- Чому ж, Їлено? - невловимим рухом вўн опинився зверху. - Чому? Невже ти не вўдчуваїш, як мўж нами з самого початку виникло щось спўльне? Щось близьке? Хўба не так?
Руки його вўльно блукали по дўвочих грудях.
- Т...так... - ледь видихнула дўвчина. - Але ж ми лише сьогоднў познайомились...
- Хўба? - Юрўй притис ?? до себе. - Невже тўльки сьогоднў? А в мене таке враження, нўби щонайменше пўвтисячолўття знаю тебе. Хўба в тебе не так?
- Т...так... - дўвчина вся тремтўла й аж пашўла жаром.
Юрўй нахилив голову й обережно доторкнувся губами до ?? уст. Дўвчина заплющила очў. Губи ??, повўльно розтулившись, злились з губами Юрўя, язичок, звившись змўйкою ковзнув вперед...
Поцўлунок заповнив всю ?хню суть, вўн тягся неймовўрно довго й не хотўв вўдпускати обох з солодкого полону, а коли Юрўй, нарештў, спромўгся вдихнути, Їлена вже тремтўла вўд жаги й нўжно, обережно та вўддано гладила його плечў.
- Як в тебе б'їться серце!.. - вона поклала долоню йому на груди. Чому?
- А ти не здогадуїшся?
Руки його ковзнули пўд купальник.
- Здогадуюсь...
- Хўба можна бути спокўйним поруч з тобою? - пальцў Юрўя нўжно торкнули пуп'янки ?? грудей.
- Ти хороший... - прошепотўла дўвчина, обвиваючи руками його плечў. Ти хороший...
Клацнув замок у дверях.
Поки скреготўв ключ й з рипом вўдчинялися дверў, Юрўй вже сидўв на сусўдньому лўжку й щось уважно роздивлявся на екранў телевўзора.
- Ви ще тут? - здивувався Сергўй.
- Так. Але вже нам пора, скоро потяг, - вўдповўв Юрўй, показуючи за спиною кулака - так, щоб Їлена не бачила.
Дўвчина - розпашўла, тремтяча - мовчки почала одягатись.
- Ну що, пўшли? - запитала вона через хвилину.
- Угу, йдем.
Вони вийшли з кўмнати, мовчки пройшли по темному коридору.
- Ой, я забула гребўнця! - раптом спохопилась дўвчина.
- Зачекай, я вўзьму! - Юрўй розвернувся й зник за дверима кўмнати.
Сергўй все ще винувато посмўхався.
- Ти б замок на засувку зачинив, чи що! - сказав вўн, коли в кўмнату увўрвався Юрўй.
- Ти ж сказав, що не прийдеш... А, бўс ўз нним. А дўвчина непогана.
- Угу, гарненька.
- Ти не бачив тут гребўнця? Ага, ось вўн...
Юрўй взя в зў столупластикову штучку, схожу на щўтку без ворсу. На ручцў виднўвся прихований важўлець.
- Ану, покажи! - Сергўй посунув його трохи вперед. З пластмаси вискочили й стали сторч металевў голки.
- Гм... Цўкаво! Ти колись таке бачив?
- Ну, ти йдеш? - в кўмнату зазирнула Їлена.
- Так, так! - Юрўй мовчки забрав в Сергўя двиний гребўнець, подав його дўчинў. - Бувай!
- Пўдемо пўшки? - чи то спитала, чи запропувала дўвчина. - Час же ще маїм?
- Пўшли, - охоче згодився Юрўй. - До речў, йти можна не дорогою, а лўсопарком - там спокўйнўше.
Справдў, густа сўтка гўлок приглушувала всў звукий, й навўть мертве сяйво придорожнўх лўхтарўв не пробивалось крўзь не?.
Вони йшли мовчки, трохи осторонь один вўд одного, потўм Юрўй обўйняв дўвчину за стан, а та зўтхнула й мўцно притислась до нього.
- Розкажи, що було далў, - зненацька попросила Їлена.
- Далў... - Юрўй зўтхнув. - Далў було ще гўрше...
В лабораторўях, де намагалися створити 'нових людей', почали творитись не зовсўм зрозумўлў речў.
Виявилось, що активуючи деякў дўлянки мозку, можна змусити людину змўнюватись. Власне, не змусити - було встановлено, що людина не зупинилась в своїму розвитку, що можна досить легко пўдштовхнути ??, вивести з рўвноваги - й почнеться неминучий процес подальшо? еволюцў?.
'Новў люди' вўдчували сво? переваги - й фўзичнў, й ўнтеллектуальнў перед 'звичайними' вже через кўлька днўв пўсля активацў?. Вони заўграшки вирўшували складнў задачў, краще за всў ? проходили численў тести, й найголовнўше - могли вижити за таких умов, де людина звичайна не протягла б й тижня.
Але на людей - звичайних людей - чекав великий сюрприз. Придатнўсть до розвитку, до подальшо? еволюцў? збереглась менш нўж у трьох вўдсоткўв населення планети.
- Й стався розкўл... - прошепотўла дўвчина.
- Правильно. Потўм почались сутички, а потўм - вўдверта вўйна. Люди звичайнў хотўли жити - просто жити. Люди новў хотўли жити - й розвиватись - а для цього ?м потрўбнў були територў ?, технўка, зброя... й сировина для виробництва людей нових - тобто люди звичайнў.
Суто технўчно новў могли б досить легко винищити хоч все населення. Але, крўм 'постачальникўв сировини' звичайнў були ще й ?хнўмит батьками, родичами, друзями...
Вўйна зайшла в безвихўдь, а людство тим часом мало-помалу просувалось до краю тўї? ями, яку саме собў й викопало. Все на бўльшўй територў? не могли жити навўть найдосконалўшў 'новў'.
Вони знайшли вихўд. Досить простий, до речў. Вони почали переходити в нову форму життя - в енергетичну. Для нормальних людей вони просто зникали.
Здавалося б - що може бути кращим. 'Нелюди' зникали, п'ять-шўсть пококлўнь могли ще так-сяк прожити на поверхнў планети, ще з десяток могли б животўти пўд землею - аж до повного використання ресурсўв. Але в тўм то й рўч, що кожен перехўд, кожне зникнення потребувало чимало? порцў? енергў?, цўї? ж само? енергў?, дорогоцўнно?, життїдайно?, життїво-необхўдно? - у будь-якўй формў.
Пўсля того, як повибухали всў ядернў бо?припаси й реактори - почали вивергатись давно згаслў вулкани, горўли цўлў шари атмосфери й провалювались у пўдземнў порожнини цўлў мўста - це 'новў' висмоктували, наче вампўри, енергўю з всього, що могло вибухати, горўти, а чи просто падати донизу.
Й коли на змученўй Землў залишилось не бўльше десятку 'нових' прийшло ще одне лихо. Вони почали споживати енергўю, провалюючись у минуле.
Так само, як падаюче тўло перетворюї потенцўйну енергўю гравўтацў? в кўнетичну, так само й 'новў', провалюючись з вершин сучасностў в безодню минулих столўть, набирали потрўюну для переходу порцўю енергў?.
Якщо досў стан був просто тривожним, то пўсля цього свўт став на гранў загибелў.
'Новў' - з повним спектром сво?х можливостей - вўд пўрокўнезу й телепатичного зв'язку до неймовўрно? фўзично? сили - могли дуже легко змўнити минуле, зламати структуру часу, а, отже, навўть того не помўтивши, знищити людство.
Всў сили планети було кинуто проти жалюгўдно? жменьки 'нових'. Але, раз по раз провалюючись у минуле, спочатку на хвилини, години, днў кожного разу на вдвўчў бўльший термўн - вони поступово набирали таку силу, що ?х перестали брати кулў, потўм - бомби, потўм - лазери...
Пўсля кожного провалу слўдом за втўкачами запускали капсулу з поясненням ситуацў? й категоричною вимогою - знищити прибульцўв й всў слўди ?хнього перебування. Пўсля передачў ўнформацў? капсула теж самолўквўдовувалась.
Тих людей було знищено. Знищено за двўстў рокўв до ?хнього народження. Знищено термоядерним анўгўлятором - пристроїм, здатним перетворити на хмару розпечених газўв цўлий континент. Знищено, коли втўкачў зўбрались перед останнўм, вирўшальним стрибком.
Судячи з того, що сучаснўсть не змўнилась, всў ўнструкцў?, закладенў в капсулу, було старанно виконано.
- А чому залп анўгўлятора не вплинув на течўю часу?
- Вибух вўдбувся в перўод, коли гримўло по всўй планетў. Одним бўльше, одним менше... Тобто, так
