Мешкання досить скромне: дерев'яний тапчан пiд москiтною сiткою, табуретка, миска для вмивання i глечик води, каганець. Усе. Комфорт умовний, серед лiсу, в сельвi - простягни лишень руку i доторкнешся до розкiшної, метрiв на двадцять заввишки пальми, чи крислатого фiкусового дерева, чи майо - чимось схожої на нашу березу... Кущi iбiкуса, що саме цвiте великими червоними й бiлими квiтами, на клумбах чорнобривцi, 'тещин язик' (у нас його вирощують у вазонах) i якiсь незнайомi рослинки, їх висiяли, посадили i, мабуть, забули про них, бо й справдi: навiщо штучнi, коли всюди, куди не кинеш оком, безлiч яскравих, небачених, неповторних диких квiток.
Перша нiч, першi враження. Вони, як вiдомо, найгострiшi. Менi й досi в пам'ятi гомонить сельва. Цокотить, сюрчить, пищить, скрегоче, хихоче, верещить, трiщить, виляскує, дзижчить... I все це зливається, поєднується, сходиться в одне багатоголосся, одну симфонiю, що нею живе, надто нiчної пори, тропiчний лiс. Стоїш мов зачарований, заворожений, нiби тонеш у тому гомонi, плинеш разом з ним на невидимих крилах у невiдоме. Навiть дощ, що припустився на нiч, не в змозi зупинити чи заглушити голосiв, їх, здається, мiльйони. Чiткi, виразнi, неповторнi. Чому їх не записують, не увiчнюють, не демонструють перед аудиторiями? Адже мине час, електрична пилка ввiрветься в це зелене царство (це вже не за горами) i... Та не будемо провiщати, все в руках людини, колись же вона задумається, схаменеться, сумний досвiд Месопотамiї, що з волi людей втратила свiй рослинний покров i перетворилася в пустелю, змусить по- iншому, тверезо глянути на свої дiла й помисли. Зрештою, незалежно нi вiд чого, нi вiд яких станiв i прогнозiв, маємо вчитися розумiти природу, дружити з нею (а не боротися!), бо тiльки тодi зможемо забезпечити подальше iснування - своє власне i наступних поколiнь.
Ранок тихий, спокiйний. З дерев, неначе сльози, спадає роса. З гiлки на гiлку галасливо перепурхує дзьобастий птах, немов радiє бездощiв'ю i сонцю. Це - тукан. Вiн уже майже свiйський, може сiсти вам на плече, на голову або на стiл i покуштувати вашої страви. Свиноподiбний тапiр походжає серед жител, вишукує поживу. Якась схожа на кроля (тiльки шерсть - мов у нутрiї) звiрина пiдлiзла, понюхала черевики, холошi, зiп'ялася на ногу, знову принюхалась i неспiхом подибала далi. Вирує пiсля зливи рiчечка, притока Амазонки, на березi якої стоїть табiр. Вода брудна, червоняста, густа.
Сьогоднi екскурсiя на острiв Янамоно, що за кiлька кiлометрiв од Пальмери. Знову пливемо рiчкою (вона ще бiльше пiднялася в берегах), виходимо i... знову дощ. Правда, дрiбний, але небо захмарене, просвiтку не видно. Сельвою, понад берегом, iти кiлометрiв зо три, це визначений, вивчений, узвичаєний маршрут. Стежка розмокла ще вiд учорашнього дощу, пiд ногами чвакотить, зверху прибризкує. Зрештою, дорога як дорога, в нiй по-всякому буває, тож треба терпiти. Тим паче, що це ж сельва, Амазонiя, екзотика.
- Вам ще пощастило, - каже Арiстiгос, - бо в спеку тут нiчим дихати, багато не походили б.
Село Сапоплайя тягнеться понад рiчкою. Хатини на високих, метрiв по два й бiльше, палях. Помiст, на якому розташованi, сказати б, домашнi служби, рухомий, тобто рiчкова вода може пiднiмати його на будь-яку висоту, буває, аж до стрiхи. Щось на зразок груби, i в нiй просто на вугiллi, на прутиках, смажена риба. Мiшки з рисом, бобами, в'ялене м'ясо на бантинi... Нiчого зайвого. Для вiдпочинку - гамак, розтягнутий тут же, або облаштована просто на помостi постеля. Оце й усе. Хiба що знаряддя для риболовлi, полювання. Решта - внизу. Там господарство: свинi, собаки, кури... Все зосереджено пiд помостом, живиться вiдходами зверху. Неподалiк - плантацiї манiоку, дiлянки рису, кукурудзи, бобiв. Цього може й не бути - в лiсi повно всiлякого добра, досить тiльки спуститися донизу, вiдiйти десяток метрiв. Хлiбне дерево, банани, щось подiбне до наших яблунь, какао... Дика бавовна...
Люди на диво приязнi. Почувають себе незручно пiд поглядом iноземцiв, проте усмiхаються.
- Буенос дiес! Добрий день!
Добрий то добрий, але менше б дощу.
В родинi одного з селян близько двадцяти чоловiк. Десятка пiвтора дiтей! Босi, в сяких-таких сорочках, штанцях чи й просто прикритi пов'язками з трави. Чоловiки охоче закурюють, смакують сигаретами, прицмокують.
- Як у вас з освiтою, медициною? - питаємо.
З медичним обслуговуванням, пояснює гiд, просто: раз на мiсяць поселення вiдвiдує санiтарний лiкар, коли виявляє якесь небезпечне захворювання, наприклад, малярiю, селище оточують солдати, нiкого нiкуди не випускають, лiкують, аж поки вогнище хвороби не згасне. Стацiонарних лiкарень мало, вони далеко, практично потрапити з сельви туди неможливо. Операцiї? Гiд мовчки розводить руками, потiм каже, що середнiй вiк тутешнiх мешканцiв - 35-40 рокiв. Сорок п'ять - це вже старожил...
Вiдкрита з усiх бокiв споруда на сваях на вигонi - школа. Крутi сходини на помiст. Грубi лави, столи, класна дошка, шафа для наочного приладдя... По боках географiчнi карти, анатомiчна схема будови людського органiзму, дiаграми, мальована абетка... Цiкаво, з чого ж починають дiти вчити ази науки. Мадре, падре - мати, батько... Кiнь, курка, манго... Як i скрiзь. Найдорожче, найближче, без кого й без чого нема життя.
Зараз учнiв нема, заняття скiнчилися. Хорхе-Альберто Флорес-Морi, вчитель, який живе тут же, в будиночку поряд, розповiдає нам, що конституцiєю країни передбачено загальне обов'язкове навчання. Неповно-середнє. По сiм годин щодня. Система оцiнок п'ятнадцятибальна. До семи балiв - за уснi вiдповiдi, далi - за письмовi роботи. Двiчi на тиждень приходять навчатися грамоти дорослi... Пiдручникiв мало, один на вiсiм-десять школярiв. Самому доводиться працювати i з малюками, першокласниками, i з дорослими. Незручно. Тим паче в одному класi...
Чи були випадки, щоб хтось iз випускникiв пiшов учитися далi? Нi, не було. Куди влаштовуються пiсля школи? Мало хто залишається в сельвi, всi прагнуть до мiста i, певне, опиняються серед таких, як ото в Лiмi, сотень, тисяч шукачiв кращої долi...
Навiть недоречним було б тут порiвняння з нами, нашою школою, долею наших юнакiв i дiвчат. Тому облишимо цю тему.
Дощ нiби трохи вщух, можна бiгти до баркаса, що тим часом пiдiйшов рiчкою сюди, до мiсця розмови. Прощаємося, дарую вчителевi на згадку чудово виданi 'Веселкою' українськi народнi казки. Хорхе нiяковiє, дякує, каже, що нiчого не знає, не чув про Україну. Удвох з дружиною вони проводжають нас, довго стоять на березi, аж поки баркас не зникає за поворотом.
А в Пальмерi новi гостi! Поки ми ходили-плавали, сюди прибули групи югославiв i мексiканцiв. 'Вiва Мехiко!' - 'Вiва Руссiє!' - 'Вiва Югословенiя!..' Чужина здружує. Якби зустрiлися ми десь в iншому мiсцi, чи була б така радiсть i задушевнiсть?.. 'Як добралися?' 'Як тут? Кажуть, ягуари, анаконди...' Частування сигаретами, смiх, дружнє поплескування по плечу - жест, зрозумiлий на всiх континентах.
Пiсля вечерi всi подалися до бару. Звiдти вже чути бринькання гiтари, звуки шумових iнструментiв.
Бар у Пальмеро - своєрiдний музей. На стiнах, стелi розвiшано всiлякi народнi вироби - вiд, примiром, невеликої, майстерно сплетеної риболовної снастi до хатнiх речей, музичних iнструментiв. Безлiч виробiв з дерева, шкiри. Все це можна купити.
Сiдаємо за столиками на лавах попiд стiнами, хто п'є коку, хто вiскi... Троє музикантiв сидять на чiльному мiсцi, на невеличкому пiдвищеннi, один - у центрi - з гiтарою. Без оголошення, особливого якогось вступу, непомiтно, природно - нiби з наших же розмов - виникає музика. Спочатку несмiлива, якась уривчаста, вона стає дедалi чiткiшою, ритмiчнiшою. Поступово поринаєш у свiт звукiв, незнайомих, однак любих слуховi. Розмови глухнуть, увага зосереджується, помешкання виповнюється спокiйною, приємною мелодiєю.
Смаглявий, високочолий юнак з гiтарою звичним порухом руки прикриває струни, на мить западає тиша, чути, як багатоголосе гомонить сельва, затим хлопець гордо пiдводить голову, оливковими очима дивиться в простiр, i з уст його, слiдом за гiтарою, не зривається, нi - лине спiв. Трохи сумний, задушевний, проникливий.
Я вiд землi,
я вiд природи,
я вiд сонця,
я вiд води,
я такий, як є.
Душа моя чиста
i вiдкрита для всiх.
Здалося, що навiть без перекладу я збагнув слова пiснi. Зрозумiв, не знаючи мови, якимсь... надцятим чуттям - так сердечне, просто, щиро спiвав юнак. I подумалося, що свiт таки справдi облаштований для взаєморозумiння, єднання людей, навiть роздiлених материками i океанами; що почуття, коли вони чеснi, передаються, вселяються в душi iнших i викликають взаємнiсть; що люди рiзнi, але нiхто не повинен бути байдужим до iншого. Менi щемiло хлопцевим щемом, болiло його болем, було смутно
