єфрейтора Зепа стояла невисока дiвчина, в сiрому пальтечку, в темних вузеньких штанях, в картатому платочку, недбало накинутому на пишну бiляву зачiску, її обличчя тьмяно бiлiло в примарному свiтлi синього лiхтаря i лише на мiсцi очей плавали великi круглi озера темних тiней. Мить дiвчина дивилася на невiдомих їй, дивних людей, тодi повернула нiжне кружало свого обличчя до високого Зепа, i мiж ними вiдбулася така розмова:
ВОНА. Це, мабуть, тi руськi офiцери, що живуть у барацi?
ВIН. Ви вгадали, фройляйн.
ВОНА. Вони такi нещаснi.
ВIН, Вони комунiсти.
ВОНА. Але ж їм холодно! Чому ви не заведете їх до вокзалу?
ВIН. Вони звикли до холоду. Руськi не бояться холоду.
ВОНА. А якi вони худi! Боже, якi вони худi! Вони ж, мабуть, голоднi!
ВIН. Ха! Вони звикли до голоду.
ВОНА. А чому вони такi бруднi й обiрванi?
ВIН. Вони звикли до бруду.
ВОНА. Це неправда.
ВIН. Фройляйн!
ВОНА. Так, ви говорите неправду!
ВIН. Можете спитати у моїх товаришiв.
ВОНА. Я спитаю у них, у руських.
ВIН. З ними розмовляти заборонено.
ВОНА. Тодi я подивлюся на них. Я все побачу й без слiв.
ВIН. Стояти бiля них теж не можна.
ВОНА. Але ж чому?
ВIН. Такий наказ.
ВОНА. Для мене наказу не може бути. Я не солдат.
ВIЙ. В Нiмеччинi всi солдати.
ВОНА. Це неправда.
ВIН. Фройляйн!
ВОНА. Не кричiть — я вас не боюсь. I вони… теж не бояться.
Дiвчина пройшла повз полонених, пильно приглядаючись до кожного, i зникла за рогом станцiйного будинку, як лiсова мавка. Андрiй не пропустив жодного слова з її розмови з Зепом.
— Про що вони торохтiли? — штовхнув його пiд бiк Антропов.
— Про погоду, — буркнув Коваленко.
А Зеп пiдiйшов до одноокого Фрiдрiха, запалив сигарету й спитав, намагаючись надати голосовi якомога спокiйнiшого звучання:
— Що то за краля?
— Дочка нашого начальника станцiї, - вiдповiв одноокий. — Ти хiба її не знаєш?
— Вперше бачу.
— Вона недавно приїхала. Училася десь чи то в Кельнi, чи в Марбурзi. їхнiй унiверситет розбомбили — от вона й приїхала до батька.
— Але ж видно й штучка!
— Дiвчина як дiвчина.
— А ти, як був дурнем, так ним i залишився. Треба було, щоб руськi тобi й друге око вибили, тодi б ти порозумнiшав.
— Тварюка ти, Зеп, i бiльше нiчого, — вилаявся одноокий i сплюнув.
Пiдходив поїзд, починалася посадка. А увечерi, коли вони сипалися з вагона, як горох з мiшка, з-за штабеля шпал знову з'явилася дiвчина в сiрому пальтечку, мовчки пiдбiгла до Павлунi Банникова й тицьнула йому до рук невеликий пакуночок.
— Сховай! — шепнула вона i, гордо пiднявши голову, пiшла прямо на Зепа. Єфрейтор вiдступив убiк, даючи їй дорогу, розкрив було рота, щоб щось сказати дiвчинi, та тiльки махнув рукою.
В себе в кiмнатi Банников розгорнув пакунок. Там лежало два бутерброди з сиром i ковбасою i три тюбики дропсовських цукерок, схожих на пiлюлi. Нi слова не кажучи, Павлуня загорнув у папiр бутерброди й цукерки i поклав пакунок на поличку, прибиту в нього в узголiв'ї.
— Ти що? — здивувався Антропов.
— Оддам їй назад. Я не жебрак, менi милостиня непотрiбна.
— Ну, дурило! — вигукнув Антропов. — Таж не тобi вона самому, всiм принесла!
— То вона, як Iсус Христос, хоче двома скибками сорок чоловiк нагодувати? — насмiшкувато подивився на нього Банников.
— А тобi хотiлося, щоб одразу мiшок дали? Зрозумiй же ти, що нiмцi тож одержують на день трохи бiльше хлiба, нiж ми з тобою. Чув, он Андрiй читав, як доктор Геббельс хвалився, що вони кожному нiмцевi дають двiстi сорок грамiв хлiба на день? Тут, брат, не розженешся. Правда, Андрiю?
— Я не знаю, — вiдповiв Коваленко.
— От туди к бiсам! — сплеснув долонями Антропов. — Комiсар — i не знає! Ти нам скажи — можна цей хлiб їсти чи нi?
— Мабуть, можна, — подумавши, сказав Андрiй. — Вона, здається, гарна дiвчина.
— Чуєш? — закричав Сашко. — Навiть наш комiсар визнав, що дiвчина гарна, а ти антiмонiю розводиш. Дiли бутерброди на всю братву!
— Дiли сам, — огризнувся Банников.
Але Антропов помилився. Дiвчина й не думала нагодувати всю команду, бо це було рiвнозначно тому, щоб наповнити, бездонну бочку, маючи одну-однiсiньку склянку води. Наступного вечора вона знову пiдбiгла до Банникова i дала йому пакуночок, тодi ще й ще раз. Вона не помилилася жодного разу i з'являлася, мов з-пiд землi, саме в тому мiсцi, де був Павлуня. I все це мовчки, швидко, тiльки кресала поглядом по гострих вилицях полоненого, але хiба ж Павлуня був здiбний читати дiвочi погляди!
Вiн вважав, що дiвчина дає бутерброди йому через те, що вiн найхудiший i, мабуть, найжалюгiднiший з усiєї команди. Ця думка мучила його, вiн майже не спав ночами, i Андрiй часто прокидався тепер од якогось скрадливого хлипання.
— Павлуню, що з тобою? — питав вiн товариша. Але Банников вдавав, що спить, i не озивався. Врештi вiн не витримав i якось, вибравши хвилину, попросив Андрiя:
— Скажи ти їй, щоб вона мене облишила. Чого їй треба? Скажи, Андрiю, прошу тебе.
Увечерi, коли дiвчина з'явилася бiля вагона, Андрiй неголосно сказав їй:
— Нам потрiбнi свiжi газети.
Вона трiпнула вiями й пiшла, не забувши лишити в руцi Банникова бiлий пакуночок. А на другий день бутерброди вже були загорнутi в останнiй номер 'Фелькiшер беобахтер'. З газети Андрiй довiдався про розгром нiмцiв пiд Корсунем-Шевченкiвськом. Банникову вiн сказав:
— Вона спiвчуває нам, i ти, будь ласка, перестань комизитися. Зрозумiв?
— Хай вона тобi й спiвчуває, - похмуро промовив Павлуня, — а менi сестри-жалiбницi не потрiбнi,
Через день дiвчина заговорила сама.
— Мене звуть Теа, — сказала вона Андрiєвi. — А його?
— Павлуня, — вiдповiв Коваленко. — Пауль.
Вона усмiхнулася, коротко зiтхнула й пiшла вздовж вагонiв.
Нiхто бiльше не сумнiвався, що Теа закохалася в Банникова. I лише тепер усi звернули увагу па те, що Павлуня дуже вродливий, що таких сiрих розумних очей, як у нього, немає нi в кого, що нiхто не тримає так гордо й красиво голову, як вiн. Вiн був наймолодший у командi, окрiм Андрiя, але Андрiй, високий, зсутулений, з глибокими очима, видавався поряд з Банниковми старiшим рокiв на десять, i ще, мабуть, було щось у виразi обличчя сибiрського юнака таке, що мимоволi привертало до нього увагу.
Невгасимий вогонь жадоби волi горiв у Павлуниних очах, i Теа, мабуть, помiтила його в той морозяний синiй ранок i вже не могла тепер забути.
То була дивна любов. З короткими, як блискавка, побаченнями, з уривчастими, як лайка, розмовами
