того, це вже тепер не просто батареї, його організм майже не відрізняється від справжнього. У нас уже давно навчилися виготовляти білкові машини…
— Ти не віриш у народ! — запально вигукнув Микола. — Невже ти гадаєш, що скотарі та механіки такі тупоголові?
— Ні, мій відважний Акачі, — замислено відповів батько. — Я вірю в народ. Але народ спершу треба об'єднати, як це сталося на Материку Свободи. А в нас… Безсмертний створив навколо себе касту прислужників, що контролюють кожну людську думку. Звідки ж узятися єдності, коли кожен окремо мовчить, мов німий?..
Раптом стіна кабінету спалахнула голубуватим сяйвом і пролунав громовий голос:
— Ти скінчив свою гріховну проповідь, боговідступнику Ечуко?..
Але на батька голос-грім не справив ніякого враження, мовби він чекав його появи з хвилини на хвилину. Навіть не змінивши пози, Ечука спокійно відповів:
— Я знаю, що ти слухав мене, Єдиний Безсмертний! Ти ні на хвилину не відриваєш свого божественного вуха од моїх грішних уст. Але я мусив розказати синові правду про тебе.
У просторі, який щойно був стіною, виникла постать людини з великою сивою бородою, з грізно піднятим пальцем. І знову пролунав голос-грім:
— Раб божий, ти забуваєш про страшний суд!..
Очі Бога-Отця були такі суворі й страшні, що Микола мимоволі опустив погляд. Та ось він відчув на плечі заспокійливо-теплу долоню Ечуки-батька.
— На тебе чекають друзі. Вони запрошують на Дзеркало Швидких Ніг. Поспішай, сину!.. За мене не турбуйся.
Сповнений тривожним передчуттям, що відгукувалось у кожній жилці, Микола вийшов на вулицю.
…Вона біжить попереду, прудка, блискавична. Кожен рух сповнений такої граціозності, що вона здається не дівчиною, а звуком, високою нотою неземної мелодії. Ковзани ніби самі прикипіли до її ніг — взуття на ногах не видко. Блакитний напівпрозорий костюм щільно облягає її на диво струнку постать, тоненьку талію, плавні овали грудей і пліч. Довге, до пояса, незаплетене волосся вільно розвівається на вітрі. Вона й сама здається його дочкою, дочкою вільного вітру…
Микола також зодягнений у напівпрозорий одяг, як у Палаці Бумерангів. Він мчить услід за Лочею, ковзани ріжуть дзеркальну кригу. Білі сніжинки — певніше, світлова ілюзія, — мерехтять в очах, а пластмасове небо світиться гарно, рожево, ніби ранкова зоря.
Мерщій, мерщій, Миколо! Лоча вже на два кола перегнала тебе. Навіть Чаміно на півкола відстав од неї. Ось вона з'явилася ззаду, шугнула повз Миколу і знов уперед, уперед…
Якась сила підштовхнула Миколу. Він наздогнав Лочу, взяв за руку. Тепер вони мчать удвох. Грає музика, підсилена резонансом рожевої сфери. Дихається вільно й легко, тіло не відчуває ні напруження, ні втоми.
Микола вперше в житті помічає, яке прекрасне може бути тіло дівчини. Не окремо обличчя, не окремо руки, а вся вона разом, усією своєю музичною плоттю, яку так ненавидить Єдиний Безсмертний. Ненавидить тому, що заздрить можливості смертних відчувати легкість і пружність власного тіла, де в кожній твоїй клітинці — свято. Свято радості і здоров'я. Свято великої краси, з якою ніщо в природі не зрівняється!
Тільки дурні можуть уявляти розумних істот з інших світів якимись потворами. Розум народжується із відчуття краси, а краса — із розуму. Розумна істота не може не бути прекрасна. Як Лоча!..
А музика закрадається в серце, охоплює лоскотними хвильками. Чаміно тихо каже:
— Акачі!.. Нам треба серйозно поговорити.
Нарешті він чує голос Лочі:
— Ми не сподівалися, що ти вийдеш із дому. Прийшли тебе провідати. — Вона усміхається. Усміхається йому — Миколі. Ні, Акачі усміхається Оксана. Ні, Лоча!..
І все враз закружляло в його уяві, як оці знайомі і незнайомі імена. Все було справжнє і несправжнє, як пухнасті сніжинки, що так правдиво кружляють під рожевою сферою, і сідають на волосся Лочі, і тануть непомітно для ока.
Лоча спинилася. Вона все ще тримає його руку в своїй. Очі в неї великі — значно більші, ніж в Оксани. І все ж таки це Оксанині очі! Ніби два світлячки, що сяють блакитними вогниками…
9. Перше знайомство з біловолосими
Вони летять у напівмороці над промерзлою до глибини планетою. Кишенькові кліматизатори, які завбачливо прихопив Чаміно, створюють навколо них непроникну для холоду сферу, що рухається разом з ними. Без цих приладів не можна вилітати за межі дії міських генераторів клімату. Летять мовчки, бо та розмова, на яку Чаміно запросив Миколу, не може відбутися ні вдома, ні на вулиці, ні навіть під хмарами.
Найближчі до Фаетона планети — Марс і Юпітер. Орбіта Фаетона лежить поміж їхніми орбітами. Марс — це дуже маленька планета, яку не можна розгледіти неозброєним оком. Зате Юпітер… О, це справжній велетень! У час протистоянь він висить над фаетонським небом, суворий і холодний, і від його кволого зблискування нічний морок трохи рідшає.
Чаміно ввімкнув шахо і одразу ж зник з очей. Він, мабуть, зробив це навмисно, щоб залишити Лочу й Миколу вдвох.
Першою озвалась Лоча:
— Чому ти нас цураєшся, Акачі? Я не раз казала Чаміно, щоб він запросив тебе, але ти завжди відмовлявся.
— Хіба це ти казала йому? — вихопилось у Миколи. — Я цього не знав. Гадав, що він сам…
Супутники Юпітера скидалися на невеликі зірки, які з незвичайною швидкістю пересувалися по небу. Десь далеко — дуже далеко! — зблискувала гаряча планета Земля. Кажуть, там, на екваторі, така спека, що перші фаетонські каторжани запікалися живцем. Лише потім призвичаїлись, поволі — щодня по кілька секунд — опромінюючи своє тіло на пекучому сонці.
А власне, чому Микола про це подумав? Поруч нього — Лоча. Вперше вони можуть вільно поговорити. І раптом оці несподівані думки.
Він пригадав розмову з батьком і появу на стіні горизонтів постаті Єдиного. Зустріч з Лочею на деякий час відсунула в його свідомості цю загрозливу подію. Чим вона скінчиться, як вирішиться їхня доля? Можливо, батькові також загрожує каторга? Але чому тільки батькові? Хіба Микола не так само думає про Безсмертного?..
— Акачі! — знов обізвалась Лоча. — Там, у Храмі Безсмертного, я дивилась лише на тебе… І думала тільки про тебе…
Микола спіймав її руку і мовчки потиснув у зап'ясті. Лоча зрозуміла: є думки, які не можна висловлювати вголос — Єдиний завжди слухає. Слухає навіть тоді, коли мозок його спить, — біля сотень шахо контролю сидять його прислужники…
— Лочо! Я теж про тебе думаю, завжди думаю… Я хотів це сказати давно. Але мені здавалося, що тобі це байдуже. У тебе так багато друзів!
— Відтоді, як помер наш тато, друзів стало менше… Майже немає… Нас ніби бояться. Коли я вітаюся з кимось, людина вдає, що не помітила. А тато… Він помер-так несподівано…
Микола знову мовчки стиснув її руку. І водночас подумав: який же ти бовдур, що сам не прийшов до Лочі! Лише тепер він зрозумів, чому друг перестав запрошувати його до себе. Чаміно гадав, що Микола так само, як інші, боїться накликати на себе немилість. У столиці поширилися чутки, що батько Чаміно нібито помер не власною смертю, а з волі Єдиного. Це був найбільш популярний радник, якого дуже любили скотарі й механіки. Помер він у Палаці Єдиного, поховали його з великою пошаною. Але чутки повзли від вуха до вуха…
— Лочо! Як тобі сказати, щоб ти повірила? — Він підніс її руку до своєї щоки. Рука була тепла і ледь помітно тремтіла. І залпом, ніби видихнувши повітря, яке силоміць тримав у грудях, випалив — Лочо, я тебе
