вареники з вишнями! Викопанi допотопнi вареники з вишнями! Га? Сила! Головне — як вода туди не попала? Мабуть, землею одразу присипало, а кришка щiльна i… Тiльки трохи зверху пiдмоченi, а внизу — абсолютно! Я п'ять штук ум'яв. Смакота! Що з тобою? Ти що — погано себе почуваєш?
— Та нi, — хитнув я головою. Я вирiшив не вiдкладати, бо в будь-яку хвилину може прийти Яришка.
— Павлушо, — я пильно глянув йому в очi, — ти менi друг, скажи чесно?
— Ти що? Друг, звичайно.
— Скажи, а ти мiг би… сiсти разом зi мною в тюрму?
— Тю! — вiн розгублено усмiхнувся. — Ти що — сiльмаг обiкрав?
— Нi, без жартiв скажи — мiг би?
Вiн насупив брови.
— Мiг би… Ти ж знаєш.
— Ну, тодi на, читай, — i я простягнув йому листа.
Поки вiн читав, я не зводив з нього очей. Вiн спершу зблiд, потiм почервонiв, далi почав скрушно хитати головою. Дочитавши, звiв на мене очi й зiтхнув:
— Так… «Г. П. Г.» Значить, i тобi… Нiчого не розумiю…
— А тобi, виходить, теж? I мовчав…
Павлуша винувато знизав плечима:
— Ну, коли б же я мiг сказати! Ранiше — сам знаєш. А потiм ти захворiв, тобi ж хвилюватися не можна, так що.
— Не можна хвилюватися? Менi дуже прекрасно можна хвилюватися! Менi навiть треба хвилюватися! Менi не можна лежати, як колода, бо я так не витримаю… Ану розказуй! — Я рвучко сiв на лiжку, щоки в мене горiли. Я й справдi вiдчув якийсь раптовий прилив сил, енергiї i бадьоростi.
— Ну що… Ну, iду я якось вулицею, раптом назустрiч менi офiцер на мотоциклi. Спинився «Павлуша, — питає, — Завгороднiй?» I простягає конверт. I як газоне — тiльки я його i бачив. У шоломi, в окулярах — обличчя не розгледиш.
— Точно!
— Ну, розгорнув я листа. «Дорогий друже… секретна справа… треба прийти у Вовчий лiс до дота… в амбразурi iнструкцiя».
— В розколинi над амбразурою.
— Точно.
— Ао котрiй годинi?
— О двадцятiй нуль-нуль.
— А менi о дев'ятнадцятiй.
— Бачиш. Отже, вони не хотiли, щоб ми зустрiлися. Ну, й ти був?
— Аякже. Тiльки давай спершу ти.
— Ну, значить, пiд'їхав я до доту, тiльки туди, а мене — цоп! — за шкiрки. Солдат Митя Iванов, знаєш. «Куди, — каже, — оп'ять лiзеш. Зовсiм здурiв, чи що?» Ну, тепер я розумiю, що це ж ти, певно, туди передi мною проривавсь, а тодi я здивувався, чого це вiн «оп'ять» каже. Ну, та не це мене найбiльш здивувало, а те, що я нiяк до амбразури дiстатися не мiг. Самi писали: «Прийди», — i самi ж вартового поставили, не пускають. До речi, на дорозi й мотоцикл стояв, i у кущах, крiм Митi Iванова, ще хтось був, чи не той, що менi листа передавав… Я його не бачив, але голос чув. Бо я психонув, думаю, чого менi голову морочите. «Ах так, — на повний голос крикнув. — Не пускаєте, то я додому пiшов. Чуєте, додому! Раз так!» I тут iз кущiв голос: «Правильно!» Ну, думаю, раз так — бувайте здоровенькi! — сiв на велосипед i поїхав…
— I що — i все? Бiльше нiчого не було?
— Та почекай! Наступного дня пiшов я на малювання. Саме заняття гуртка було. Розгорнув свiй альбом — а там лист. Знову Г. П. Г — «Операцiя переноситься… не хвилюй ся… слiдкуй за щоглою бiля школи… Коли з'явиться бiлий прапорець — приходь того дня у Вовчий лiс до доту…»
— I знову о двадцятiй нуль-нуль?
— Ага! Ти знаєш, мене аж у жар кинуло. Альбоми нашi зберiгаються в школi, додому ми їх не забираємо. Пiсля кожного заняття староста збирає i Анатолiй Дмитрович замикає їх у шафу. Як мiг з'явитися там лист, хоч убий, не збагну. Не iнакше, як хтось уночi залiз у школу, пiдiбрав ключа до шафи i пiдклав. Але ж школа влiтку на замку i баба Маруся там завжди ночує, а вона, ти ж знаєш, яка — муха в неї не пролетить. Просто не знаю.
— Ну, це все дрiбницi. Як треба, то й бабу Марусю присплять, i ключа будь-якого пiдберуть… Це не штука.
— Ну, а в тебе ж що?
— Ну, а в мене… — I я докладно розповiв Павлушi про все, що трапилося зi мною: i про лист, i про «екскурсiю» до вiйськових таборiв, i про розмову по телефону.
— Ну, то що ж усе-таки все це означає, як ти гадаєш? — спитав Павлуша, коли я кiнчив.
— Я, звiсно, точно не знаю, але гадаю, що, мабуть-таки, це пов'язане з вiйськовою справою. Я вже думав може, щось там у них зiпсувалося у якiйсь гарматi чи в ракетi, куди дорослий пролiзти нiяк не може, i треба хлопчака.
— Хтозна, може… — насупив брови Павлуша. — А чого ж тодi i до тебе, i до мене? I на рiзний час?
— Хiба я знаю… — знизав я плечима. — Мабуть, хтось iз нас основний, а хтось дублер. Знаєш, i в космонавтiв же завжди дублери, i, певне, в таких справах…
— Могло буть, — зiтхнув Павлуша. — Виходить, ти основний, а я дублер.
— Чого це!
— Ну, тобi ж на годину ранiше призначають.
— Ну й що! Це нiчого не значить. Може, саме ти основний! Я чогось думаю, що саме ти! — переконував я його, хоча в душi думав, що основний таки я, бо справдi, чого б це дублеровi призначали на годину ранiше, нiж основному. Так i є, я основний! Але виказувати, що я так думаю, було б i неблагородно, i нескромно. А Павлуша ж, пам'ятаєте, казав, що я люблю скромничати…
— А тепер, пiсля моєї хвороби, то вже напевно ти будеш основним! — сказав я нiби для того, щоб заспокоїти Павлушу. I раптом я усвiдомив те, що сказав, i аж похолов. А справдi! Який же я основний пiсля такої хвороби! Це мене треба заспокоювати, а не його. Негайно треба видужувати! Негайно! Бо i в дублери не попаду!
Я нервово засовався на лiжку. Нi! Нi! Я таки почуваю себе краще. Значно. От i сила в руках з'явилася. Можу вже пiдтягнутися, узявшись за спинку лiжка. А позавчора ж не мiг зовсiм. Нiчого, нiчого! Все буде гаразд… Коли нiщо не перешкодить.
— А ти кому-небудь говорив про все це? — я пильно глянув на Павлушу.
— Звичайно, нi.
— I їй не говорив? — Я не хотiв називати її iменi, але Павлуша зрозумiв.
— Та ти що?! — вiн почервонiв.
I я чомусь подумав, що вiн, мабуть-таки, не знає, що то я оббризкав Гребенючку грязюкою з нiг до голови (вона не сказала), i раптом згадав таємничу постать у саду Галини Сидорiвни того вечора. Я ж нiчого Павлушi ще не говорив про того чолов'ягу.
— Слухай, — i тут же почав розповiдати. Коли я кiнчив, вiн тiльки плечима здвигнув:
— Казна-що робиться у нас тут. Нiчого не розбереш…
Роздiл XXVII
Цiкава штука людський органiзм. То вiн ледве дише, тане, як свiчечка, людина голови пiдвести не може. А то раптом (звiдки й сили беруться!) починає мiцнiти й бадьорiшати з кожною годиною. I ви знаєте, що я подумав? Я подумав, що, мабуть, усе-таки головне для видужання органiзму — це бажання видужати, мета бути здоровим.
Коли є велике, жагуче бажання i ти всiма силами прагнеш до цiєї мети, прагнеш бути здоровим — ти обов'язково i дуже швидко видужаєш. Я в цьому переконався на собi. Пiсля нашої вiдвертої розмови з
