причалювати яхти, баркаси, ялики. Люди не запалювали на щоглах вогнів, і на тлі призахідного неба такелажні лінії видавалися зовсім чорними.
Коли смеркло, я натис кнопку на панелі передавача, і всі шість сонць почали рухатися. Ми попрацювали недаремне. Кожне світило переміщалось по заздалегідь визначеній орбіті. Можу вас запевнити, домогтися цього було зовсім не просто. Поміркуйте самі. Кожну із трьох пар сонць-двійників треба було змусити обертатися довкола загального центра ваги. Потім два старших «подвійних брати» – Кастор А і Кастор В – повинні були рухатися довкола власного загального центра, оскільки в цих чотирьох сонцях було фактично зосереджено головну масу системи. І це ще не все! Ми повинні були врахувати збудження, що вносили в орбіти чотирьох великих братів два молодші карлики.
Змінюючи частоту внутрішнього випромінювання наших штучних сонць, можна було змінювати їхній колір.
Глядачі гаряче заплескали в долоні, коли всі шість зірок помандрували своїми орбітами. Всередині майданчика складною, плутаною дорогою рухалась уявна планета нашої новонародженої сонячної системи. Астрономічних даних, що свідчили б про планету, не було, і я напочатку протестував проти такого вільного поводження з Близнятами, та Ара, як завжди, наполягла на своєму.
– Там має бути планета, я певна! – сказала вона так переконано, що всі пристали на її твердження.
Потім Ара дістала десь іще один радіовізок, сама запрограмувала його і урочисто поклала на прямокутну платформу футбольну камеру, яка випадково трапилась під руку. Невідповідність у масштабах її, очевидно, зовсім не бентежила.
Я став навмання змінювати кольори всіх шести сонць, і перед нами одразу спалахували чарівні видовиська.
– Пам’ятаєш, як у тій книжці, – тихо шепнула мені Ара.
І справді, прадавній автор виявився далекоглядним. Я міг тієї миті поклястися, що все було так, як він описав. Футбольна камера зникла. Замість неї складною орбітою рухалась невідома нам планета. Вона оберталася довкола власної осі, і по її сферичній поверхні ковзали тремтливі відблиски. Поблизу від планети проходило одне із сонць. Воно спалахувало густим синім світлом, і одна з півкуль планети ставала сапфірова.
В один із моментів усі шість зірок вмикалися на резонансне випромінювання. Це було маленьке чудо. З усіх боків майданчика ринули потоки оранжевого світла. І планета перетворилася на велетенський золотавий апельсин. Він сяяв і ряхтів, наче казкова коштовність. Я не бачив уже ні людей, що злились у темну масу, ні легкокрилих яхт, завмерлих на рейді, ні друзів, що стояли поряд,– нічого, крім яскравої золотої кулі.
– Знаєш, Уго! – неголосно сказала Ара, нахилившись до мене і показуючи рукою на створену нею з футбольної камери планету, – я подумала…
– Про що?
– Так хочеться побувати там… Побачити шість сонць… І висісти на цю планету. – Вона усміхнулась і легенько штовхнула мене в бік.
– Цілком можлива річ, – погодився я…
Тепер мрія наша здійснюється. Планету в системі Кастора нами дійсно відкрито. Хоч вона поводить себе досить дивно, але «Грегор» швидко наближається до мети.
Тільки Ара не дожила до цього радісного і тривожного часу – вона назавжди лишилася там, на Марсі…
Гальмівні дюзи «Грегора» працювали з повним навантаженням. Хоч кібернетичні системи корабля функціонували безвідмовно, клопотів у всіх було по горло. Висадка на нову планету – діло серйозне. Щоразу на тебе чатує стільки несподіванок, що всіх їх аж ніяк не передбачиш заздалегідь.
Зважаючи на те, що «Грегор» наближався до нової планети, капітан наказав різко скоротити час чергування членів екіпажу. Розпорядження Петра Брагіна дістало загальне схвалення: за короткий проміжок часу наша увага не встигала притупитися, а це було так важливо на останньому чи не найважливішому відтинкові дороги.
Працювали всі. Астробіолог теж не лишався без роботи. Марійці треба було підготувати численні апарати, що заповнювали цілий відсік. Велику допомогу їй подавали кібернетичні системи.
Наближався вирішальний момент нашого польоту. Чим зустріне нас невідома планета? Космос – невичерпний вигадник. «Я не знаю двох однакових планет», – сказав якось Петро Брагін, а його обізнаності можна позаздрити.
Розповідає астробіолог Марія Куличенко
Паччарді пішов на чергування, і я лишилася сама. В глибині екрана вимальовувався рожевий силует «Грегора». Було тихо і порожньо довкола… Дивакуватий він, цей Паччарді. Раптом ні сіло ні впало підхопився й побіг. А в штурманську рубку йому ще рано, я знаю. Взагалі, як на мене, чоловік він з химерами. Биту годину інколи просидить у колі друзів і не зронить жодного слова. Сегеді мені розповідав, що Паччарді може, ввімкнувши п’єзофон, цілісіньку ніч не спати, слухаючи музику. І це тоді, коли наступного дня його чекає нелегке чергування. Кажуть, що Паччарді став такий після того, як його сім’я – дружина і дев’ятирічний син – загинули на Марсі під час страхітливого піщаного бурану. Інколи, дивлячись на Уго, я повнюся глибоким співчуттям до цієї мужньої, сильної людини. Та я нізащо б не сказала йому про це. Він, звичайно, не прийняв би мого жалю.
Паччарді видається мені гордим і замкненим. Коли він що-небудь доводить, не можна не замилуватися його розповіддю. Очі йому палають, жести стають швидкі й поривчасті, голос звучить, мов капітанський гонг у хвилину небезпеки. І така сила, така переконаність у словах Уго, що слухала б і слухала його без кінця. На жаль, ці спалахи бувають у нашого штурмана досить рідко. За весь час нашого польоту на «Грегорі» – а він триває вже близько трьох літ – Паччарді скидав із себе крижаний панцир тільки двічі.
Один раз, пам’ятаю, це було в день святкування двохліття з тої миті, як наш «Грегор» стартував із рідної Землі.
Кают-компанія, насправді така простора, видалась мені тоді тісною. Тут зібралися всі, хто був вільний од чергування. Гучно й весело відзначали ми наш маленький ювілей. І все так нагадувало Землю: і буйна тропічна зелень, що обіймала нас з усіх боків, і земні плоди, від яких аж угинався стіл, і вино, щедрий дарунок кримських виноградарів… Часом і справді здавалося, що ми не серед мертвого необжитого космосу, а на своїй, дорогій серцю планеті. Після танців, забувши на мить, де ми, я зі сміхом попрохала Стафо відчинити вікно. Він здивовано позирнув на мене.
– Вікно?
– Авжеж, – весело позирнула на нього я. – Душно!
Поблизу стояв Паччарді. В туніці, з орденом «Визначний космонавт» він справляв досить ефектне враження.
– Гай-гай, Маріє Павлівно, – посміхнувся він, – ваше бажання нездійсненне. За вікном у нас не міська вулиця, а смертельний космічний холод.
– Знаю, – зітхнула я.
– Та в даному випадку проблема розв’язується легко! – вигукнув він і, швидко підійшовши до кондиціонера повітря, крутнув ручку в бік нижчих температур. У залі зразу повіяло прохолодою…
А ще стоїть мені на пам’яті, як Паччарді одним духом випив повний бокал вина і, рвучко підвівшись, продекламував Лерса, допомагаючи собі з властивою італійцям жестикуляцією…
Та раптом я здригнула, відганяючи спогади. Поряд стояв Стафо.
Оповідає штурман Стафо
Коли я зайшов до кают-компанії, Марійка була там сама. Вона сиділа замріявшись перед екраном, на якому рожевіли контури нашого «Грегора».
Ми з Марійкою недовго пробули наодинці. Незабаром надійшло розпорядження капітана про підготовку до гальмування корабля. Зволікати не можна було. Марійка пішла до себе в біолабораторію, а я – до штурманської рубки, де чергував Паччарді.
Всі дні, поки «Грегор» гальмував, минули в напруженій підготовці до висадки на нову планету.
