полісменів.
– Чарлз Макгроун? – запитав один п них, пильно дивлячись на хазяїна кабінету.
Чарлі зблід.
– Ви не помилились, панове, – поважно сказав робот з тією ж, здавалося, приклеєною усмішкою.
– Ви заарештовані! – кинув один із представників закону.
Він ліктем відштовхнув робота і ступив до Чарлі.
Макгроун безпорадно озирнувся.
– …Отже, підсудний Макгроун, ви відмовляєтесь визнати себе винним?
– У чому? – вдавано спокійно запитав Чарлі, незважаючи на репортерів, що метушились коло нього.
– В тому, що, вдаючись до осудливих засобів, надміру подовжили сон громадян Тристауна і тим самим внесли хаос у ділове життя міста.
– Але, шановні судді, я зовсім не намагався подовжити час сну. Я тільки виконував замовлення, про які тут стільки вже йшлося. Замовлення на сни. Свобода ділової ініціативи…
– То хто ж, як на вас, винуватий? – перебив його прокурор. – Хто викликав у Тристауні «сонну небезпеку», котра загрожує охопити всю країну?
– Винуваті фабриканти снотворного, – сказав Макгроун.
По залу покотив шумок.
– А чи не здається вам дивним, Чарлзе Макгроун, що до того, як з’явилась ваша фірма, снотворні пилюлі не були такі популярні? – саркастично зронив прокурор, обсмикнувши на грудях бляклу мантію.
Багатозначна пауза примусила всіх затамувати подих.
– Ні, в усьому винні ви, Чарлзе Макгроун, – урочисто проголосив прокурор.
– З усією відповідальністю заявляю: я ні в чому не винуватий! – Макгроун несподівано перейшов на крик. – Та якщо хочете знати, не судити мене треба, а пам’ятник ще за життя поставиш. Вписати моє ім’я золотими літерами в книгу почесних громадян Тристауна.
Вкрай переповнений зал тепер був схожий на розбурканий вулик. Таке не часто випадає чути. Сліпучі спалахи юпітерів освітлювали натхненне обличчя Макгроуна і його простягнену руку.
– Я давав людям радість, – басовито гукав Макгроун, незважаючи на заперечний жест судді.
– Але тільки вві сні, – встиг зауважити прокурор, коли Чарлі на мить змовк, щоб перевести подих.
– Так, у сні! – підхопив Макгроун. – А хто винуватий, що вони не бачать її насправді?
– Припинити! – заволав прокурор. Але Макгроун уже розійшовся.
– У мої сни люди тікали, аби хоч трохи відпочити від горя й клопотів, від скаженої гуркотняви й дикого ритму, що несе із собою атомна цивілізація. Я створив майстерню радощів.
– Примарних! – докинув прокурор.
– А ви можете запропонувати їм іншу? – сказав Макгроун, широким жестом обводячи зал.
– Засідання припиняється! – заволав суддя. Та його слова потонули в дикому ревищі…
Сто двадцять днів тривало судове засідання. Було опитано безліч свідків. Списано десятки грубезних томів зі свідченнями Макгроунових клієнтів. Замовники горою стояли за Чарлі. Сам він переконливо доводив, що в міру своїх скромних можливостей поліпшував собаче життя людей і тому зовсім не відчуває за собою ніякої вини. Навпаки, вся його діяльність варта подяки й винагороди, а не покарання.
Та суд не взяв до уваги його аргументів.
Потім Макгроунові адвокати оскаржили вирок суду. Зі свого боку, нову ухвалу опротестували позивачі, перед між яких вела могутня фірма «Екран щастя».
До боротьби стали сили, що в порівнянні з ними Макгроун видавався жалюгідним пішаком.
Від тривалої тяганини по судах Чарлі зовсім зубожів. І коли йому кінець кінцем пощастило виборсатися з цієї клейкої павутини, він змушений був найнятись кур’єром у контору фірми «Фармако й К°», що на суді виступала йому на захист.
Мешканці Тристауна часто бачать його згорблену постать. Чарлі важко бреде вулицею, похнюпивши голову, намагаючись не дивитися на перехожих.
