхнувся i Кирило за вiкном. Оришка побачила, як кiшка, стрибнула до вiкна, плюнула прямо межi очi i мерщiй вибiгла з хати. Колiсник упав i покотився по долiвцi… аж стогне, аж посинiв, нiяк не вдержиться вiд реготу. 'Хо-хо-хо, хо-хо-хо!' -глухо розкочується по хатi, а з-за вiкна Кирило собi здержує регiт.
Одна Христя понуро дивилася на все те. У самому глибi її жалiсливого серця гострим ножем поверталася пекуча туга. Перед очима у неї одно стояли слобожани, обiрванi, нечистi, невмитi. На колiнах гнулися вони перед багатим Колiсником, котрий кепкував з їх, а накiнцi ще i вигнав з двору. Спершу їй тiльки шкода їх було, своїм жiночим серцем вона жалiла провинникiв. Тепер, пiсля Кирилових переказiв та Оришчиного гарчання, вона побачила, що вони i не винуватi… їй тiльки приманячилося її давнє, уздрiвся Грицько Супруненко, що за малим i великим в'яз до її матерi… I цi Кравченко та Вовк такi ж, як i Супруненко, собаки. 'Багатирi, хазяїни', - каже Оришка. Та на чуже заЗДрi; їм замуляли тi городи, котрими селяни володiли, котрими який-небудь бiдолашний годував сiм'ю свою. Нащо йому? Вiн не розживеться з їх, а Кравченко та Вовк розживуться… Важкi та тяжкi думки окривали її голову, тодi коли Колiсник качався по хатi з реготу. Яким вiн здався їй гидким, цей запанiлий рiзник, кепкуючий з людського горя… а вона ж повинна його обнiмати та пригортати… якою злою та уїдливою ця стара вiдьма Оришка, плюючи в очi своєму чоловiковi за те, що той розкрив правду… Господи! i це люди! Собаки- так гризуться за недогризену кiстку. Христя переживала за ту хвилину бiльш, нiж за увесь свiй вiк молодий. Не краскою сорому, а блiднотою немочi та страждання покрилося її молоде свiже лице, яснi очi мерхли пiд натовпом важких думок, а в серцi гiрка та неодрадна туга заводила свою пiсню… Невеличка зморшка скочила на її лобi та там i закаменiла.
Не швидко Колiсник одiйшов вiд свого реготу, не скоро одiгнав Кирила вiд вiкна, наказуючи йому переказати Кравченковi та Вовковi, щоб безпремiнно прийшли i як можна скорiше, бо вiн швидко повинен виїхати по службi, а Христя одно сидiла понурившись.
- Чого се наша доня засумувала так? - стаючи проти неї i весело заглядаючи у вiчi, спитав Колiсник.
Христя глянула на його своїми понурими очима i, опустивши, важко зiтхнула.
- По кiм ее так важко зiтхаєш? Чи не за губернiєю засумувала? Бач, як надула свої губи? намурмосилася? Пiшла б краще в садок, подивилася по виднотi на се мiсце, де цiле лiто приндеться лiтувати, нiж отут тумою туманiєш.
Христя зiрвалась, було, йти.
- Iди, iди. I я не забарюся вийти, - сказав Колiсник. Христя зупинилася.
- Я ще не вмивалась, - згадала вона i, не дивлячись на Колiсника, пiдiйшла до стула, на котрому стояла миска з водою, начала умиватися.
- I не нарядилася? - зло зиркнувши на неї, спитав Колiсник.
- I не нарядилася, - з неменшим злом одказала Христя. Колiсник зразу почервонiв.
- Чи ви сьогоднi не зговорилися, бува, мене сердити? То кому-кому скрутиться, а куцому змелеться, - сваркою додав вiн i, сопучи, пiшов з свiтлицi у кiмнату.
Христя умилася i, не розчiсуючись, накинула платок на голову i мерщiй вискочила з хати.
Сонце i геть-то пiднялося; туман розходився по лiсу, осiдав на траву золотою росою. Повiтря прозорiло, помiж золотим морем сонячного свiту темними плямами лежали тiнi по землi; роса на тих мiсцях, наче срiбло, бiлiла. Ставок унизу, мов скло, блищав, i димарi на слободi закурилися. Сизий димок вистилав горою. Доносився глухий людський гомiн… десь скотина ревнула, порося кувiкнуло, кури кудачили, пiвнi голосили. 'Слобода загомонiла', - подумала Христя i напрямилася в садок.
У чистому ранковому повiтрi тонув вiн; зверху лилася на його золота сонячна хвиля, знизу знiмалася сиза тiнь. Там, мiж гущавиною молодого гiлля, у зеленiй листвi, навперейми одна другiй щебетали пташки. Скiльки їх i якi вони? Цьомкання, тиркання, лящання мчалося хвиля за хвилею. Горлицi в кущах жалiбно туркотали; зозулi, перелiтаючи з деревини на деревину, мов найнялися кувати; iволги завели таку белькотняву, наче лаялися, i з серця пе поспiшали-слiв вимовити; однi бджоли сумно гули, перескакуючи з квiточки на квiтку. Краса садова, наче чаром, облила, обхопила Христю. Уражене серце потиху переставало болiти, засмучена душа почула - щось легке i тепле в неї переливалося… Важкi думки в головi угасли.
'Свiте мiй, квiте мiй, який ти красний! Ще б ти краснiший був, коли б тебе лихi люди не мутили!' - подумала вона i посунула у саму тiнь молодих кущiв.
Уже сонце високо пiдплило, бралося до раннього обiду, як з хати вийшов Колiсник, радий та веселий, i напрямився в садок.
- Христе! доню! - гукав вiн, i його голос гучно розкотився по садковi. Вiн стояв, дожидаючи одгуку. Нiхто пiде не обзивався. Вiн знову гукнув ще дужче.
- Та я тут. Чого так гукати? - з близьких кущiв обiзвалася Христя.
- Чи ти знаєш, за скiльки я найняв ставок та городи? - I, не дожидаючи питання, одказав: - 3а сiмдесят п'ять рублiв у рiк. Це тобi, дурочко, буде на примхи. Чуєш? На твої примхи! Тiльки… - i ьiн злегка посварився пальцем. - Ось i грошi дали попереду. На!
Христя сумно-сумно зиркнула на його. Вона почула, мов хто пiдiйшов до неї, щоб задавити - з усiєї сили ухопило за горло… Дух захопило у грудях, темнi кружала заходили перед очима… Почалося змагання життя з смертю… Життя одолiло… Наче iскра мигнула в глибокiй безоднi, заграли зрачки її темних очей, груди дихнули глибоко i вiльно, весела усмiшка освiтила рум'яне' личко… Христя, пiдвiвшись, почепилася руками на товстiй Колiсниковiй шиї. Вiн її пригорнув до себе i, як дитину, помчав у бiльшу гущавину саду… Тодi саме Оришка вискочила з кухнi i, як кiшка, покралася тихо поза кущами…
Через тиждень Колiсник поїхав по службi, наказуючи Оришцi глядiти панночки.
- Чи менi їх не доглядiти, коли кругом нi одної живої душi? - одказала та.
- То-то ж, гляди!
I, кликнувши ще у кiмнату, вiн довгенько шептався з нею на самотi. Оришка вийшла вiд його, покручуючи головою та сама собi пiд нiс усмiхаючись.
- Що то вiн казав вам, бабусю? - спитала Христя, коли Колiсник скрився за горою.
- Ат… не знаєте пана! Все жартують: 'Ти б, - кажуть, - знайшла нашiй панночцi яку-небудь iншу утiху'. - 'Яку, - питаю, - iншу?' - 'Так молоденького панича або що', - i Оришка преєхидно хихикнула.
У Христi аж у душi похолонуло вiд того реготу. Вона зразу догадалася, що Оришка тiльки замина правду. Згадуючи, як учора звечора Колiсник наказував їй берегти себе, не виходити далеко у лiс, зовсiм не ходити на слободу, бо там небезпечно… щось белькнув про парубкiв… i зам'яв мерщiй обiцянкою привезти доброго гостинця, коли його доня буде розумно вести себе, - вона догадалася, який був Оришцi наказ вiд Колiсника,
