їх висадили з вагона на якомусь глухому полустанку. Фельдфебель наказав построїтися по чотири, сам кiлька разiв лiчив полонених, тодi махнув рукою й скомандував iти вперед. Охоронцi оточили колону ззаду й з бокiв. Фельдфебель теж деякий час тримався ззаду, тодi вийшов наперед.
За два кiлометри од залiзничної лiнiї стояв дерев'яний барак, обплутаний кiлькома рядами колючого дроту.
— Тут, — сказав фельдфебель, зупинивши колону. — Тут ви будете жити. Хто з вас знає нiмецьку мову?
Нiхто не вiдповiв.
— Ну? — погрозливо крикнув фельдфебель.
Знову мовчанка. Хтось iз сусiдiв штовхнув Андрiя: 'Чого ж ти мовчиш?' 'А про що менi з ним говорити? — знизав плечима Коваленко. — Обiйдеться й без перекладача'.
— Хто з вас кухар?
— Ми офiцери, а не кухарi, — тихо, але так, що всi почули, вiдповiв по-нiмецькому Андрiй.
— А, то ти знаєш нiмецьку мову, — пiдбiг до нього фельдфебель.
— Нi.
— Але ж ти говориш!
— Десять слiв.
— Дивись менi. 'Десять слiв'! Вам потрiбен кухар, щоб варити їжу. Зрозумiло?
— Ми будемо варити по черзi, — сказав Андрiй.
— Комуна? — зарепетував фельдфебель. Полоненi мовчали.
— Я вам завтра покажу комуну! В барак! Спати! Швидко! — кричав фельдфебель, i солдати, щоб не вiдставати вiд начальства, теж щось вигукували й боляче штовхали полонених прикладами гвинтiвок.
Тут було так, як i скрiзь у Нiмеччинi. Полонених били, на них кричали, їх лаяли найостаннiшими словами, лаяли солдати i єфрейтори, унтер-офiцери й фельдфебелi.
Хто зрозумiє цих людей? Однi з них кричали й били полонених тому, що були переможцями, а переможцi часто нахабнiють од успiхiв. Другi зганяли на бранцях свою злiсть за те, що їм не вдалося бути серед тих, хто пройшов залiзним маршем по Францiї, Чехословаччинi й Польщi, кому вдалося вхопити хоч краплину з рясного дощу милостей фюрера. Третi били за те, що їх громили пiд Москвою й пiд Воронежем, пiд Сталiнградом i Орлом. Четвертi кричали вiд безсилого жаху перед далекою Росiєю, куди фюрер мiг послати їх не сьогоднi-завтра i звiдки, вони це добре знали, вороття вже не буде. Хтось невидимий вiдбирав для охорони полонених саме таких людей, i тому марно було шукати серед них чесних, доброзичливих або ж розумних. I боротися проти них треба було вперто, грубо, без будь-яких маневрувань, без вiдступiв i хитань — силi треба протиставити силу.
Розбудили полонених рано, ще вдосвiта. Дали по кухлевi чаю з гiрким сахарином i по шматочку хлiба. Тодi знову построїли перед бараком i фельдфебель, показуючи рукою кудись униз, в густий туман, сказав:
— Там робота. Зрозумiло? Марш!
Вони рушили з двору, i туман накрив їх своєю вологою товстою плахтою, як накривав вiн лiси, гори, мiста й села цiєї непривiтної землi.
Внизу лежала каменоломня. Якихось вiсiмсот метрiв вiдокремлювало її од барака, i каменi на її стрiмких урвищах були теж сiрi й непривiтнi, як той барак, у якому мали тепер жити полоненi. Жити, щоб добувати оцей сiрий, важкий камiнь.
Фельдфебель розвiяв усi сумнiви. Вiн об'явив, що кожен з полонених повинен за день накласти вiсiм повних вагонеток каменю й одвезти їх нагору, до залiзничної лiнiї. Так має бути щодня, доки вiн тут начальник. А тепер хай води починають.
— Давай! — гукнув вiн чимдуж, i вартовi пiдхопили його крик, мов луна, й теж закричали: 'Давай! Давай!'
Першим вийшов з строю невисокий бiлобровий Мулик, молодший лейтенант, що потрапив у полон десь пiд Старою Русою. Вiн спробував покотити одну з вагонеток, тодi нахилився i, взявши з-пiд своїх нiг великий гострий камiнь, кинув його в лункий залiзний кузов.
— На такiй роботi належить видавати рукавицi, — сказав вiн, нi до кого не звертаючись i пiднiмаючи новий камiнь, — А так не годиться. Од рук нiчого не лишиться.
— Що таке? Чому стоїте? — пiдбiг фельдфебель до переднiх.
— Рукавицi треба видати, — неголосно промовив Андрiй. — Без рукавиць працювати не будемо.
— Я з тебе пошию рукавицi! — замахнувся на Андрiя фельдфебель, але Коваленко стояв непорушно i дивився на нього з викликом в очах.
— Гаразд, — трохи спокiйнiше сказав фельдфебель, — зараз я з'ясую в дирекцiї кар'єру. Можливо, у них i справдi е рукавицi.
Вони таки були, шорсткi, з мiцного, як залiзо, брезенту, який, однак, не витримував змагання з гострими уламками каменю i розповзався так, нiби це була благенька марля. Треба було брати холоднi каменi майже голими руками. Голоднi, змученi люди, хитаючись вiд знесилення, ранячи долонi об безжальнi каменi, кидали й кидали цi каменi в гримотливi пащеки вагонеток, а тодi, посковзуючись на мокрих рейках, пхали вагонетки кудись угору, по крутому схиловi, довгому й виснажливому, як марення.
До обiду кожен з них одвiз лише по однiй вагонетцi. Тiльки маленький Мулик встиг накласти чотири штуки, але це пояснювалося, мабуть, тим, що його весь час пiдганяв один з охоронцiв.
— Закохався вiн у тебе, чи що? — пожартував Андрiй, опинившись пiд час обiду поруч з Муликом.
— Та 'ай йому чорт! — вiдмахнувся той, ковтаючи ложку гарячої густої брукви.
— Ти все ж не дуже старайся, — по-дружньому порадив йому Андрiй.
— Та для мене ця робота звична, — сказав Мулик. — Я до вiйни на кам'яному кар'єрi десятником працював. А до того — простим вантажником: возив отакими вагонетками камiнь у баржi й на гончаки. Як гахнеш, було, з вагонетки в трюм, так воно як загримить!
— Тож дома, а то тут.
— Все одно робота, — запихаючись бруквою, буркнув Мулик.
— I все ж ти постарайся до вечора одвезти не бiльше однiєї вагонетки, наполягав на своєму Андрiй.
— Та чого ти до мене пристав! розсердився Мулик. — Подумаєш, командир знайшовся! Захочу — одну одвезу, а захочу, то й п'ять накидаю! Хай знають, як Мулик умiє працювати!
— Роби, як знаєш.
— I робитиму. Молокососiв рiзних не стану слухати.
По обiдi бiля Мулика стало вже два солдати, але їм не довелося його пiдганяти, бо той i сам працював, як чорт. Прийшов фельдфебель, подивився, як Мулик обливається потом, поляпав його по плечу й запропонував сигаретку. Але Мулик не взяв.
— Я не курю, — збрехав вiн.
Увечерi полоненим не дали їсти. Фельдфебель сказав, що їжу вони одержать лише тодi, коли кожен з них виконає свою норму. Сьогоднi виконав норму лише Мулик, йому й буде дана вечеря.
Мулик од вечерi одмовився теж.
— У мене голова болить, — жестами показав вiн.
— Гаразд, — ласкаво сказав фельдфебель, — твої продукти не пропадуть. Ти з'їси їх завтра, коли в тебе перестане болiти голова.
На завтра їм не дали нi снiданку, нi обiду. Полоненi потихеньку длубалися в каменi, але жоден з них не одвiз за цiлий день навiть однiєї вагонетки. Вмерти, але не здатися, — так вирiшили всi. Зате Мулик, якого молотили прикладами два конвоїри, падаючи вiд утоми, тягнучи з себе останнi жили, все ж наклав за день вiсiм вагонеток.
Увечерi йому дали подвiйну порцiю. Один з тих солдатiв, якi пiдганяли Мулика вдень, став бiля полоненого з гвинтiвкою i, вказуючи йому на стiл, де лежали такi привабливi хлiб i маргарин, де парувала миска з бруквою, буркнув:
- їж! То все твоєї Захочеш — фельдфебель дасть ще.
Мулик глянув на своїх товаришiв. Вони сидiли по обидва боки довгого дощаного столу, намагаючись не дивитися на нього, зовнi байдужi й спокiйнi. Вони були худi, голоднi, але гордi. Якби їх не загнали силою в
