- Не велика шкода, як і пропала,- усміхаючись, вимовила мама по-французькому.- Пейзан ніколи нічого доброго не напише.
- По-твоєму, пейзан і не чоловік! - неласкаве одмовив папа.
Тут саме увійшов лакей закликати до обіду. Ми всі встали й пішли до столової. Папа посліднім звівся і йшов позаду нас, хмурий та задуманий.
Увесь обід він був таким, мало що їв і, як сич, надувшись, сидів. Я раз по раз боязко позирала на нього; мене страшенна досада розбирала, що я йому заподіяла такого жалю, та ще й не призналася. А тепер уже пізно було, треба було одмовчуватись і далі таїтись. Це мене найбільше всього клопотало, і я дуже невесела сиділа за столом.
- Що це ти? За книжкою так зажурився? - під кінець обіду питала мама в папи.
Папа якось безнадійно махнув рукою, встав і, не дожидаючи кінця обіду, пішов до кабінету.
На велику силу діждала я, коли почали всі з-за обіду вставати, і мерщій побігла до себе в хату.
- А папа дуже журиться, що книжка пропала! - замовила я до Марти.
- Журиться? - перепитала вона, зазирнувши в мої засмучені очі.- Та й ви трохи не плачете? Панночко моя люба! - весело затараторила вона.- Не дивіться так сумно, щоб не помітили, що ви книжку взяли. А ми ту книжку крадькома знову положимо там, де вона й лежала. Який тоді буде радий барин, що знайшлася!
Те мене утішило… 'Справді, ми положимо книжку на столі, як папи не буде дома; а як він вернеться та побачить книжку, то як зрадіє!' - думала я і швидко забула про свій сум і досаду.
За вечірнім чаєм пала, виспавшись після обіду, уже здавався веселішим, а на другий день за клопотами по хазяйству та по службі й зовсім не згадував про книжку.
Так пішли дні за днями. Папа зовсім заспокоївся, та не заспокоїлась мама. Вона ще увечері того дня, як пропала книжка, усіх дівчат і лакеїв розпитувала та перепитувала, чи не брав хто тієї книжки з кабінету, а потім крадькома назирала за всіма, чи не виявиться вона в кого.
Книжка не виявилась. Нам з Мартою шкода було односити таку гарну книжку так скоро, і ми кожної ночі, як мене одсилали спати, упивалися, вичитуючи журливі пісні та сумні оповідання. Найбільше всього нам уподобалися 'Тополя', 'Катерина' та 'Нащо мені чорні брови'. Скілько разів ми їх перечитували і скілько сліз пролили над ними! Марта напам'ять витвердила 'Плавай, плавай, лебедоньку' і 'Кохайтеся, чорнобриві', а вже найбільше 'Нащо мені чорні брови, нащо карі очі'. Раз я чула, як вона, тихенько виспівуючи, підбирала голос до тих слів.
- Панночко! - одного вечора похвалилася вона.- Ох, коли б нам через ту книжку лихо не склалося.
- А що? - питаю.
- Та я, дурна, співала на кухні 'Нащо мені чорні брови'. Дуже ця пісня усім подобалася! Видно, хтось із дівчат про мою пісню барині доніс, бо сьогодні мене бариня допитувалась: яких-то я нових пісень виспівую і де їх навчилася? Насилу вибрехалася, що як на село мене посилали, то я там нову почула та ото й співала на кухні. 'Ой, гляди,- кажуть,- чи, бува, не з тієї книжки, що в барина пропала?' Та так на мене прикро-прикро подивилися. Треба нам дуже стерегтися, бо тепер за нами будуть наглядати.
Вечора зо два ми постереглися і не здіймали з груби любого нам 'Кобзаря'.
Трохи перегодом після того лучилося якесь свято. Папа на весь день кудись поїхав з дому, фрейлен теж одпросилася в город провідати свою знайому, а ми, діти, зостались з мамою дома. Після сніданку мама заклопоталася над чимсь, а нас з Мартою одіслала гуляти. Не довго ми вигулювали, бо було холодно; змовились вернутись у мою хату та, зачинившись там, зняли 'Кобзаря' з груби і ну його вичитувати! Гриць ще не чув 'Катерини', і я почала читати. Сидимо всі купкою; Марта та Гриць нагнулись надо мною, слухають, а я тихенько їм читаю. Байдуже нам про все на світі! - так я зачиталася, а вони заслухалися.
Коли це двері - рип! - і перед нами, наче виросла, мама!.. Ми з Грицем так і прикипіли над книжкою, а Марта, мов її що шпигнуло,- зразу підвелася і, як свічка та, перед мамою стала.
- Що це ви читаєте? - спитала мама й глянула на книжку.- Так ось де він, той 'Кобзар', що пропав у папи! - з притиском у голосі промовила.- То це ви його украли?! - скрикнула на всю хату, і якісь хижі огні засвітили у її очах.
- Стидовище, страмовище! Украсти в папи та й не признатися? - почала вона нам сердито виговорювати.
- Це я, бариня, украла,- спускаючи голову, тихо якось прошепотіла Марта.
- Ти?! - засичала мама.
Біла рука її блиснула вгорі… почувся відляск… і Марта з нестями вхопилася за щоку своєю рукою.
- Бон… на конюшню! - крикнула на Марту мама.
Та, похнюпившись, тихо пішла з хати, а за нею понеслася гнівна мама. Ми чули, як вона звеліла покликати Тришку й наказала йому одвести Марту на конюшню та всипати п'ятдесят гарячих, щоб знала, як книжки красти. Потім вона вернулася до нас і, звелівши своїй покойовій однести книжку в кабінет, почала нас пробирати.
Я не пам'ятаю, що вона нам казала. Я чула її гнівний голос, якісь сердиті та обрубі слова, а звести їх докупи, зрозуміти, що вона казала, я не мала сили. Мої думки врозтіч розлетілися; пам'ять страх приголомшив; серце, як не вискочить, билось; у вухах гуло, в очах потемніло… Я дивилась у вікно і крізь сльози бачила, як Тришка вів Марту в конюшню; як вона, похнюпившись, ішла тихо вперед нього, а він її ззаду підштовхував, і як вони незабаром зникли в чорній прогалині дверей від конюшні… У тій прогалині зник і мій погляд; чорний морок її обхопив мене кругом, і я сама посунулась у його, наче в якійсь безодні тонула…
Опам'яталася я, уже лежачи в кроваті. Біля мене стояла мама, держала якусь склянку перед моїм носом, давала нюхати; а її покоївка мені виски розтирала. Гриць стояв у мене над головою і, схилившись на бильце кроваті, гірко плакав.
- Ну, годі, годі,- обізвалася до його мама.- Бач, вона дивиться… Перестань плакати, Грицю… А ти,- повернулася до покойової,- піди й зараз принеси чорного кофію. Та скажи, щоб кріпкого зготували. В одну мить мені!
Покоївка зникла, а мама присіла до моєї постелі й почала гладити своєю білою рукою мою голову й обличчя.
- Бач, дурочко! - ласкаво мовила вона мені по-французькому.- І себе до чого довела, і другим клопоту наробила… А то все через те, що звірилася на оту злодійкувату циганську кобилу! Я її вон із двору вижену, на село в чорну роботу завдам; а до тебе приставлю Глашу. Глаша - славна дівчина і по-руському вміє добре говорити, а то ти з тією мужичкою, що й слова по-руському не вміє вимовити, і сама обмужи-чилась.
- Мамочко, мамочко! - почала було я та так і валилася слізьми.
- Ну, годі, годі. Перестань, моя горличко. Заспокойся. Я папі не скажу, що ти знала про крадіжку книжки та потаїлась із нею.
Після кофію я зовсім прийшла до помки й почала прохати маму, щоб зоставила Марту при мені.
- Перше всього сама заспокойся, а потім, порадившись з папою, побачимо, що з Мартою робити,- одказала вона.
Цілий день пролежала я в постелі й після обіду добре заснула. Прокинулась, як вже ніч стала надворі і своїм чорним мороком заглядала у вікна.
- Папа вернувся? - перше всього попитала я в Глаші, що тепер доглядала мене.
- Нет, барин еще не возворочались. Бариня ска-зували, що вони, верно, там і заночуют,- одказала вона. - - А тепер пізно? - знову спитала я.
- Уже всі розійшлися спати.
Мені чогось було легко на серці. Завтра я встану… папа прийде… Я зараз розкажу йому все… все… признаюся, що не Марта вкрала книжку, а я… І що Марта тілько перейняла мою вину на себе, мене покрила… я благатиму папу, щоб він не виганяв Марти.
І я почала марити про те…
Потім мені заманулося побачитися а Мартою й сказати їй про те.
- А Марта де? - спитала в Глаші.
- Марта?.. Марта в кухні.
- Глашо, голубонько! Приведи її сюдиі - почала я її благати.
- Марта не може прийти,- одмовила вона.
