- 1
Володимир Михановський
Загадкова дія
Енквен розважався, з мавпячою спритністю лазячи вверх і вниз по шведській стінці. Потім, зачепившись за нікельований щабель, він повис, дивлячись у вікно. На широкому інститутському подвір’ї було порожньо. Тільки на волейбольному майданчику самотня постать вовтузилася побіля сітки та нова лаборантка швидко ішла кудись із течкою під рукою. В течці – Енквен це роздивився без особливих зусиль – лежав грубий конспект і пошарпаний підручник зоряної навігації.
Енквенові були до вподоби такі рідкісні дні (вони називалися вихідними), коли він міг ось так збирати інформацію, неквапом класифікувати її, а все незрозуміле з’ясовувати під час вечірньої зустрічі з Павлом Пилиповичем, або просто Пашею, як звали його співробітники.
Там, угорі, за товстою стелею, на пласкім даху чотирнадцятиповерхової будівлі, містився майданчик, з якого злітали в синє небо швидкокрилі сріблясті машини. Дуже кортіло розглянути їх зблизька, помацати, залізти до кабіни, натиснути стартер. Все це було знайоме роботам поки що лише теоретично. Ходити на авіамайданчик їм іще не дозволялось.
Навіть відсіля, з висоти останнього поверху, Енквен чітко розрізняв кожну билинку і досить добре чув кожне слово, мовлене там, унизу.
Юнак ще й досі вовтузився коло волейбольної сітки. Прилаштувати її було не так-то просто. Поривчастий вітер рвав сітку з рук.
– Допоможи, Катю! – сказав юнак, як тільки лаборантка порівнялася з ним.
– Ніколи, Андрію, – відповіла Катя, уповільнюючи крок. – Справ зараз – море!
– Захист скоро?
– Післязавтра.
– А зараз ти куди?
– На консультацію.
– На консультацію? Але ж сьогодні всі в акваторії, – здивувався Андрій. – Я щойно відтіля – раніше звільнився… Хто ж тебе консультуватиме?
– А це вже моя турбота, – посміхнулась Катя.
За кілька хвилин Енквен почув, як зітхнув далеко внизу ввімкнутий транспортер. Потім по коридору дрібно застукотіли підбори. Двері розчинились, і до кімнати зайшла Катя.
– Привіт, Енквене, – сказала вона.
Енквен легко стрибнув до неї. Поряд із тендітною дівчиною триметровий робот зі своїми дев’ятьма кінцівками мав досить солідний вигляд.
– Розумієш, Енквене, ніяк не можу розв’язати однієї задачі, морочуся понад тиждень… А без неї горить дипломний проект, – Катин голос забринів од хвилювання.
– Горить? – здивовано перепитав Енквен.
– Ой, ну як ти не розумієш! Горить – значить, провалюється.
– Провалюється? – ще здивованіше вигукнув робот.
– Та зрозумій же ти: без цієї задачі в мене нічого не виходить. Розрахунки навігації… Ось умова, послухай…
І Катя повільно продиктувала задачу.
Енквен зупинився, мов укопаний. Тільки у величезних його очах-блюдцях можна було помітити неспокійні спалахи, що виказували напружену роботу мозку.
Мовчання тривало хвилини чотири.
– Так, звичайно, без програмування нічого… – пробурмотіла Катя. Махнувши рукою, вона повільно ступила кілька кроків до дверей. І тут Енквен швидко заговорив. Ніколи ще він так не поспішав.
– Що, що? – розгублено зупинилася Катя, озирнувшись. – Нічого не розумію…
Тоді Енквен, легко підбігши до лаборантки, взяв у неї з рук олівець. Паперу не було. Єдиний аркушик, що на ньому Катя занотувала умову задачі, був весь покреслений. Та робот знайшов вихід: він притьмом скочив до стіни і став виводити на її світлокремовій поверхні якісь формули.
Катя напружено вдивлялася в те, що писав для неї Енквен.
– Збагнула! – нарешті вигукнула вона радісно.
– До цього, – показав Енквен на останню формулу, – треба ще додати інтеграл зіткнення.
– Ну, звичайно! Тут я вже упораюсь сама. Дякую, Енквене. Дай, я тебе за це розцілую!
Та Енквен ухилився од незрозумілої йому пропозиції. Відбігши вбік, він закляк в очікуванні. «Наче барс перед стрибком», – подумала Катя, зачиняючи за собою двері.
Робот вийшов із стану нерухомості тільки тоді, коли завмер звук вимкненого внизу транспортера.
Енквен ретельно витер вініловою щіткою всі написи на стіні й повільно пройшовся по кімнаті. Так він робив завжди, коли не міг відшукати логічного розв’язання якоїсь проблеми.
Непомітно стало вечоріти. Зачувши в коридорі знайомі енергійні кроки, робот увімкнув люмінесцентну панель, і денне світло затопило кімнату.
Павло Пилипович, що ступив йому назустріч, був у доброму гуморі. Заняття роботів на воді минули сьогодні успішно.
Хвилин за сорок, нагомонівшись донесхочу з Енквеном, начальник вестибулярного відділу підвівся, збираючись іти.
– Отже, навігаційну задачу розв’язано правильно? – ще раз запитав Енквен.
– Правильно, – стоячи перед роботом і дивлячись кудись поверх нього, відповів Павло Пилипович. – Але де ти взяв цю умову? Я, на скільки пам’ятаю, не давав тобі такої задачі.
– Попутно довелося розв’язати, – ухиляючись од прямої відповіді сказав Енквен.
«В нього вже є свої таємниці», – подумки відзначив Павло Пилипович.
– Тепер іще одне запитання, шефе, – сказав Енквен. – Що означає дія «цілувати»? Я не знайшов відповідної інформації.
Здається, вперше за всі три роки навчання роботів молодий вестибулярник не знав, що відповісти своєму учневі.
– Бачиш… Це довго пояснювати. Зараз уже пізно. Я завтра принесу тобі книжку. Почитаєш…
- 1