п'ятницю був страчений Захарко) рiвно опiвночi з'являвся бiля каплицi бiлий привид без голови. То приходив до Горбушi старий скарбник нагадати про себе. I з-пiд землi чувся стогiн i приглушений крик жаху. Горбуша i в могилi не знав спокою, мучився, спокутував свiй грiх.
Проте побачити привид мiг не кожен. Тiльки, якщо ти щось украв i прийдеш пiсля цього в п'ятницю опiвночi до каплицi, тодi тобi явиться привид, — казали люди.
А оскiльки таких дурнiв небагато, щоб пiсля крадiжки бiгти вночi до цвинтаря на побачення з привидом, то живих, очевидцiв ми не знали. Тiльки чули розповiдi, що хтось колись бачив: чийсь прабабин свояк або ж прапрадiдiв кум.
Роздiл IV
— То що — боїтесь? Г-герої! — презирливо глянув я на хлопцiв.
— Та йди ти!
— Та ну тебе!
— Теж менi! — загомонiли хлопцi.
— Це ж iще i вкрасти щось треба, бо iнакше… — мовив Антончик.
— А що — i вкрасти! — не вагаючись сказав я. — Як для науки треба — можна i вкрасти. А що! Ви розумiєте, якщо з'ясується, що Антончик каже правду i що душа цiлком науково, за законами фiзики перетворюється на привид — що це буде… Переворот у науцi.
— Та що ти мелеш, — озвався Карафолька. — Який переворот? У якiй науцi? Навiть якщо тобi з переляку щось примариться, приверзеться, як ти доведеш?
— Як?! А сфотографую!
Ця думка майнула в мене так несподiвано, що я сам не чекав.
— А що? А що? — загорiвся я. — Коли привид справдi є, то вiн мусить вийти на фото. Обов'язково.
— А що?.. От, мабуть, таки так. Га? — невпевнено сказав Антончик.
— Дурницi! Мова твоя — як з гнилого клоччя батiг! — впевнено заперечив Карафолька. — Якби можна було сфотографувати привиди, це б давно уже зробили.
— Ти думаєш? — уїдливо сказав я. — Так щоб ти знав, що усi великi вiдкриття завжди робилися несподiвано для сучасникiв. I дурнi сучасники спершу завжди смiялися з генiальних Ньютонiв i Едiсонiв. А вже потiм дивувались, як то все просто i як це вони самi ранiше не додумалися.
— Ой, держiть мене, бо я впаду! — не своїм голосом закричав Карафолька. — Едiсон найшовся! Переекзаменов-щик! Скажи краще, скiльки буде двiчi по два.
Хлопцi засмiялися.
— Смiйтесь, смiйтесь! Смiх — це здоров'я! — спокiйно сказав я. — Слухай, Антончику… раз вони такi… давай з тобою удвох. Га? Ти таки, я бачу, хлопець! З тобою таки можна в розвiдку! А вони…
Я махнув рукою.
Антончик зашарiвся вiд задоволення. Кiлька днiв тому, коли ми ще не посварилися з Павлушею, вiн був «глистюк паралiзований», бо не пройшов по бильцю мiстка, як це робили ми з Павлушею.
— Ходiмо! — кивнув я Антончику. — Вони ще в нас посмiються на кутнi.
Карафолька глузливо закричав нам услiд:
— Тiльки хай вам привид автографа на портретi поставить! Бо наука не повiрить! Ха-ха!
I хлопцi знову засмiялись.
Але збити мене з пантелику їм не вдалося. В мене загорiлося серце, i я вже палко вiрив в успiх нашої справи.
I коли, одiйшовши трохи, Антончик не дуже впевнено спитав: «Ти що, таки серйозно хочеш сфотографувати привид?» — яз таким запалом почав його переконувати, як це все здорово у нас вийде, наче то не вiн, а я сам придумав оту теорiю про перетворення за законами фiзики людського розуму i душi в привиди.
Антончик слухав-слухав, кивав головою, пiдтакував, а потiм скривився i сказав:
— Нiчого все-таки не вийде. Це ж фотоапарата треба не якогось, а такого… якогось спецiального. Щоб уночi знiмав. Моя «Смена» не вiзьме.
Я скипiв.
— Ах ти ж, г-г… — хотiв я сказати на нього за звичкою «глистюк паралiзований», але вчасно збагнув, що одразу втрачу напарника, i сказав: — Г-герой! Теж iще! Якого там спецiального. Просто хорошого апарата треба. «Київ», чи що.
— А де взять? — спитав Антончик.
— Як — де? Вкрасти, звичайно!
Антончик аж спiткнувся:
— Ти що?!
— Все одно ж треба щось украсти. Щоб привид явився. Так вкрадемо фотоапарат.
— Та ну! Можна десь пару яблук поцупити, кавуна абощо. В крайньому разi по шиї напотилять. А за фотоапарат ще й у тюрму посадять.
— Та ми ж потiм повернемо, чого ти!
— Еге! А як злапають! Доказуй тодi, що ти повернеш.
— Та я сам крастиму. Ти тiльки на шухерi стоятимеш, дрефло.
— А в кого? — вже спокiйнiше спитав вiн.
— Та в кого ж! У Бардадима.
— Ну-у… Ти рискуєш! — довгасте Антончикове обличчя ще бiльше витяглося. — Той як злапає, руки й ноги з тiла повисмикує — точно!
Я й сам знав. Гришка Бардадим, двометровий здоровило-десятикласник, кулаком забивав цвях у дошку та ще й був, як то кажуть, у гарячому купаний: слово йому скажи, вiн уже заводиться. Його всi хлопцi боялися. Але в нього був найкращий у селi фотоапарат «Київ» — з телескопiчною лiнзою i з такою чутливiстю, що сам Фарадейович, наш сiльський Едiсон, казав, нiби тим апаратом можна знiмати навiть пiд землею. Бардадим захоплювався фотографiєю, його знiмки часго друкували в нашiй районнiй газетi. Фотоапаратом своїм вiн дуже пишався i, звичайно, мiг за нього повисмикувати руки й ноги зовсiм просто. Але якщо вже фотографувати привид, то тiльки Бардадимовим апаратом. А щодо риску… Що ж, це навiть добре. Вже сама крадiжка апарата в Бардадима було дiло неабияке, варте уваги широкої громадськостi. А менi ж треба, треба довести тому iскарютському Павлушi, кого вiн, Iуда, промiняв на ту лелеку обскубану. Щоб вiн плакав, отакими слiзьми плакав у подушку, карався, ограждав i каявся. А я в його бiк i не гляну. Хай кається! Хай! Щоб знав, як зраджувати друзiв. Хай плаче! I задля цього можна й рискнуть.
— Але, мабуть, уже на тому тижнi доведеться, — з надiєю сказав Антончик. — Бо сьогоднi ж саме п'ятниця, а ми не встигнемо i вкрасти, i все iнше. Га?
— Сьогоднi, — твердо сказав я. — От просто зараз i пiдемо.
— Та чого так поспiшати? Це ж така операцiя. Треба все обдумать, розрахувати.
— Що там розраховувати? Пiти вкрасти, i все. Гайда!
Я просто так сказав, не задумуючись. А вийшло, наче наперед усе знав, як у воду дивився. Антончику навiть на шухерi стояти не довелось.
Бардадимове вiкно було вiдчинене, на стiнi бiля вiкна висiв апарат, i в хатi й бiля хати нiкого не було. Простягай руку й бери. Я так i зробив. I ми з Антончиком городами дременули до рiчки.
— От здорово! От, їй-богу! От, чесне слово! — аж захлинався Антончик. — Нiхто б з хлопцiв не наважився, а ми… Та що хлопцi, нiхто б у всьому селi. Нiхто б взагалi у свiтi… А ми… В Бардадима! Скажи! От же ж… Правда? От!..
Антончика розпирало вiд гордостi.
I тут бiля рiчки ми несподiвано побачили Павлушу.
Вiн сидiв на березi, тримав на колiнi довгасту дикточку i щось мазюкав на нiй пензлем.
Вгледiвши його, Антончик зиркнув на мне i вищирився:
— Ги! Художник!
