— Треба промити очi.
— Промивайте.
Знову тi самi холоднi тонкi пальцi забiгали бiля Андрiєвих очей, обережно пiдiймаючи повiки, прикладаючи м'якi вологi тампони. Роздивитися дiвчину Коваленко не мiг, бачив лише її руки, бiлi й нiжнi, та й то якусь мить, бо довго дивитися вiн ще не мiг: заважав бiль.
— Тепер треба трохи припекти ранку ляпiсом, — сказала студентка, витерши Андрiєве обличчя.
- А тодi? — поцiкавився професор.
— Тодi пов'язка з сульфiдiн-вазелiном.
— Робiть.
Практикантка мазнула чимсь по рогiвцi лiвого ока, i Андрiй навiть засичав од болю.
— Що ви робите, чорти його бери! — крикнув професор. — Ви ж випечете йому око!
Запанувала тиша. Мовчала студентка, мовчали її товаришi, мовчав i Андрiй. Тодi вiдчув, що на його руку впала якась тепла краплина. За нею ще одна i ще.
— Що з вами? — пiдвiв вiн голову, намагаючись розплющити праве око i глянути на студентку. — Ви плачете? Не треба.
Але ним уже заволодiв професор. Вiн швидко приклав мазь i став забинтовувати Коваленковi очi, так i не давши йому змоги роздивитися студентку.
— Навiщо ви на неї так, товаришу професор? — сказав Андрiй, — Вона ж ще недосвiдчена… Я коли вперше стрiляв з гармати, теж отак… не зумiв…
— Лiкувати людей i стрiляти з гармат — рiзнi речi, — сердито буркнув професор.
— Ви, мабуть, погано уявляєте собi, що означає стрiляти з гармат, зухвало кинув Коваленко.
— Припинiть розмови, хворий! — гримнув на нього професор. — Ви забули, де перебуваєте!
— А ви забуваєте, кого ви лiкуєте! — схоплюючись з крiсла закричав Андрiй. — Сидять тут, у тилу, понiмаєш…
I вiн майже побiг до дверей, спотикаючись на кожному кроцi, витягуючи поперед себе руки. Студентка хлипала десь у кутку, вже не приховуючи своїх слiз, i подруги втiшали її, як могли.
— Сестра, — пролунав голос професора. — Чого ви ще тут стовбичите, мов свiчка? Проведiть пораненого!
За тиждень Андрiй уже дивився правим оком. Передовсiм вiн пiшов до госпiтальної бiблiотеки i вибрав там цiлу купу книжок: пiдручник латинської мови, перший том «Естетики» Гегеля, 'Гаргантюа й Пантагрюель' Рабле, 'Iсторiю вiйськового мистецтва' Ганса Дельбрюка. Вiн спробував бути слiпим i зрозумiв, яке то щастя все бачити, мати змогу читати, спостерiгати, що робиться довкола тебе. Тепер вiн мрiяв лише про одне: читати, читати, день i нiч читати, вивчити латинську мову й iсторiю вiйськового мистецтва, естетику й кращi твори класичної лiтератури. Ще дуже хотiлося йому дiстати бодай один пiдручник з артилерiї, але в госпiталi таких книг, на жаль, не було.
Один день Андрiй читав цiлком вiльно, а наступного дня прийшла старша сестра i сказала, що професор забороняє йому читати.
— Хай сам прийде й заборонить, — зухвало вiдповiв Андрiй.
— Якби ж ви в нього один.
— Ну, то й хай доглядає iнших, а про мене не турбується.
— Я скажу професоровi, що ви не слухаєтесь.
— Будь ласка.
Пiд час обходу професор, нi слова не кажучи Андрiєвi, звернувся до сестрин:
— Чому в хворого на тумбочцi книги? Хто дозволив?
— Я говорила, — спробувала виправдатися сестра.
— А я сказав, що без книжок не можу, — перебив її Андрiй.
— Боюсь, що менi доведеться достроково виписати вас на фронт, юначе, зiтхнув професор.
— Злякали! — засмiявся Андрiй. — Та я лише про фронт i думаю.
— А тим часом робите все для того, щоб зiпсувати собi зiр i стати, таким чином, непридатним до служби в армiї? Примружився професор. — Це вже називається знаєте як?
— Як же? — пiдвiвся на лiкоть Андрiй.
— Ви, здається, вив сяєте латинь? Так от, по-латинi це називається симуляцiя.
— Знаєте що, товаришу професор, — роблячи надлюдське зусилля, щоб втриматися й не наговорити грубощiв, сказав Коваленко. — ви мене не лякайте отими латинськими словами. I фронтом мене не лякайте. Я вже був там i знову туди пiду, бо йти менi бiльше нiкуди. Мої батько й мати там, за фронтом. Хто їх визволятиме? I взагалi, чого ви до мене весь час прискiпуєтесь, як до студента на екзаменах?
Вiн упав на подушку й одвернувся до стiни. Всi пораненi в палатi принишкли й ждали, чим закiнчиться ця сутичка. Сестра раптом згадала, що в неї ж якесь дiло в сусiднiй палатi, й швидко вибiгла, вистукуючи по кахлянiй пiдлозi твердими закаблуками.
— Гаразд, — почувся в тишi голос професора. — Я був неправий i прошу пробачення. Але читати я вам забороняю, товаришу курсант. Протягом ближчих днiв забороняю.
Три днi Андрiй не читав. Вiн тiльки здалеку дивився на книжки, але до рук їх не брав.
Зате з якою насолодою вимовляв вiн потiм уголос латинськi фрази, дзвiнкi, як латуннi гiльзи гарматних снарядiв, як щиро смiявся з дотепiв веселого французького монаха Рабле, як уперто розплутував неймовiрно складнi гегелiвськi формулювання, вiдпочиваючи вiд цього заняття лише за читанням розповiдi Дельбрюка про колишню могутнiсть швейцарської пiхоти, з якої тепер лишилася якась сотня почесних гвардiйцiв, що охороняють папу римського в його Ватiканi.
— Навiщо ти все це читаєш? — питали Андрiя товаришi по палатi.
— Як то навiщо? — дивувався вiн. — Треба ж усе знати.
— Ти що, вченим думаєш стати?
— А може й ученим, то що?
Андрiй ще був дуже молодий i не вмiв швидко сходитися з людьми. Дружба ж, як привило, має в своїй основi або ж спiльнi iнтереси, або ж спiльнi характери. Лiтнi солдати починали розповiдати один одному про свої родини, про дiтей, i це їх зближувало, робило друзями. У Андрiя слово родина тим часом асоцiювалося лише з словами батько й мати. Двадцятип'ятирiчнi кадровики, мiцнi красивi хлопцi, вночi, коли в палатi не було нi сестри, нi нянi, починали хвалитися своїми успiхами в жiнок. У Андрiя нiколи не було нiяких успiхiв, i вiн взагалi не мiг спокiйно слухати соромiтницьких розповiдей i тому кричав: 'Перестаньте! Як вам не соромно! Хiба у вас нiколи не було матерi або сестри!'. Серед поранених були й такi, що любили хильнути з горя або з радостi. Вони весь час перешiптувалися, складалися по п'ятiрцi чи там по десятцi i, вийшовши в сад, подавали крiзь штахети якому-небудь хлопчаковi: 'На, принеси фронтовикам пiвлiтрягу'. Андрiй до горiлки був байдужий i, ясна рiч, не мiг увiйти в компанiю до цих горiлчаних «масонiв».
Чимось нагадував вiн сучкувате молоде деревце, яке не хоче нiч ламатися, нi гнутися пiд ворожим вiтром, але яке водночас боляче шпигне своїми колючками й того, хто захоче його погладити, приголубити, захистити вiд холоднечi. Лiтнiх, досвiдчених людей життя пообтiсувало й пообстругувало, як обстругує столяр дошки, через що в них уже давно не було тих сучкiв, якими пообтикувано Андрiя. Всi це розумiли, жартома звали Андрiя «необструганим», але любили за розум, за допитливiсть i за одвертiсть, яка доходила в хлопця до мужностi. I ще зважали чесним аж до наївностi, i нiхто в госпiталi навiть у гадцi не мав, що цей чесний, чистий, як скло, юнак може наприкiнцi обдурити велику поважну комiсiю медикiв.
А вiн взяв i обдурив.
Комiсiя засiдала в кабiнетi професора Бєляєва. Чотири чоловiки й одна жiнка. Усi, крiм професора, були у вiйськовiй формi, у кожного на зелених петлицях червонiли «шпали» — одна, двi, навiть три. Коли взяти до уваги те, що професоровi, здається, теж присвоїли високе вiйськове звання, то курсант Коваленко мав задосить пiдстав для того, щоб розгубитися, опинившись у такому оточеннi.
Вiн намагався навiть виструнчитися, хоч його китайськi туфлi й широкий халат мало сприяли цьому. На всi запитання вiн вiдповiдав коротко, по-вiйськовому: «Так» або «Нi», пiдкреслюючи тим самим, що не хоче цуратися звання солдата i вважає себе вже не хворим, не пацiєнтом, а строєвиком, воїном, бiйцем.
Лiкарi довго читали iсторiю хвороби, по черзi зазирали в поранене Андрiєве око, хоч це було рiвнозначно тому, що дивитися в глибоку воду. Всi говорили про те, що на поверхнi рогiвки лiвого ока, якраз напроти зiницi, ледь помiтний голубуватий рубчик, але всi одностайно вiдзначали також те, що рубчик майже
