формі.
Лоча зняла блакитний одяг, піднялась на поміст для стрибків, схожий на невисокий постамент. Вона ніби розуміла, що Микола зараз милувався нею. А йому в цю мить хотілося бути скульптором, щоб колись на отакому постаменті справді з'явилася прекрасна Лоча, відлита із благородного оріхалку.
Вона, стоячи на помості, сміялась, гукала:
— Мерщій, Акачі!.. Роздягайся!..
Незабаром вони разом пливли у чистій, ніби підсиненій воді, безтурботно хлюпались, радіючи з веселої гри власних м'язів, з можливості відчувати себе єдиним єством.
Чомусь Микола в цю мить пригадав іншого плавця, що сміливим помахом рук розтинав земну воду, й подумав: він, Алочі, мабуть, відчуватиме колись таку ж саму радість, пливучи зі своєю коханою…
16. Господарство Штабу
Чаміно прийшов до них тоді, коли, на його думку, третій уже не зайвий. Він був зодягнений у білий одяг зрілого чоловіка, що скидався на хітон. Такий самий одяг він приніс і для Миколи.
Лоча віднині також буде носити не напівпрозорий одяг дівчини, що міцно облягає постать, а значно строгіший одяг заміжньої жінки. Їй, заміжній жінці, належить виношувати дітей, годувати їх груддю, тож дівочий одяг для неї вже не годиться. Це загальний звичай Фаетона, якому скоряються усі жінки.
Чаміно повів їх по добре освітлених лабіринтах. Нарешті Микола діждався пояснень, яких вимагав від Лочі.
— Тебе не здивувало те, що ти в нас побачив? — хитрувато усміхаючись, запитав білкастий Чаміно і, не чекаючи на відповідь, заговорив знову: — Як бачиш, ми можемо вільно розмовляти не лише в кімнаті Лашуре. Тепер ми володіємо потужною електростанцією. Вона за оцими дверима…
Чаміно відчинив металеві двері, які під час прогулянки з Лочею бачив Микола.
Зали майже порожні. Підлога вимощена гранітними плитами, стіни оздоблені пластмасами, схожими на алюміній. У підлозі можна було помітити квадратні люки.
Електростанцією керував електронний мозок, який містився в одному з численних залів, а водневі реактори були закладені в дуже глибоких надрах. Там же відбувалося розщеплення води. Кисень надходив у житлові приміщення, а водень використовувався в реакторах. Це зразу поліпшило атмосферу надр.
Усе, що бачив Микола, — і широкі лабіринти вулиць, і площі з фонтанами, — тільки могутнє технічне серце нової держави, потай від Безсмертного заснованої прибічниками Чаміно в надрах планети. Сама ж держава сягала досить далеко, в ній жило кілька мільйонів чоловік…
За десятками металевих дверей, які вони зараз проходили, панував електронний мозок. Він виробляв метал, оберігав державу від дії шахо контролю, сигналізував про найменшу небезпеку…
— Стривай! — нетерпляче вигукнув Микола. — Як можна сховати цілу державу?
— На поверхні планети це неможливо, — відповів Чаміно. — Тут же нам поки що вдається зберегти таємницю. Я розумію, що ця таємниця не може бути вічна. Але нам вона потрібна іще на кілька обертів. Доки ми підготуємось до великої війни проти Безсмертного…
— Дивно ти почав готуватися до цієї війни, — похмуро зауважив Микола. — Сам, без народу…
Ці слова, мабуть, дійняли Чаміно до живого. Але він не виказав образи, пояснив спокійно, розважливо:
— Не слід робити передчасних висновків, Акачі. Ти ще не знаєш, як живе і що думає наш народ…
Історія фаетонських надр знає чимало випадків, коли із розтоплених глибин планети вихоплювалась вогняна лава і вщерть заповнювала сотні вулиць, площ та переходів, знищуючи мільйони біловолосих. Остання така катастрофа відбулась п'ятдесят обертів тому. Затоплені лавою надра вважались непридатними для життя, пункти контролю викреслювали ці райони зі своїх карт. Ніхто їх не розкопував, бо коли лабіринти, що виникали здебільшого стихійно, так близько підходили до мантії Фаетона, повторення катастроф неминуче. Планета чинила опір людям, які намагалися пристосувати її надра для життя, вона викидала їм назустріч вогненну рідину, що, поволі гуснучи, надійно закупорювала всі отвори. Так жива кров закупорює проколи у людському тілі…
Штаб вирішив організувати подібну «катастрофу». До повстанців приєдналися ще кілька талановитих інженерів, вірних Друзів Лашуре. Вони сконструювали потужні апарати з надзвичайною променевою силою. Куди падало їхнє проміння, надра планети одразу ж починали кипіти, перетворюючись на розтоплену лаву.
В повстанському районі створилися велетенські порожнини, які згодом дали широкі можливості для розселення людей, а вся маса розтоплених мінералів опинилася в лабіринтах «першого поверху» держави Безсмертного. Жертв не було — для цього обиралися безлюдні печери.
Та поліпшення життєвих умов для кількох мільйонів чоловік не вичерпувало програми Штабу — це був тільки початок його діяльності. Треба думати про велику революцію. Проте велика революція вимагала могутньої техніки. Одного реактора вже було замало, а збудувати справжню електростанцію — таку, якими володіє Безсмертний, — власними силами повстанці не могли.
Лашуре, ризикуючи життям, полетів над крижаним океаном. Треба шукати допомоги на Материку Свободи…
Та як можна допомогти, коли немає жодних засобів сполучення? Ні космос, ні атмосфера, ні поверхня планети для таємного перевезення вантажів непридатні: жерці Безсмертного виявили б одразу гравітаційні кораблі Материка Свободи, і це могло б спричинитися до згубної війни.
Після тривалих пошуків шляхи були знайдені. Інженери Материка Свободи сконструювали безтемпературний генератор тиску. Після випробувань один із таких генераторів почав прокладати шлях до повстанців у найглибших надрах крижаного океану. Створюючи великий тунель, генератор посувався все далі й далі. Глибинна крига розступалася, ущільнюючи стіни широкого тунелю. Стіни робилися такими твердими, що об них тупилася найліпша сталь. На спорудження цієї кришталевої дороги витрачено лише півоберту. Вона залягала на глибині шести тисяч шу, отже, виявити її практично неможливо. До того ж по всій трасі стояли генератори екранізації.
Незабаром попід крижаною стелею великого континентального тунелю побігли перші гравітаційні ешелони.
— Тепер ясно, звідки оці багатства? — не приховуючи гордості, запитав Чаміно. — Ми фактично приєдналися до Материка Свободи…
…І нарешті трапилась нагода, коли можна було запитати про Юпітер. Але що за дивина? Чаміно відповів майже так само, як колись відповів Рагуші;
— Не варто, Акачі…
— Чому не варто? — трохи ображено перепитав Микола. — Це ж, мабуть, титани. Хіба вони нездатні нам допомогти?..
— То зовсім інша форма життя. Крім того, існує закон Всесвіту: якщо розум на планеті вже сформувався — він повинен виборювати для себе свободу самостійно. Свобода, яка приходить ззовні, згодом стає новою формою рабства… — Так відповів Чаміно.
А нитка, за яку Безсмертний таємно убив його батька… Чаміно покаже її іншого разу. Поки що Лочі про неї казати не слід. Ніхто не знає, що батько передав копію цієї нитки Ечуці. І лише тоді, коли Чаміно підріс, Ечука виконав заповіт свого друга — вручив нитку синові…
— Іншого разу, Акачі! Тоді, коли на Фаетоні стане більше волі.
На сьогодні було досить. Миколі належало все це осмислити і подумати про власну участь у підготовці повстання.
В одному з лабіринтів їм назустріч вийшов Лашуре в супроводі високого, жилавого чоловіка, що, забачивши Миколу, привітно усміхнувся. Миколі здалося, що він його десь бачив. Напружуючи пам'ять, пригадав: це був той самий скотар, який колись з допомогою таємної мови пальців попередив Лашуре про небезпеку. Зустріч була хвилинна, але Миколі запам'яталось його обличчя. Воно чимось нагадувало обличчя Ечуки-батька.
— Акачі! — сказав Лашуре. — Я хочу тебе познайомити з Ело. Він — рідний брат твого батька.
