для бога..
— Бог, у якого забирають владу, — це вже не бог.
— Атлантида ж не на Фаетоні, — пригнічений тяжкими думами, сказав Рагуші.
— Фаетонці на Атлантиді не вічні. Вони помруть так само, як помремо й ми. А що вони передали земним атлантам?.. Навчили будувати храми. Прищепили тупий фанатизм — віру в могутність Бога-Отця. Створили касту рабовласників… Чи знаєш ти, скільки треба цим людям, щоб добре вивчити свою планету?.. Всі її землі, острови, материки… Тисячі земних обертів, мій любий Рагуші!.. І протягом цих тисяч обертів прекрасний материк заселятимуть лише нижчі хребетні.
Рагуші думав так повільно, наче в його голові були важкі кам'яні жорна і він мусив їх крутити з величезним зусиллям. Нарешті сказав:
— Я згоден, Ечуко…
Микола подумав: «О ні!.. Я помилився. Він був і лишається тим самим Рагуші…»
Незабаром вони переконалися, що інсценізація вибуху ракети вдалась блискуче. Посланий фаетонськими жерцями корабель знайшов на місці вибуху широке поле радіації. Нічого більше він не міг і не сподівався знайти.
Рагуші поставив свою ракету серед могутніх дерев — недалеко від приміщень, де підростали діти. Приміщення ці будувалися так, щоб їх важко було помітити з повітря. На екранах кораблів могли виникати тільки дерева, а помітити будівлі під ними майже неможливо.
Раніше космонавт, прилітаючи до батька, не дозволяв користуватися стіною горизонтів у своїй ракеті. Тепер це для Рагуші не мало ніякого значення, бо він не збирався повертатись до Палацу Безсмертного. Єдине, чого не міг дозволити Рагуші, — передавати з ракети на Фаетон: їх би негайно викрили!..
Ні Ечука-батько, ні Рагуші ніколи не приймали передач Материка Свободи. Отже, можна зрозуміти, з яким хвилюванням вони підійшли до матового екрана, що займав простір між підлогою і стелею великого корабельного салону. Не менш від них хвилювався й Микола. Що діється тепер на Фаетоні?..
Було це увечері, коли салон космічного корабля заполонили тропічні сутінки.
Увімкнувши стіну горизонтів, колоністи почули тривожний голос диктора з Материка Свободи. Зображення ще не було — воно з'явиться згодом, — але від того, що говорив диктор, їхні обличчя спершу вкрилися холодним потом, а через кілька секунд засвітилися радістю.
— Юпітер, Юпітер! — гукав диктор. — Я — Фаетон… Продовжую, продовжую!.. Вони оточили Палац Безсмертного… Вони літають над ним без жодних перешкод… Сковані сомнамбулічним сном, легіони Безсмертного розступаються перед ними… Поки що не пролилося жодної краплини крові…
— Сталося! — радісно вигукнув Микола, трясучи в обіймах космонавта й Ечуку-батька. — Нарешті сталося!
Але ні батько, ні Рагуші не розуміли до ладу, про що йдеться. Віддавшись радості, яка бриніла в голосі диктора, вони й самі раділи. Та хто ж це літав над Палацом Безсмертного? Перед ким розступаються його легіони? Може, це Материк Свободи пішов війною на їхню державу? Може, це звідти і влаштували отой переполох, про який розповідав Рагуші?..
— Революція! — вигукнув Микола. — Це діє станція Чаміно!..
Задихаючись, короткими вигуками і уривками фраз Микола пояснив те, що зараз відбувалося на їхній батьківщині. Він тепер мав на це право — революція перестала бути таємницею.
Весь екран заполонили людські постаті в білих плащах. То була армія першого удару, якою командував Лашуре. Бійці літали над куполом Палацу Безсмертного, розтинаючи пластмасові сфери промінням жуго. Ось вони сотнями спускаються у величезні зали палацу, біжать по сходах, наштовхуються на силуети карників, які стоять мертво, ніби статуї.
Радники і жерці застигли в тих позах, у яких їх застали хвилі Чаміно. Бійці в білих плащах відкидали їх геть, жерці падали, але пози їхні не мінялися, мовби вони скам'яніли.
На екрані з'явилася кремезна постать Лашуре. Він кричав:
— Шукайте Єдиного! Шукайте Лочу!..
Потім екран переніс їх туди, де прокидалися від сомнамбулічного сну мільйони народних бійців, якими командував Гашо. Залишались у застиглих позах жінки й діти, а всі, хто одержував шахо й плащі, виходили на поверхню. Дехто з них невміло борсався у плащах, дехто вже володів своєю зброєю. Небо мерехтіло білими роями, мовби над планетою кружляли тисячі білокрилих птахів.
А над ними гримів голос Гашо:
— Сміливіше, друзі! Шикуйтеся в легіони! Під нами міста. Всі вони — наші!..
— Гашо! — вигукнув батько, упізнавши молодшого брата. Здавалося, кожна зморшка засвітилася на його старечому обличчі. — Рагуші, ти бачиш?.. Це мій брат Гашо! Він командує повстанцями…
Народні бійці падали на міста, обеззброювали карників, займали храми і контрольні пункти, стягували скам'янілі постаті жерців у підвали храмів, де раніше містились катівні. Там їх складали у штабелі, наче колоди. Хай полежать до слушного часу!
Микола зрозумів: Материк Свободи дбав про те, щоб хід революції зберігся в Пантеоні Розуму у всіх своїх величних подробицях. Пантеон бачив зараз усю планету. Не було жодного куточка, куди б він не міг зазирнути хвилями своїх приладів, не кажучи про стіни горизонтів і тисячі шахо, з яких він дуже легко брав інформацію. Ця інформація оброблялася блискавично. На Юпітер передавалось найістотніше — сконденсовані згустки подій…
На екрані з'явився Штаб повстанців. Чаміно був наснажений шаленою енергією, він відчував революцію кожною жилкою. Все, що робилося на поверхні, одразу ж відбивалось на штабній стіні горизонтів. Це дозволяло Чаміно віддавати розпорядження і команди.
«Де ж Лоча? Де Безсмертний? — з наростаючою тривогою думав Микола. — Чому вони випали з поля зору Пантеону?»
— Значить, революцію очолив Чаміно, — вдоволено промовив батько.
— А сам він згодом не посяде місце Безсмертного? — скептично запитав Рагуші.
— Ні, мій друже. Такі помилки не повторюються.
— Навпаки! Мені здається, що весь розвиток людства складається з повторення тих самих помилок.
— Можливо. Але тільки доти, поки людство зі свого розуму не зняло риштувань. Риштуванням я вважаю людський егоїзм, який у перехідний період інколи допомагає розвиткові… А зараз… Зараз розум дозрів — геть риштування!..
Та ось вони побачили постать Безсмертного. Його широка борода і суворі риси обличчя звичайно породжували трепет. Але зараз Безсмертний посміхався. Це неприродно, в це не можна повірити, але факт: він посміхався! Посмішка та була страшна. В ній відчувалася така зверхність і таке презирство до всього живого — до світів, до світил, до безмежного Всесвіту, — що Рагуші і Миколу пойняв жах. Лиш Ечука-батько знайшов у собі сили сказати:
— Він біля пульту Сонячного Кільця!.. Там стіни і двері з такого матеріалу, що його не проб'є ніяка сила. Не можна навіть кинути бомбу — вибух увімкне кнопку…
Пролунав голос-грім:
— Боговідступнику Чаміно! Ти чуєш голос Всевишнього?..
В ту ж мить на екрані з'явилася постать Чаміно, а постать Безсмертного зникла. Пантеон Розуму надавав слово вождеві повстанців.
— Я чую тебе, Ташуко!.. Для нас ти не бог, не всевишній і не безсмертний, — спокійно сказав Чаміно. — Ти лише застарілий експеримент фаетонської медицини. Слухай, Ташуко! В тебе немає армії. Ти залишився сам. А нас — мільйони, сотні мільйонів. Ми не хочемо крові. Всі твої легіонери оповиті зараз сомнамбулізмом, будуть повернуті до нормального життя. Всі жерці, радники і прислужники твоїх храмів здобудуть права звичайних громадян. Тобі, Ташуко, ми також не збираємось укорочувати віку. Ми лише заберемо в тебе владу над Великим Сонячним Кільцем. Ми відкриємо твій палац для загального доступу. Повз тебе щодня проходитимуть тисячі людей, чиїм володарем ти нещодавно був. Ми не заборонимо схиляти перед тобою коліна, бо не вважаємо, що така заборона потрібна. Але наші вчені пояснюватимуть людям, що ніяких таємниць у твоєму безсмерті немає, що кожна людина може стати такою ж безсмертною, як і ти. Отже, ти навіки лишишся безсмертним, тільки це слово ми напишемо з маленької літери. Невже за оту велику літеру ти розпочнеш боротьбу проти свого народу? Схаменись, Ташуко! Відчини двері до пульту
