Н. Костомарову

Веселе сонечко ховалось В веселих хмарах весняних. Гостей закованих своїх Сердешним чаєм напували І часових переміняли, Синємундирих часових. І до дверей, на ключ замкнутих, І до решотки на вікні Привик я трохи, і мені Не жаль було давно одбутих, Давно похованих, забутих, Моїх кровавих тяжких сльоз. А їх чимало розлилось На марне поле. Хоч би рута, А то нічого не зійшло! І я згадав своє село. Кого я там коли покинув? І батько й мати в домовині… І жалем серце запеклось, Що нікому мене згадати! Дивлюсь: твоя, мій брате, мати Чорніше чорної землі Іде, з хреста неначе знята… Молюся! господи, молюсь! Хвалить тебе не перестану! Що я ні з ким не поділю Мою тюрму, мої кайдани!

[1847, мая 9, С.-Петербург]

VIII

Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть, Плугатарі з плугами йдуть, Співають ідучи дівчата, А матері вечерять ждуть.

Сем'я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх; Сама заснула коло їх. Затихло все, тілько дівчата Та соловейко не затих.

[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]

IX

Рано-вранці новобранці Виходили за село, А за ними, молодими, І дівча одно пішло. Подибала стара мати Доню в полі доганяти… І догнала, привела; Нарікала, говорила, Поки в землю положила, А сама в старці пішла.

Минули літа, а село Не перемінилось. Тілько пустка на край села Набік похилилась. Коло пустки на милиці Москаль шкандибає. На садочок позирає, В пустку заглядає. Марне, брате, не вигляне Чорнобрива з хати. Не покличе стара мати Вечеряти в хату. А колись… Давно колись-то! Рушники вже ткались, І хустина мережалась, Шовком вишивалась. Думав жити, любитися Та бога хвалити! А довелось… ні до кого В світі прихилитись. Сидить собі коло пустки, Надворі смеркає, А в вікно, неначе баба, Сова виглядає.

[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]

X

В неволі тяжко, хоча й волі, Сказать по правді, не було. Та все-таки якось жилось. Хоть на чужому, та на полі… Тепер же злої тії долі, Як бога, ждати довелось. І жду її, і виглядаю, Дурний свій розум проклинаю, Що дався дурням одурить, В калюжі волю утопить. Холоне серце, як згадаю, Що не в Украйні поховають, Що не в Украйні буду жить, Людей і господа любить.

[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]

XI

Косар

Понад полем іде, Не покоси кладе, Не покоси кладе - гори. Стогне земля, стогне море, Стогне та гуде!

Косаря уночі Зустрічають сичі. Тне косар, не спочиває Й ні на кого не вважає, Хоч і не проси.

Не благай, не проси, Не клепає коси; Чи то пригород, чи город, Мов бритвою, старий голить Усе, що даси.

Мужика, й шинкаря, Й сироту-кобзаря. Приспівує старий, косить, Кладе горами покоси, Не мина й царя.

І мене не мине, На чужині зотне, За решоткою задавить. Хреста ніхто не поставить І не пом'яне.

[30 травня 1847, С.-Петербург]

XII

Чи ми ще зійдемося знову Чи вже навіки розійшлись? І слово правди і любові В степи і дебрі рознесли! Нехай і так. Не наша мати, А довелося поважати. То воля господа. Годіть! Смирітеся, молітесь богу І згадуйте один другого. Свою Україну любіть, Любіть її… Бо время люте, В остатню тяжкую минуту За неї господа моліть.

[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]

***

Не спалося, - а ніч, як море. (Хоч діялось не восени, Так у неволі.) До стіни Не заговориш ні про горе, Ні про младенческие сны. Верчуся, світу дожидаю, А за дверима про своє Солдатськеє нежитіє Два часовії розмовляють.

1

Така ухабиста собой, И меньше белой не дарила. А барин бедненький такой. Меня-то, слышь, и подсмотрили, Свезли в Калугу, и забрили. Так вот те случай-то какой!

2

А я… аж страшно, як згадаю. Я сам пішов у москалі; Таки ж у нашому селі Назнав я дівчину… Вчащаю І матір удову єднаю. Так пан заклятий не дає. Мала, каже; - нехай, дождуся. І, знай, вчащаю до Ганнусі. На той рік знову за своє; Пішов я з матір'ю просити. «Шкода, - каже, - і не проси. П'ятсот, - каже, - коли даси, Бери хоч зараз…» Що робити! Головко бідна! Позичать? Та хто таку позичить силу? Пішов я, брате, зароблять. І де вже ноги не носили, Поки ті гроші заробив. Я годів зо два проходив По Чорноморії, по Дону… І подарунків накупив Найдорогіших… От вертаюсь В село до дівчини вночі - Аж тілько мати на печі, Та й та, сердешна, умирає, А хата пусткою гниє. Я викресав огню, до неї… Од неї пахне вже землею, Уже й мене не пізнає! Я до попа та до сусіди, Привів попа, та не застав - Вона вже вмерла. Нема й сліду Моєї Ганни. Я спитав Таки сусіду про Ганнусю. «Хіба ти й досі ще не знаєш? Ганнуся на Сибір пішла. До панича, бачиш, ходила, Поки дитину привела Та у криниці й затопила». Неначе згага запекла. Я ледве-ледве вийшов з хати, Ще не світало. Я в палати Пішов з ножем, не чув землі… Аж панича вже одвезли У школу в Київ. От як, брате! Осталися і батько й мати, А я пішов у москалі. І досі страшно, як згадаю. Хотів палати

Вы читаете Кобзар
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату