У молодому гаю натрапили на гриби. Бiля них походжав олень, та як тiльки помiтив людей, одразу втiк. Оле i Кер трохи поласували шапинками. Спрагу вгамували ягодами й пiшли собi мiж деревами далi.
Стояла друга половина лiта. Бiльшiсть птахiв уже вивели пташенят, i тi весело щебетали у верховiттi дерев. Аж ось у небi з'явився велетенський орел. Вiн сторожко вибирав собi здобич. Неподалiк вiд мандрiвникiв на молодому деревцi звили гнiздо строкатi сизоворонки. Вже вдруге самиця висиджувала яйця. Орел пiднявся вгору так високо, що видно було тiльки цяточку. Оле уважно спостерiгала за птахом, i коли орел каменем падав на дерево, де завмерли з переляку сизоворонки, метнула в нього спис. На якусь мить хижак застиг у повiтрi, а потiм, ламаючи гiлля, упав на землю.
Кер захоплено глянув на супутницю.
Спис пронизав орла навилiт. Удар, гiдний справжнього мисливця! Хлопець вирвав iз хвоста гарну пiр'їну i застромив її дiвчинi у волосся. Вона усмiхнулася:
- Вiзьми й собi!
- Нi, це твоя здобич!
Вони залишили мертвого птаха, зiгнали сизоворонок i повипивали теплi яйця. Потiм спустилися до рiки, щоб угамувати спрагу холодною водою. Та захотiлося справжньої їжi, i Кер розiслав шкуру з вовчатиною.
- Якби ж вогонь! - мовила Оле. - Тодi й найтвердiше м'ясо легко їсти.
Кер знову зiтхнув, згадавши, що всього кiлька днiв тому в них були i вогонь, i оселя, i рiднi. Хлопець з нiжнiстю поглянув на Оле. Що було б з ним, якби не вона? Вигнання з селища завжди означало смерть. Поодинцi гинули в лiсi навiть найдосвiдченiшi мисливцi.
Притулившись одне до одного спинами, вони задрiмали.
Розбудило Кера передчуття небезпеки: вiн першим побачив, як до них пiдкрадаються троє чоловiкiв: кремезних, темноволосих, з широкими лобами, посмугованими глибокими зморшками. Кер смикнув сонну Оле за руку, дiвчина пiдхопилася, i вони чимдуж помчали до лiсу. Чоловiки довго переслiдували їх, але наздогнати не змогли. А коли втiкачi добиралися вже до хащi, де їх нiхто не знайшов би, один iз переслiдувачiв метнув навздогiн списа. Кидок був навдивовижу сильний. Спис застряв бiля самих Керових нiг. Хлопець вирiшив забрати його собi, та ледве витяг iз землi. Переслiдувачi, зрозумiвши, напевно, що їм не наздогнати прудких утiкачiв, повернувся до того мiсця, де вiдпочивали Кер i Оле, й почали роздивлятися залишенi речi. Кер i собi оглянув трофей: спис був важкий, його наконечник зроблено з якогось твердого каменю й майстерно прикрiплено до букового деревка жилами.
- Знову ти лишився без одягу, - сумно сказала Оле, побачивши, як один iз переслiдувачiв напинає на себе вовчу шкуру.
- Iз таким списом, - промовив Кер, - я швидко собi здобуду iншу шкуру.
Вже пiд вечiр повернулися вони до рiчки й, не змовляючись, кинулися у теплу воду. Досхочу накупавшись, сплели з лози вершу й стали рибалити. Уловом похвалитися не могли, та кiлька прудких окунцiв i два молодих твердошкiрих осетри все ж таки потрапили їм на вечерю.
Перед сном Оле надумалася ще раз скупатися. Пiшла понад берегом, вибираючи глибоке мiсце, де можна було б досхочу попiрнати, й помiтила бобрiв. Цi звiрi водилися й неподалiк вiд їхнього селища. Пiдлiтки влаштовували на них засiдки, убивали їх палицями. М'ясо в бобрiв смачне, а невеликi м'якi шкури використовували як пiдстилки для немовлят. Тутешнi бобри, напевно, ще не знали людей i на Оле не зважали. Вони вовтузилися бiля заростiв осики, заготовляючи собi їжу. Дiвчина трохи постояла, спостерiгаючи, як звiрята 'пиляють' звалену осику на частини, потiм поманила пальцем Кера. Разом вони убили двох великих бобрiв.
... Ночувати влаштувалися у невеликiй печерi, заваливши вхiд зсередини камiнням.
Прокинулися пiзно. Кер хотiв було одсунути камiнь, та Оле зупинила його.
- Там хтось ходить, - прошепотiла.
Хлопець припав до щiлини мiж камiнням i стiною печери й побачив вiддалiк переслiдувачiв. Той, що накинув на себе вовчу шкуру, розглядав якiсь слiди на землi. Друзiв порятувало те, що до печери вони пiдходили травою i ранiшня роса пiдняла її.
Кер з острахом дивився на переслiдувачiв. Сьогоднi їхнє темне волосся було змащене якимось жиром i перев'язане над головою, а лоб розмальовано чорним. Люди були озброєнi короткими списами, пiдперезанi шкiряними пасками, за якi просунуто кам'янi сокири.
Оле злякано притулилася до Кера. Вони знову у пастцi. Хоча б переслiдувачi не помiтили їх!
Чоловiки знайшли вершу, якою Кер i Оле ловили рибу. Не збагнувши, що воно таке, почали надiвати один одному на голову, встромляти туди то руки, то ноги. Потiм вiдiйшли трохи далi й посiдали їсти. Дiстали шматок вовчого м'яса, який залишили Кер i Оле, розрiзали його крем'яним ножем... В Оле i Кера тiльки слина покотилася. Бобри лежали у них в печерi, але вони боялися навiть поворухнутися, щоб не виказати себе.
Наївшись, чоловiки голосно заговорили. Той, що був у вовчiй шкурi, показав рукою в бiк лiсу, куди вчора втекли Кер i Оле. iншi, певно, наполягали, щоб iти понад рiчкою. Рушили все-таки берегом, розмахуючи списами. Незабаром вони дiйшли до поселення бобрiв, i звiдти почулися їхнi войовничi гуки. Кер i Оле обережно вiдсунули камiння i, намагаючись не порушити тишi, подалися в глиб лiсу.
- Тепер ночуватимемо у лiсi, - промовив Кер. - Тут багато дерев, є де сховатися.
Гостювання
(Добрi люди. Жаданий подарунок. Голод. Поєдинок.
Залицяння Зура. Знову в дорозi)
Минали днi, тижнi, а Оле й Кер все йшли та йшли вниз по рiчцi у пошуках Цiлющого каменя. Широкi луки змiнювалися дрiмучими лiсами, гористою мiсцевiстю. Кер обстежував розколини скель, однак того, що шукав, не знаходив. Цiлющий камiнь часто ввижався йому увi снi. Вiн бачив величезну темно-коричневу брилу, якої вистачило б на лiки не лише для його роду, а мабуть, усiм людям, що жили на берегах широченної рiчки, вздовж якої вони йшли з Оле. А iнодi йому ввижалися дрiбненькi камiнцi, що зiрочками сяяли i вабили до себе. Вiн хутко простягав до них руку, ось-ось мав схопити i тут же прокидався... Ноги у мандрiвникiв не раз збивалися до кровi, пiдошви ще бiльше загрубiли, та це не рятувало вiд гострого камiння. Уже й похолодало. Хоча їхнi плечi прикривали шкури добутих звiрiв, уночi було холодно спати, i тодi вони стрибали, щоб хоч трохи зiгрiтися. Кер з острахом вiдчував наближення зими, яку без вогню й теплого житла хтозна, як перебути.
Одного дня вони спустилися до рiчки, щоб назбирати молюскiв, i знову побачили людей. Тi ловили рибу. Оле й Кер причаїлися в очеретi. Їм добре було видно трьох юнакiв, якi, перегородивши потiчок лозовою лiсою, руками хапали рибу й викидали на берег. Потiм хлопцi подалися за вигин рiчки, щоб, напевне, i там зробити таку ж пастку. Кер наказав Оле сидiти на мiсцi, а сам, влучивши мить, метнувся до улову, вхопив двi найбiльшi рибини й хотiв було вертатися назад, та цiєї митi почулися голоси: незнайомцi помiтили Кера й закричали. Тодi вiн викинув одну рибину, а з другою помчав до Оле. Узявши свої речi, вони подалися в гори, зрiдка порослi лiсом.
Бiгли швидко. Однак i погоня не вiдставала. Раптом Оле зачепилася за повалене деревце, упала й уже не мала сили пiдвестися. Кер зупинився, кинув рибину, взяв в одну руку спис, у другу дротик i став ждати переслiдувачiв. Тi, здавалося, цього не чекали й теж зупинилися. Потiм один з них вiдокремився од гурту, пiдняв догори руки, аби Кер бачив, що у нього немає зброї, i почав наближатися до мандрiвникiв.
Юнак iшов, не зводячи очей з Кера. Стрункий, високий, з довгим волоссям, що спадало на плечi. На шиї в нього висiв амулет - кам'яна фiгурка риби.
- Оле, - придивився до амулета Кер. - Вiн зроблений з Цiлющого каменя.
Незнайомець стояв перед ними i привiтно усмiхався. Насмiлившись, Оле доторкнулася до амулета пальцем.
- Так, - пiдтвердила, - це Цiлющий камiнь. Не вбивай його, нехай покаже, де взяв.
Кер грiзно пiдступив до юнака, не опускаючи списа:
- Кажи, де взяв Цiлющий камiнь?! Iнакше - смерть! Але хлопець не злякався, а ступив до рибини, що лежала на землi, i подав її дiвчинi. Потiм махнув рукою своїм. Тi теж пiдняли руки вгору й рушили до гурту. Про Цiлющий камiнь нi слова.
- Кер, давай утечемо! - запропонувала дiвчина.
- Бачиш, вони не збираються нас убивати. А нам треба дiзнатися, де вони беруть Цiлющий камiнь.
Незнайомцi пiдiйшли до Кера й поплескали його по плечу. Вiн усмiхнувся, тицьнув пальцем в амулет.
