шуми. Отож про те, як Кір почуває себе, космонавти нічого не знали.
Здійснюючи хитрі фінти, робот пробився до стіни, погасив частину променів, аби не пошкодити панелі, а частину зібрав у сніп. Ошелешене масованим вогнем, зелене шумовиння на кілька метрів одступило. Цього було досить, щоб Кір з неймовірною силою рвонув на себе люк і вискочив з відсіку…
Капітан квапливо перевів інфразір на коридор, і всі побачили, як робот почвалав у вакуум-камеру.
За кілька хвилин по тому в динаміку почувся не зовсім рівний, але впевнений Кірів голос:
– Закінчив біоаналіз зеленої речовини, яка виросла у третьому відсікові. Речовина має м’яку кристалічну структуру. Та, беручи до уваги деякі ознаки, що я зараз їх перелічу, це, безсумнівно, жива матерія.
– Жива! – наче луна, обізвався Ярослав. Але Скеля і Борт замахали на нього руками.
Кір почав був перелічувати дані, засипаючи слухачів цифрами. Одначе Скеля обірвав його:
– Цифри запам’ятай. Доповіси потім. А зараз нас цікавлять тільки логічні висновки.
– Сподіватися на те, що перед нами високоорганізована матерія, не доводиться. Зелена маса являє собою конгломерат бактерій, які утворилися із спор. Причина такого бурхливого розмноження – сприятливі умови…
– Гіберелін, – пробурмотів Ярослав.
– Вид бактерій у межах Сонячної системи невідомий, – казав далі Кір. – Вони здатні розщеплювати на атоми речовину, засвоюючи її. Винятком є іонізований захисний пластик, що ним покрито стіни третього відсіку.
Залягла тривала мовчанка. Нарешті Микола Борт запитав:
– Невже в поведінці зеленої маси нема ніякого глузду?
– Не більше, аніж у діях хмари сарани, що надибала на своїй путі перепону, – сухо сказав капітан.
– Дозвольте сповістити, – знову пролунав голос Кіра, – кілька сот бактерій проникло в моє тіло. Вважаю за необхідне зробити собі інтенсивне гама-опромінення.
– Виконуйте,– віддав розпорядження капітан і крутнув верньєр.
На екрані знову з’явився третій відсік. Замішання, яке кілька хвилин тому тут посіяв Кір, уже вляглось. Зелена маса вирувала, бухла, зловісно перекочувала з одного краю до іншого. Що буде з кораблем, коли вона вирветься на волю? «Петро Голубничий» напевне загине…
Кожного із членів екіпажу гнітили тривожні передчуття. Нарешті капітан підвівся і хрипко сказав:
– Друзі, чекати далі не можна! Ми повинні терміново розробити план подальших дій. Жаль, що Кір…
– Бактерій убито, – пролунав у динаміку роботів голос. – Радіація пошкодила деякі мої нервові центри. Але я спроможний виконувати команди людей…
– Спасибі, Кіре, – кволо усміхнувся Федір Скеля. – Тепер нас четверо… Що ж нам робити з третім відсіком?
У кают-компанії залягла важка тиша. Кожен розумів, яку відповідальність покладено на нього. Відповідальність за друзів, за корабель, за безцінну інформацію, котрої чекає Земля.
– А чи не покрити нам ззовні третій відсік іонопластиком? – запропонував штурман.
– Ні, це все одно ризиковано, – заперечив капітан. – Корабель не може весь час нести в собі бомбу, котра здатна вибухнути першої-ліпшої миті.
– Ми змонтуємо велику лазерну гармату і націлимо її на люк, – сказав Ярослав. – Тільки-но зелений напасник переступить межу, ми розстріляємо його впритул, як це робив Кір.
Астробіолог запитально глянув на капітана, але той знову заперечив:
– Де гарантія, що при цьому якась частина бактерій не проникне в інші відсіки? Тоді ми нізащо не впораємося із зеленим чудовиськом. Воно проковтне весь корабель.
Космонавти уявили, як гине їхній красень зореліт, і кожному стало моторошно.
До кают-компанії зайшов Кір. Вигляд він мав жалюгідний: весь пом’ятий, кінцівки скалічені, пластик, що прикривав фотоелементи, розбитий.
Робот мовчки наблизився до екрана і ввімкнув третій відсік. Картина була невтішна. Вся зелена маса веретенилась, немов навіжена. Проте в цьому був свій смисл: за такого обертання виникала відцентрова сила. Вона відкидала зовнішні шари бактерій до стінок лабораторії, і окремі смарагдові язики мало не торкалися іонопластику.
– Ось що, – переборюючи вагання, сказав капітан, – біолабораторія має бути катапультована. Іншого рятунку нема.
За кілька хвилин космонавти зробили потрібні виміри та обчислення і зайняли свої місця.
«Петро Голубничий» був сконструйований так, що при потребі міг позбутися будь-якої із своїх секцій. Тим часом жодному з членів екіпажу вдаватися до такої серйозної операції ще не випадало. Через те і Федір Скеля, і Микола Борт, і Ярослав Сміливець, ба навіть Кір помітно хвилювалися…
Коли капітан натиснув на кнопку, котра приводила в дію катапульту, корабель весь здригнув. Од носа до хвоста його пройшла гальмівна хвиля. Та за мить автоматичні регулятори перевірили і в потрібному напрямку скоординували його політ. Вібрація припинилася. Стрілки на пульті керування заспокоїлись, а сигнальні лампочки згасли.
– Третій відсік одлетів від нас досить далеко, – сказав астробіолог, вдивляючись у оглядовий екран.
Штурман скептично похитав головою:
– Окомір твій, Ярославе, не витримує ніякої критики.
– А що ти скажеш, Кіре? – запитав капітан.
– Двадцять чотири кілометри, – не вагаючись відповів робот, немов чекав цього запитання.
– Двадцять чотири кілометри! – повторив Скеля. – Пішаниця долає цю відстань протягом п’яти годин. Автомобіль – п’ятнадцяти хвилин. А зореліт «ковтає» їх за якусь мізерну частину секунди… Контейнер, що несе в собі смерть, пливе зовсім поряд із кораблем, немов прив’язаний до нього. Небезпека зменшилась, але не зникла. Очевидно, третій відсік дістав малий імпульс.
– Він і справді дрейфує в наш бік, – вигукнув штурман. – Мені здається, навіть збільшується. – На цім слові Микола запитливо позирнув на Кіра, незаперечного авторитета у всіх питаннях, що стосувалися вимірів у широкому просторі.
– Рація в цьому є, але не зовсім, – статечно промовив робот. Інколи він висловлювався досить загадково – звичка, перейнята ним ще від свого вихователя.
– Поясни, Кіре! – попрохав Микола.
– Відстань до відсіку поки що лишається незмінна.
– Але ж він збільшується.
– Так. Але, очевидно, тут відіграють роль внутрішні сили…
Тепер уже і неозброєному оку було видно, що контейнер із зеленою масою бухне, як на дріжджах.
– Всередині ростуть спори, – пояснив астробіолог те, що й бет нього було зрозуміло.
І ось біолабораторія немовби під впливом якоїсь магічної сили репає, з неї виростає фантастична смарагдова квітка. Зелені пелюстки її мерехтять, наче обсипані коштовним камінням. Стебло звивається, як змія.
Але незважаючи на свою чарівну красу, квітка ховає в собі люту небезпеку. Хижа колонія мікроорганізмів вирвалась із тюрми, в яку її було замкнено, і кидає виклик космонавтам.
Квітка на якусь мить поколивалася на своєму довгому гнучкому стеблі, відтак рвучко потяглась до зорельота.
Першим одірвав очі від страшної мани капітан. Стрімголов підскочивши до пульта керування, він натис кілька кнопок – і в ту ж мить запрацювали фотонні дюзи. Із чаші-відбивача ринула сліпуча повінь світла.
Люди плюхнули в антиперевантажувальні крісла і завмерли в болісному чеканні.
«Петро Голубничий» набирав швидкості. З екрана добре було видно, як повільно росте відстань між кораблем і смарагдовою квіткою, що на цей час уже стала схожа на зелену хмару.
Здавалося, хмарці жаль розлучатися з кораблем. Вона простягала до нього довгі присоски, немов благаючи зачекати її.
Скеля, Борт, Сміливець і Кір, не відриваючись, дивилися на випукле око оглядового екрана. Зелена хмарка віддалялась. Спочатку вона перетворилася на недоспілу помаранчу, потім на котяче око і кінець кінцем – на зелену цятку, що за якусь мить зовсім пропала в безмежних просторах космосу.
