глянув на мене i несподiвано зробив застережливий рух рукою, хоч я й не збирався нiчого говорити:
— Ша! Нi слова! Я все розумiю! Була збройна сутичка з ворогом! Прикордонний iнцидент! Причин не питаю, але думаю, щось поважне — справа честi, доблестi i геройства… Вимога сатисфакцiї. Дуель. Незважаючи на труднощi, ваша величнiсть виходить переможцем. Так?
Я всмiхнувся i кивнув. Який вiн все-таки! 3 ним якось одразу стає легко.
Бiльше Максим Валер'янович нi про що не став розпитувати. Вiн тiльки сказав:
— Через десять хвилин має бути машина. I ми поїдемо на студiю. Ви якраз добре прийшли.
Але нам навiть десять хвилин не довелось чекати. Через якихось двi-три хвилини ми почули, як бiля хатинки Максима Валер'яновича спинилася машина, клацнули дверцята, i за мить чийсь молодий голос загукав у дворi:
— Максиме Валер'яновичу, я вже тут! Я по вас…
Роздiл IX
I от — брама. Брама, що вiдокремлює звичайний буденний свiт вiд казкового чарiвного фантастичного свiту кiно. I якось прикро, що вона на вигляд така простенька i непоказна. I така низенька — не те, що перелiзти, перескочити можна. Я хiба таку зробив би для кiностудiї! Хоча б як ото, пам'ятаєте, у Зимовому палацi, через яку у фiльмi «Ленiн у Жовтнi» матроси перелазили. Або й ще бiльшу. Кiностудiя ж, а не що- небудь!
Ну, а поки що одчиняється ота низенька брамочка, i ми в'їжджаємо на територiю студiї.
Дивлюся лiворуч (о!..) — фруктовий сад, i не який-небудь маленький, а здоровеннецький — не видно, де й кiнчається. Наче ми не на студiю потрапили, а в радгосп…
— Мабуть, це для артистiв… полiтехнiзацiя… Пiсля зйомок працюють… — шепоче Ява.
— Мабуть, — погоджуюсь я.
Глянули праворуч — стоять пiдряд кольоровi щити (як ото гасла на шосе), i на тих щитах написанi рiзнi хорошi слова про те, що мистецтво належить народовi, що з усiх мистецтв найважливiшим є кiно, що працiвники мистецтва передусiм мають бути чесними та багато iншого…
I мiж тим iншим були такi слова:
«В людинi має бути все прекрасне: i обличчя, i одяг, i душа, i думки».
Я зiтхнув. З усього в мене тiльки, може, думки й лишилися (та й то хтознаi). Обличчя наче ним цвяхи забивали. Одяг пожмаканий, брудний. На душi — чужий годинник… Лише в думках своїх я був дуже хороший i прагнув до вчинкiв прекрасних i благородних. Та людству про це було невiдомо.
Ми вилiзли з машини i слiдом за Максимом Валер'яновичем пiшли до дверей кiностудiї. Ого! Якi iнтереснi дверi! Крутяться! Як млин або оте лапате колесо у пароплавi (тiльки «на попа» поставлене!). Штовхнеш однi дверi, а другi вже тебе доганяють i по спинi луплять. Хорошi дверi!
Проштовхнули нас дверi всередину. Ява одразу у себе носом потяг i скривився. Я теж. Лiкарнею пахло. Бiля самiсiньких дверей кiностудiї пахло лiкарнею. «Мабуть, щоб не думали люди, що таке корисне для здоров'я дiло — кiно робити», — подумав я. А може, просто тому, що одразу лiворуч була студiйна амбулаторiя.
Ми пiднялися по схiдцях трохи вгору i пiшли довжелезним коридором. Ми з Явою не раз читали про кiностудiю у книжках (i в Кассiля, i в iнших), що коли потрапляєш туди, то дива починаються одразу ж у коридорi: Петро I ходить там, обнявшись з Чапаєвим, який-небудь римський гладiатор прикурює у Героя Радянського Союзу, яка-небудь морська цариця розказує простiй колгоспницi про те, яку гарну кофточку вона купила вчора в унiвермазi.
I нам кортiло побачити все це… Ми озиралися на всi боки. Але по коридорах чомусь ходили звичайнiсiнькi дядьки й тiтки у звичайнiсiньких костюмах (iнодi у спецiвках, як на фабрицi) — i нiяких гладiаторiв i царiв не було й близько.
Мабуть, ми потрапили у такий день, коли цiкавих зйомок на студiї не було! Не пощастило нам!
Аж раптом…
— О! О! — штурхонув мене в бiк Ява. По коридору назустрiч нам iшов дядько в зеленому вiйськовому кашкетi, у гiмнастерцi, з портупеєю… Високий, ставний, iз суворим обличчям…
— По-моєму, Кадочников… У ролi партизана… — шепнув Ява.
Побачивши Максима Валер'яновича, вiйськовий привiтно всмiхнувся i козирнув. Максим Валер'яиович теж усмiхнувся, вiтаючись. Коли ми розминулись, я одважився i спитав Максима Валер'яновича:
— А… хто то? Як його прiзвище?
— Петренко, — трохи здивовано глянув на мене Максим Валер'янович. — Хороший чоловiк… Пожежник… Вiдповiдав на студiї за пожежну охорону…
Тю!..
— Якiсь пожежники пiшли… неiнтереснi… Навiть касок не носять… — ховаючи очi, буркнув Ява.
Довго ми крокували вузьким, напiвтемним коридором. I майже всi, хто нам зустрiчався (а людей у коридорi товкучилося, мов на Хрещатику), вiталися з Максимом Валер'яновичем, — ну прямо, як у селi, «драстуйте» на кожному кроцi.
Нарештi Максим Валер'янович зупинився бiля дверей, на яких висiла табличка: «Зйомочна група „Поцiлуйте мене, друзi!“». За дверима чувся страшний галас. Здавалося, там повна кiмната людей, якi кричать i сваряться мiж собою. Але коли Максим Валер'янович розчинив дверi i ми зайшли, виявилося, що в кiмнатi всього лише один чоловiк. Рокiв за п'ятдесят, але кремезний, мiцний, з величезною копицею чорного волосся на головi, вiн сидiв на столi i, не змовкаючи нi на мить, сам себе перебиваючи, лаявся в телефон:
— Ви менi, понiмаєте, зйомку зриваєте, понiмаєте… Що ви менi вчора обiцяли? Ви менi, понiмаєте, обiцяли сонячну малохмарну погоду без опадiв! А дали що? Що ви менi дали, понiмаєте? Погляньте у вiкно! — вiн тицьнув рукою у вiкно. — У вас є вiкно? Подивiться, понiмаєте! Опади, хай вони сказяться! Повне небо опадiв! Опади i нiякого, понiмаєте, сонця.
Справдi, небо затягло хмарами i накрапав дощ. Я усмiхнувся. Мовою вiн дуже нагадував мого батька. Мiй батько теж без отого «понiмаєте» двох слiв сказати не мiг. Iнтересно — живуть же цей у мiстi, той у селi, один одного зроду не бачили, а балакають, як рiднi брати.
— Безобразiє, понiмаєте… — востаннє лайнувся вiн, скочив зi столу, рвучко обняв i поцiлував Максима Валер'яновича: — Драстуйте, дорогий! Лаявся з тими… як їх… з… вiщунами погоди…
— Синоптиками? — усмiхнувся Максим Валер'янович.
— Да-да… Синоптиками… Оракули чортовi, понiмаєте… — вiн посварився пальцем на телефон. — Не вмiєте, так хоч голову не дурiть! У мене, понiмаєте, Юлю пiслязавтра «Ленфiльм» забирає. Уже квиток на лiтак є, а я ще натуру не зняв через них… через оцi, понiмаєте, опади. Доведеться сьогоднi знову знiмати павiльйон… Всi уже там… Побiгли… швиденько…
— Та ось тут у хлопцiв одна справа — почав було Максим Валер'янович, але «Поцiлуйте мене, друзi'» дуже чемно перебив його:
— Вибачте, дорогий… потiм потiм, — вiн благальне притиснув руки до грудей i схилив голову. — Пiсля зйомки… Всi справи пiсля зйомки… Найневiдкладнiша справа зараз — зйомка… Швиденько на майданчик… На майданчик! I ви теж… Я вас запрошую, дорогi мої, — звернувся вiн до нас. — Тiльки, звичайно, щоб тихо, понiмаєте, щоб не той, понiмаєте…
Максим Валер'янович весело глянув на нас:
— А що? Ходiмте… Ви ж на зйомках ще, мабуть, не бували? То вам буде цiкаво… Хочете?
Авжеж, ми одразу погодились… А Валька не стрималась i аж пiдскочила, плеснувши в долонi: «Ой, як здорово!» Ява гордо подивився на неї: як-не-як, а це через нас вона потрапила на кiностудiю, та ще й на зйомки: а то хоч i живе вона в Києвi, а кiнозйомок зроду не бачила.
I знову пiшли ми довжелезними коридорами.
Я йшов i думав: «I що ото за синоптики, що не вмiють звичаишсiнького дощу вгадати! В нас у селi кожна баба вам за три днi наперед дощ завбачить. Прикмет же є певних скiльки хочеш. I по тому, як вiтер вихриться — чи на порiг, чи з порога. I як кури поводяться. I як сонце сiдає… I коли дерева балакають…
