Гнатович, воодушевлённые очередной бутылкой, на пари плюют и прыгают в длину. Играющий в эту непростую игру, плюёт, сидя на корточках, а затем прыгает на длину плевка и отмечает свой рекорд, втыкая палочку.
Степан Чарльзович:
Свирид Опанасович: Красівий!
Степан Чарльзович: А от давайте так зробимо, — щоб у вас була така шия довга, такі лапи червоні і пір’я кругом? Шо мовчите? Отож, лебідь красівий як лебідь, а обізяна як обізяна. Шо нє ясно?
Свирид Опанасович: Та, все ясно. Бо кругом — інститут красоти
Степан Чарльзович: А Микола Гнатович такий гарний, як удав.
Все смеются. Весьма комфортная атмосфера. Маленький костёр тлеет на самом краю кручи. Внизу медитируют рыбаки. Они убивают комаров и курят махорку. Время от времени раздаются пожелания типа: „Щоб вони повиздихали, оті комарі!“.
Микола Гнатович: Та хіба ж це удав? Це — хатня ілюзія неоковирної природи. Ми з бабою милуємося ним як картиною.
Старик снимает со своей шеи жирную змею и вешает её на дикую яблоню. Друзья выпивают, пекут картошку и наслаждаются задушевными разговорами. Река течёт в закатную даль, отражая наших героев.
Свирид Опанасович: Миколо Гнатовичу, то не твоя баба йде?
Микола Гнатович: Як молода і гарна то, точно — моя.
Охотники на привале Перова смеются, появляется Приська.
Микола Гнатович: Сідай, стара, чарку вип’єш з козаками.
Пріська: Ой, Миколо, яка там чарка, ото приходю до дому, а Мотря Кіндратова і каже мені про рушники! А я: „Які рушники?“ А вона: „До Гальки Швидь діточки з города приїхали, то всього навезли — зять в Германії служить, то і коври, і сервіз, і люстру чеську, і кансерви: все ось що значить, діточки, то, мабуть і вам таке.“ А я: „Які діти, в нас зроду ніяких дітей не було, бо Бог не дав!“ А вона: „Гріх вам брехати!“ А я дивлюся — ой, лишенько! — один Потьомкін в золоті, другий в золоті, а килими — перські, а рушники — випрані, а в хаті чисто-чисто, як в лікаря, що я зимою їздила зуби вставляти, та ще в орла шапка червона. Отакої…
Микола Гнатович: А на ногах чоботи червоні. Ти, Прісько, мабуть здуріла. Хлопці, налийте чарку моїй бабі, бо вона на ногах не встоє.
Хлопцы наливают Приське чарку, она хлопает её, не закусывая.
Микола Гнатович: Оце діло, стара! Ще одну випий, і зараз все пройде, це тобі в голову напекло.
Свирид Опанасович: Щас врем’я таке дурне. Всі чогось бояться, призраків та фантомів бачать. А я, от, скільки живу, ніколи нічого такого не бачив. А ви, діду?
Микола Гнатович: Та, колись було. Коли малий був і на леваді кози пас. То — з лісу виїжджають четверо. Усі голі, на конях сидять і коси в руках тримають. А в одного — вєси магазинні. Мабуть по сіно поїхали.
Степан Чарльзович: А вєси навіщо?
Микола Гнатович: А сіно важити.
Свирид Опанасович: Та, хіба ж це фантоми? То якісь казли з дурдому повтікали, або ви, діду, чарку випили чи укололись харашо!
Микола Гнатович: Тогда цим нє увлєкались. Тогда порядок був. Ходімо, стара. Вже темно, саме час солому красти.
Старик снимает с дерева любимого гада и вместе с Приськой удаляется в поле. Они идут, нежно поддерживая друг друга за талию. Издали это смотрится следующим образом: внизу влюблённая пара сплетена руками, вверху — толстым удавом, мирно отдыхающим у них на плечах.
„Тиха украинская ночь…“ Белые хатки, пирамидальные тополя и прочая прелесть. Так выглядит двор Киндрата Омельяновича. Окно открыто. В одной из комнат на отдельной кроватке у печки спит Михайлик, в другой комнате — остальные дети и Киндрат Омельянович с женой. На самом же деле Киндрат Омельянович не спит, а притворяется. Он мыслит… Он весь как стальная пружина. Но вот, кажется, все заснули, можно действовать. С тигриной ловкостью он перелазит через жену, как через противотанковую мину. В тот момент, когда он находится прямо над ней, Мотря просыпается.
Мотря: Кіндрате, що оце ти задумав, у тебе серця нема, я ж вся вироблена, я ж цілий день біля худоби, в мене все болить, злазь, проклятий!
Кіндрат Омелянович:
В хате снова тишина, одни лишь ходики стучат. Большая конская голова заглядывает в комнату Михайлика.
Голова: Михайлику, хлопчику, прокинься.
Михайлик: Хто ти?
Голова: Я — кобиляча голова.
Михайлик: Чого тобі треба?
Голова: Михайлику, залізь мені в ліве вухо, а вилізь в праве.
Михайлик: Не можна, мамка лаяти будуть.
Голова: А ми її з собою візьмем і батька теж.
Михайлик: Всіх-всіх?
Голова: Геть, усіх.
Михайлик: І бичка мого?
Голова: І бичка.
Тихо, как тигр-людоед, мимо них крадётся Киндрат Омельянович. Он выходит во двор, ноздри его раздуваются, ночные запахи манят и обволакивают. Киндрат Омельянович зажимает пасть Бровку, чтобы тот не скулил, на ощупь находит и достаёт из будки бутылку шампанского. Нагретая собачьим телом, в нежной ночной тишине бутылка внезапно взрывается с грохотом фашистского снаряда. Бровко, а вслед за ним — все остальные собаки учиняют бешеный лай. Киндрат Омельянович стоит неподвижно, как памятник, с мармызой в пене и с бутылкой в руке. Мимо него проносится испуганный конь и с маху перепрыгивает через забор. Седло с треском падает к ногам Киндрата Омельяновича. Из хаты пулей вылетает одуревшая Мотря в ночной сорочке с распущенными волосами. С диким криком падает она, споткнувшись об седло. На крыльце появляются заспанные дети.
Старшенький:
