IV
Чимало літ перевернулось, Води чимало утекло; І в хутір лихо завернуло, І сліз чимало принесло. Бабусю Настю поховали І ледве-ледве одволали Трохима-діда. Прогуло Прокляте лихо та й заснуло. На хутір знову благодать З-за гаю темного вернулась До діда в хату спочивать.
Уже Марко чумакує І восени не ночує Ні під хатою, ні в хаті… Кого-небудь треба сватать. «Кого ж би тут?» - старий дума І просить поради У наймички. А наймичка До царівни б рада Слать старости: «Треба Марка Самого спитати». «Добре, дочко, спитаємо Та й будемо сватать».
Розпитали, порадились, Та й за старостами Пішов Марко. Вернулися Люде з рушниками, З святим хлібом обміненим. Панну у жупані, Таку кралю висватали, Що хоч за гетьмана, То не сором. Отаке-то Диво запопали!
«Спасибі вам! - старий каже. Тепер, щоб ви знали, Треба краю доводити, Коли й де вінчати, Та й весілля. Та ще ось що: Хто в нас буде мати? Не дожила моя Настя!..» - Та й заливсь сльозами. А наймичка у порогу Вхопилась руками За одвірок та й зомліла. Тихо стало в хаті; Тілько наймичка шептала: «Мати… мати… мати!»
V
Через тиждень молодиці Коровай місили На хуторі. Старий батько З усієї сили З молодицями танцює, Та двір вимітає, Та прохожих, проїжджачих У двір закликає, Та вареною частує, На весілля просить. Знай, бігає, а самого Ледве ноги носять. Скрізь гармидер та реготня, В хаті і надворі. І жолоби викотили З нової комори. Скрізь порання: печуть, варять, Вимітають, миють… Та все чужі. Де ж наймичка? На прощу у Київ Пішла Ганна. Благав старий, А Марко аж плакав, Щоб була вона за матір. «Ні, Марку, ніяко Мені матір'ю сидіти: То багаті люде, А я наймичка… ще й з тебе Сміятися будуть. Нехай бог вам помагає! Піду помолюся Усім святим у Києві, Та й знову вернуся В вашу хату, як приймете. Поки маю сили, Трудитимусь…» Чистим серцем Поблагословила Свого Марка… заплакала Й пішла за ворота.
Розвернулося весілля. Музикам робота І підковам. Вареною Столи й лави миють. А наймичка шкандибає, Поспішає в Київ. Прийшла в Київ - не спочила, У міщанки стала, Найнялася носить воду, Бо грошей не стало На молебствіє Варварі. Носила-носила, Кіп із вісім заробила Й Маркові купила Святу шапочку в пещерах У Йвана святого, Щоб голова не боліла В Марка молодого; І перстеник у Варвари Невістці достала, І, всім святим поклонившись, Додому верталась.
Вернулася. Катерина І Марко зустріли За ворітьми, ввели в хату Й за стіл посадили; Напували й годували, Про Київ питали, І в кімнаті Катерина Одпочить послала.
«За що вони мене люблять? За що поважають? О боже мій милосердний! Може, вони знають… Може, вони догадались… Ні, не догадались; Вони добрі…» І наймичка Тяжко заридала.
VI
Тричі крига замерзала, Тричі розтавала, Тричі наймичку у Київ Катря проводжала Так, як матір; і в четвертий Провела небогу Аж у поле, до могили, І молила бога, Щоб швиденько верталася, Бо без неї в хаті Якось сумно, ніби мати Покинула хату.
Після пречистої в неділю, Та після першої, Трохим Старий сидів в сорочці білій, В брилі на призьбі. Перед ним З собакою онучок грався, А внучка в юпку одяглась У Катрину і ніби йшла До діда в гості. Засміявсь Старий і внучку привітав, Неначе справді молодицю: «А де ж ти діла паляницю? Чи, може, в лісі хто одняв? Чи попросту - забула взяти?.. Чи, може, ще й не напекла? О, сором, сором, лепська мати!» Аж зирк - і наймичка ввійшла На двір. Побіг стрічати З онуками свою Ганну. «А Марко в дорозі?» - Ганна діда питалася. «В дорозі ще й досі». «А я ледве додибала До вашої хати, Не хотілось на чужині Одній умирати! Коли б Марка діждатися… Так щось тяжко стало!» І внучатам із клуночка Гостинці виймала: І хрестики, й дукачики, Й намиста разочок Яриночці, і червоний З фольги образочок, А Карпові соловейка Та коників пару, І четвертий уже перстень Святої Варвари Катерині, а дідові Із воску святого Три свічечки; а Маркові І собі нічого Не принесла: не купила, Бо грошей не стало, А заробить не здужала. «А ось ще осталось Півбубличка!» Й по шматочку Дітям розділила.
VII
Ввійшла в хату. Катерина Їй ноги умила Й полудновать посадила. Не пила й не їла Стара Ганна. «Катерино! Коли в нас неділя?» «Післязавтра». «Треба буде Акафіст найняти Миколаєві святому Й на часточку дати; Бо щось Марко забарився… Може, де в дорозі Занедужав, сохрань боже!» Й покапали сльози З старих очей замучених. Ледве-ледве встала Із-за стола. «Катерино! Не та вже я стала: Зледащіла, не здужаю І на ноги встати. Тяжко, Катре, умирати В чужій теплій хаті!»
Занедужала небога. Уже й причащали, Й маслосвятіє служили,- Ні, не помагало. Старий Трохим по надвір'ю, Мов убитий, ходить. Катерина ж з болящої І очей не зводить; Катерина коло неї І днює й ночує. А тим часом сичі вночі Недобре віщують На коморі. Болящая Щодень, щогодини, Ледве чути, питається: «Доню Катерино! Чи ще Марко не приїхав? Ох, якби я знала, Що діждуся, що побачу, То ще б підождала!»
VIII
Іде Марко з чумаками. Ідучи, співає, Не поспіша до господи - Воли попасає. Везе Марко Катерині Сукна дорогого, А батькові шитий пояс Шовку червоного, А наймичці на очіпок Парчі золотої І червону добру хустку З білою г а б о ю. А діточкам черевички, Фіг та винограду, А всім вкупі - червоного Вина з Цареграду Відер з троє у барилі, І кав'яру з Дону - Всього везе, та не знає, Що діється дома!
Іде Марко, не журиться. Прийшов - слава богу! І ворота одчиняє, І молиться богу. «Чи чуєш ти, Катерино? Біжи зустрічати! Уже прийшов! Біжи швидче! Швидче веди в хату!.. Слава тобі, Христе-боже! Насилу діждала!» Отче наш тихо-тихо, Мов крізь сон, читала. Старий воли випрягає, Занози ховає Мережані, а Катруся Марка оглядає. «А де ж Ганна, Катерино? Я пак і байдуже! Чи не вмерла?» «Ні, не вмерла, А дуже нездужа. Ходім лишень в малу хату, Поки випрягає Воли батько: вона тебе, Марку, дожидає». Ввійшов Марко в малу хату І став у порогу… Аж злякався. Ганна шепче: «Слава… слава богу! Ходи сюди, не лякайся… Вийди, Катре, з хати: Я щось маю розпитати, Дещо розказати».
Вийшла з хати Катерина, А Марко схилився До наймички у голови. «Марку! подивися, Подивися ти на мене: Бач, як я змарніла? Я не Ганна, не наймичка, Я…» - Та й оніміла. Марко плакав, дивувався. Знов очі одкрила, Пильно, пильно подивилась - Сльози покотились. «Прости мене! Я каралась Весь вік в чужій хаті… Прости мене, мій синочку! Я… я твоя мати». Та й замовкла…
Зомлів Марко, Й земля задрижала. Прокинувся… до матері - А мати вже спала!
13 ноября 1845, в Переяславі
Кавказ
Искреннему моему Якову де Бальмену
Кто даст главе моей воду, И очесем моим источник слез, И плачуся и день и нощь, о побиенных…
Иеремии глава 9, стих 1
За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея Там орел карає, Що день божий добрі ребра Й серце розбиває. Розбиває, та не вип'є Живущої крові - Воно знову оживає І сміється знову. Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави бога, Великого бога.
Не нам на прю з тобою стати! Не нам діла твої судить! Нам тілько плакать, плакать, плакать І хліб насущний замісить Кровавим потом і сльозами. Кати згнущаються над нами, А правда наша п'яна спить.
Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, боже, утомлений? І нам даси жити! Ми віруєм твоїй силі І духу живому. Встане правда! встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки. А поки що течуть ріки, Кровавії ріки!
За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Отам-то милостивії ми Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо. Лягло костьми Людей муштрованих чимало. А сльоз, а крові? Напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми і внуками, втопить В сльозах удов'їх. А дівочих, Пролитих тайне серед ночі! А матерних гарячих сльоз! А батькових старих, кровавих, Не ріки - море розлилось, Огненне море! Слава! Слава! Хортам, і гончим, і псарям, І нашим батюшкам-царям
Слава.