хворобу припинив ці спостереження, і загадкова гостя сховалася від людських очей.
Рівно через рік — 1 січня 1802 року — німецький астроном Ольберс, якого заздалегідь попередив Піацці, спираючись на обчислення тоді ще молодого Гаусса, знову розшукав її у нічному небі. І дивна річ — це невеличке світило, назване Церерою, перебувало в тому самому місці, де, згідно з правилом Тіціуса-Боде, мала бути загибла планета: велика піввісь Церери дорівнювала 2,8 астрономічним одиницям. Порожнеча була заповнена, і, здавалося, гармонія в будові Сонячної системи відновлена.
Але вчених непокоїла думка: що ж це за небесне тіло? Своїми розмірами воно аж ніяк не схоже на всі відомі планети. Виявилося, що Церера в чотири рази менша за Місяць і в шість з чимось разів менша за Ганімеда — одного з відкритих Галілеєм супутників Юпітера. Ні, радість передчасна: Цереру не можна віднести до класу планет. Пошуки не припинялись.
Найупертіший серед своїх колег, Ольберс знову взявся до роботи. Але все, що він відкривав протягом наступних п'яти років, його незмінне розчаровувало. Найближчі сусідки Церери — Паллада, Веста й відкрита Гардінгом Юнона — виявилися ще менші, ніж вона. Небесного тіла, яке можна було б назвати планетою в повному розумінні цього глова, не було й близько. І не могло бути — його б відкрив іще Кеплер…
Проте Ольберс не припиняв спостережень за орбітами відкритих ним небесних тіл, які дістали назву малих планет. Незабаром він був нагороджений за свою наполегливість. Ольберс помітив, що орбіти малих планет перетинаються в одній точці — в тому ж місці, де мала перебувати гадана планета. Точка перетину цілком відповідала правилу Тіціуса-Боде.
Відкриття не могло не вразити Ольберса. Лишався єдино можливий висновок: планету було розірвано якимись невідомими силами, а «малі планети» — її осколки. Рухаючись по своїх штучних орбітах, що створилися внаслідок вибуху, осколки незмінно повертаються до місця загибелі планети, як скорботні сини приходять на могилу матері.
Це була дуже смілива гіпотеза. Вона грунтувалася настільки на доказах, скільки на інтуїції: тоді ще ніхто не внав, якої форми були малі планети — кулястої чи осколочної?
Протягом цілого століття астрономи вважали висновок Ольберса надто фантастичним, їм здавалося неймовірним, що в природі існують титанічні сили, здатні вчинити подібне руйнування. А інтуїція… Ні, вона не може бути достатнім аргументом!..
Удосконалювались телескопи, збільшувалося число відкриттів малих планет. І якщо раніше коханим дарували обручки чи сережки, тепер почали дарувати цілі планети!.. Справді, серед малих планет ми зустрінемо і Ларису, і Любу, і Ліду, і Риту, і Марину… При цьому відкривача не турбувало те, що ім'я коханої він намагається увічнити на рештках трагічно загиблого світу…
Декому з астрономів ще й досі важко повернутись до висновку Ольберса, але більшість змушена погодитись: малі планети — це тільки уламки, що лишилися після велетенської катастрофи. Не погодитись неможливо: через сто років після відкриття Церери зрештою вдалося відповісти на питання, яке всіх хвилювало, — про геометричну форму малих планет: вони мали яскраво виражену осколочну форму!..
Тепер налічується понад 3500 малих планет. Це, звичайно, тільки те, що дозволяють побачити найпотужніші телескопи. Розміри малих планет сягають від одного до кількох сотень кілометрів у поперечнику. Найбільша серед них Церера…
Довелося відмовитись від назви «малі планети», бо з планетами їх ріднить тільки хімічна структура, спільна для всіх небесних тіл. Вони дістали назву астероїдів (що відповідає слову «планетоїди»). Крім астероїдів, на їхніх складних і плутаних шляхах розсіяна безліч найдрібніших осколків і планетного пилу, загальна маса яких значно перевершує масу самих астероїдів.
Картина стала зрозумілою: відбувся титанічної сили вибух, спрямований з глибин самої планети. Академік В. Г. Фесенков каже: «Планета розірвалась, як бомба…»
Але навіть після такого висновку вчені все ще не наважувались припустити, що на ній могло існувати органічне життя. Намагаючись створити її модель, учені брали за основу ту кількість речовини, яка блукає в сонячній системі сьогодні. На підставі гравітаційних досліджень встановлено, що загальна маса астероїдів і планетного пилу дорівнює 0,1 маси Землі. Отже, на думку вчених, Фаетон був не більший від Марса, він мав дуже розріджену атмосферу, незначну кількість води. Звідси випливає висновок, що активно розвивати свій органічний світ ця планета не могла. Такі погляди висловили радянські дослідники І. П. Путилін та С. В. Орлов. Приблизно за таким же методом була створена модель Фаетона і в Гарвардському університеті.
Проте звернімо увагу ось на що: чи маємо ми право брати сучасну кількість розпорошеної речовини, щоб створити вірогідну модель Фаетона?.. Нам відомо: щодоби випадає на Землю кілька десятків тонн метеоритної речовини. Якщо взяти до уваги не лише метеорити, а й космічний пил, то, за підрахунками деяких астрофізиків, Земля щодня збагачується на 100 тисяч тонн! Зрозумійте, друзі: щодня! А що ж сказати про мільйони років? Ні, це вже не той «небесний потік», який, за свідченням єгипетських жерців, колись винищував земне людство. Це дрібнота, якої сучасні люди навіть не помічають. Бо сьогодні від загиблої планети в Космосі лишилися незначні рештки.
Кратер Чабб (Канада), створений метеоритним вибухом, нам здається велетенським: він має 3,6 кілометра завширшки. І вже зовсім неймовірним здається кратер Нгоро-Нгоро у Центральній Африці: він має у поперечнику аж 19 кілометрів! А нещодавно академік В. Г. Фесенков розповів про метеоритний кратер в Африці, який за площею дорівнює Кримському півострову. Академік вважає, що кратер створився досить давно внаслідок падіння астероїда. Та чи можемо ми уявити, як би себе почувала Земля, коли б десь у Тихому океані впав уламок Фаетона, що своїми розмірами наближається до Вести, Юнони або навіть Церери?..
Голоси. Це була б катастрофа!.. Всесвітній потоп!..
Микола. Правильно. Навіть вулканічні поштовхи створюють хвилі цунамі в кілька десятків метрів заввишки. А такий циклопічний вибух міг би потрясти всю планетну кулю, розбудити сотні вулканів, створити хвилі з півкілометра заввишки. Від них можна було б сховатися хіба що на вершинах гір. Якщо, звичайно, ті гори не перетворились на вулкани…
Старовинні перекази свідчать, що наша планета була колись об'єктом таких титанічних падінь. Хай велетні падали не часто (може, раз на кілька тисячоліть), але вони винищували всі попередні досягнення людства. Ось як, за свідченням Платона, єгипетський жрець малює ці катастрофи:
«…Ви (елліни) пам'ятаєте тільки про один земний потоп, а їх іще до того було декілька… Коли боги заливають землю водою, від неї рятуються лише мешканці гір, пастухи і волопаси, а люди, що живуть у містах, потоками води викидаються в море…»
В іншому місці Платон знов повертається до цієї розмови. Він створює таку реалістичну картину потопів, що її нездатні поставити під сумнів навіть скептики:
«Якщо й зберігалася від цих катастроф деяка кількість людей, то це були неписьменні горці… Оскільки вони і діти їхні протягом багатьох поколінь жили, не маючи найбільш необхідного, то, спрямовуючи всі свої помисли на ті предмети, в яких відчували нужду, про них, власне, й передавали відомості нащадкам, забуваючи те, що було в предків і що в старовину колись відбувалось, бо дослідження старовини почали з'являтись у містах лише тоді, коли виявилося, що хоч деякі з людей мають уже якоюсь мірою необхідне для життя…»
Хто стане заперечувати, що Платон (або точніше — єгипетський жрець) у цьому разі виявився матеріалістом? Справді ж бо, дослідженням старовини можна займатися лише тоді, коли «хоч деякі з людей» можуть не думати про щоденну боротьбу за власне існування.
Як бачите, друзі, раніше велетенських падінь було значно більше, ніж у пізніші епохи. Можливо, останнє падіння сталося дванадцять тисяч років тому, і саме воно спричинилось до загибелі Атлантиди.
Загибель прабатьківщини майя (а їхні літописи свідчать, що це був материк в Атлантичному океані) у старовинній книзі «Чилам Балам» описується так: «Земля почала здригатись. І впав вогненний дощ, і впала зола, і впали скелі та дерева. І ось одним ударом нахлинули води. І в одну мить велике винищення закінчилось…»
Ми вже з'ясували, що гігантські космічні падіння поєднувалися з величезною вулканічною активністю.
Отже, й тут ми маємо досить вірогідну картину катастрофи…
Голос. Я познайомився з цікавою гіпотезою про загибель Атлантиди. Її автор гадає,
