— Ходiмо, ходiмо швидше, хлопчики, на повiтря… — зацокотiла Валька. — Ви всi такi мокрi! Ви ж застудитесь…
— Стривай! Ану посвiти… посвiти… — схилився Ява. — Пiстолет… Я його десь тут кинув… Десь тут… О!
Вiн пiдняв мокрий, у багнюцi пiстолет. Будка глянув:
— Стартовий? Я… з-зразу здогадався, — сказав вiн, цокаючи зубами, i шморгнув носом.
«Чого ж ти тодi так дременув, що аж у колодязь угнався?..» — подумав я. Але промовчав. Неблагородно було б…
— Ходiмо, ходiмо… Ви ж захворiєте… Там поговоримо, — тягне нас Валька. Та ми й не збираємось тут затримуватися — мокра одежа холодно липне до тiла, зуб на зуб не попадає.
I ось знову тепле i, здається, таке густе-густе повiтря огортає мене з усiх бокiв.
— Хлопчики, викручуйтесь! Негайно викручуйтесь! Я одвернусь. Я не буду на вас дивитись… Ви що — психiчнi? Негайно викручуйтесь! Я уже одiйшла i одвернулась… Ну!
Ну й уперта вона!
I от ми стоїмо i викручуємось. Всi рештки сил, що лишилися у нас, ми вкладаємо в те, щоб видушити воду з своїх штанiв i сорочок. Вода дзюрчить на землю. Ми крекчемо i сопимо. А Валька стоїть вiддалiк спиною до нас i, не обертаючись, командує:
— Добряче, добряче викручуйте — не лiнуйтесь…
— «Добряче»… Яка розумна! — скриплю я.
— Сама б спробувала. Як воно не викручується, — буркоче Ява.
— Говорити легко. — подає голос Будка.
I те, що ми всi троє однаково голi, i те, що всi цокочемо зубами i що разом бурчимо на Вальку, — все це об'єднує нас з Будкою. I я не вiдчуваю чомусь тiєї злостi i ненавистi до нього, що ранiше. Хоча це ж вiн примусив нас пережити цю страшну пiдземну пригоду. I з годинником ще ж невiдомо що…
Ото дивно: якщо ти зробиш людинi добро, вона тобi стає приємною. I навпаки, той, кому ти заподiяв щось зле, неприємний тобi.
— Де годинннник? — не стiльки спитав, скiльки процокотiв я зубами, викручуючи штани.
— Єсть, не хвилюйся… 3-зараз получиш… — зацокотiв у вiдповiдь Будка, викручуючи сорочку.
— А «ччувак»? Де «чувак»?
— А-а, то такий «чувак»! Б-барахло, а не «чувак»! Втiк… I взагалi я про «чувака»… все видумав… То Вовка Iванов… Вона його знає…
— Як?! А годинник?
— Та єсть… У нього. Вiн тодi у тебе з кишенi випав, коли Вовка стягав тебе з мене… Спершу ми хотiли зразу оддать, а тодi я… придумав оце — з «чуваком»… щоб було цiкаво… I щоб вас налякати…
— Ге! — сказав я (мовляв, кого ви хотiли налякати?! Нас?!).
— Ми думали завести вас, а вже як ви почнете плакати — вивести. Але ми домовлялися усiм кодлом, тодi б усе було правильно. А прийшов тiльки я i Вовка з молодшим братом. Ну i…
— Ти думаєш, так легко вiючi вийти з дому! — обiзвалася Валька. — Я цiлу годину в туалетi просидiла… поки всi про мене забулiи i поснули. А тодi — через чорнiш хiд. Тобi добре, у тебе дома нiкого, мати на нiчнiй змiнi… I Вовка з братом на верандi сплять, я знаю… Думаєш, так просто…
— А ти ти як тут опинилась? — спитав я, судомливо натягаючи штани (Ява i Будка були вже в штанях ). Я знав, раз вона почала говорити, вона зараз обернеться, — де ви бачили, щоб дiвчина довго говорила, стоячи до вас спиною.
— А менi Юрко Скрипниченко ска… Ой! Я не дивлюсь, я не дивлюсь! Юрко Скрипниченко сказав… Я тiльки iз студiї вiд Максима Валер'яновича приїхала (розказала йому все, що сталося з годинником)… Iду… Юрко Скриппиченко. Каже: «А ми сьогоднi вночi твоїх дружкiв у печерi давити будем О!» — «Як?» — кажу. «А так», — каже… I розказав… Ух, я розiзлилася! «Ви всi бандити! А ти, — кажу, — ти ще й зрадник, своїх виказуєш…» Вiн мене — за косу… А я його — трах! — по спинi…
— Нiчого… Ми з ним ще поговоримо… А зараз ходiмо Вовку шукати, — сказав Будка. — Вiн зовсiм втекти не мiг… Вiн десь тут…
I Будка повiв нас крiзь кущi, крiзь дряпучi будяки i жалючу кропиву у яр.
То ось воно як! Настрахати нас хотiли… Видумали все — i про «чувака», i про мiлiцiю, i про схованку у печерi. А ми повiрили! Як дурники! Як маленькi! Таж i слiпому було видно, що те все брехня. Пiдземелля… Дванадцята година ночi… чорна маска… Навiть у книжках тепер уже так не пишуть. Ганьба! Ну ж… Хай тiльки оддасть годинника. Це все тiльки через годинник. Якби не годинник або якби то був мiй годинник, я б взагалi… Хай тiльки оддасть годинника!.. А що ми йому зробимо?.. Налупцюємо? Якось нема настрою… Не той якось настрiй…
— А ви молодцi! — раптом сказав Будка. — Не побоялись. I годинник же не ваш. Могли ж просто плюнути i все. З вами у розвiдку можна йти.
Ну от, бачиш! Як же ти його налупцюєш пiсля цих слiв! Медом розлилися у наших серцях цi слова. Похвала, почута вiд ворога, — найвища похвала. Стривай, а звiдки вiн знає, що то не наш годинник? Та тiльки я розтулив рота, щоб спитати, як з темних кущiв, зовсiм близько, почувся тихий свист. Будка свиснув у вiдповiдь. Зашарудiли гiлки, i з кущiв вийшов «чувак» Вовка. Вiн був все ще у масцi.
— Давай сюди годинника! Барахольщик! — наказав Будка.
— А ти? Теж iще! Подумаєш! — Вовка зняв маску. Це був той самий довговидий хлопець, що копнув мене колись по нозi.
— Ти давай-давай, не балакай! — роздратоване повторив Будка.
— На! Дуже вiн менi треба… — Вовка витяг iз кишенi годинника…
Менi радiсно забилося серце. Нарештi! До останньої митi я боявся, що станеться щось i годинника я не побачу.
Будка взяв у Вовки годинника i простягнув менi (видно, вiн сам власноручно хотiв його вiддати):
— Бери!
— Спасибi! — якось саме собою вихопилось у мене.
— Будь ласка, — нiяково буркнув Будка.
Я не поклав годинника в кишеню. Я не довiряв бiльше кишеням. Я затиснув його в руцi. Я вирiшив не випускати його з руки, поки не прийду додому i не покладу пiд подушку. Нiяка сила не змогла б одiбрати у мене зараз годинника.
Ми пiшли назад тiєю ж дорогою. Знову попiд муром по вузеньких дерев'яних сходах, майже в цiлковитiй темрявi, ледь розбавленiй двома жовтими плямками лiхтарикiв (тiльки тепер один з них був Вальчин, — Будка свого розбив у колодязi).
— Звiдки ти знаєш, що годинник не наш? — нарештi спитав я.
— Ми все знаємо… — таємничо сказав Будка.
— Та нi,серйозно.
— Та це її брат, — вiн кивнув на Вальку, — сказав його братовi, — вiн кивнув на Вовку, — от i все. Вони дружать…
— А-а…
— Слухай, Будко, — сказала раптом Валька, — а чого ти подерся в колодязi нагору? Ти ж мiг через нижнiй тунель вийти на схили.
— Та! — махнув рукою Будка.
— Що «та»! Серйозно.
— А що, як вони пiшли б не в той бiк? I заблудили б? Вiдповiдай, еге ж? У них же нi лiхтарика, нiчого.
— I пiстолета не побоявся?
— А я б кричав…
Ти диви! То цей Будка майже герой — лiз нас рятуватиi Отут i розберись у людях.
Нiби негативний тип i раптом… Нi, не так воно просто сказати, що людина — негативний тип.
— Слухайте, — сказала Валька, — а як же ви доберетесь додому? Зараз уже ж трамваї не ходять.
— А що там добиратися! — сказав Будка. — Спустяться до бульвару Дружби, а там по автострадi — i до Печорського мосту. Я їх проведу. До клумби… Чао!
