Трохи одпочила Стара мати недобита. Живущую силу Сила ночі оживила. Встала, походила Коло замкнутої брами Та щось шепотала. Чи не кесаря святого Нишком проклинала? А може, й так. Тихесенько До брами підкралась, Послухала, усміхнулась І щось прошептала, Якесь слово. І нищечком Коло брами сіла Й зажурилась. Незабаром Брама одчинилась. І на возах, на колесницях Із Колізея, із різниці, Святиє вивезли тіла І повезли на Тібр. Тілами Святих убитих годували Для царського-таки стола У Тібрі рибу. Встала мати, Кругом оглянулась, взялась За биту голову руками І тихо, мовчки за возами Марою чорною пішла На Тібр. А скіфи сіроокі, Погоничі, рабів раби, Подумали - сестра Морока Із пекла вийшла проводжать У пекло римлян. Поскидали У воду трупи, та й назад З возами скіфи повертали. І ти осталася одна На березі. І ти дивилась, Як розстилалися, стелились Круги широкії над ним, Над сином праведним твоїм! Дивилась, поки не осталось Живого сліду на воді. І усміхнулася тойді, І тяжко, страшно заридала, І помолилась в перший раз За нас розп'ятому. І спас Тебе розп'ятий син Марії. І ти слова його живії В живую душу прийняла. І на торжища, і в чертоги Живого істинного бога Ти слово правди понесла.
1857, 8 декабря, Нижній Новгород
Юродивий
Во дні фельдфебеля-царя Капрал Гаврилович Безрукий Та унтер п'яний Долгорукий Украйну правили. Добра Таки чимало натворили, Чимало люду оголили Оці сатрапи-ундіра, А надто стрижений Гаврилич З своїм єфрейтором малим Та жвавим, на лихо лихим, До того люд домуштрували, Що сам фельдфебель дивувались І маршировкою, і всім, І «благосклонні пребивали Всегда к єфрейторам своїм». А ми дивились, та мовчали, Та мовчки чухали чуби. Німії, подлії раби, Підніжки царськії, лакеї Капрала п'яного! Не вам, Не вам, в мережаній лівреї Донощики і фарисеї, За правду пресвятую стать І за свободу. Розпинать, А не любить ви вчились брата! О роде суєтний, проклятий, Коли ти видохнеш? Коли Ми діждемося Вашінгтона З новим і праведним законом? А діждемось-таки колись! Не сотні вас, а міліони Полян, дулебів і древлян Гаврилич гнув во время оно; А вас, моїх святих киян, І ваших чепурних киянок Оддав своїм прафосам п'яним У наймички сатрап-капрал. Вам і байдуже. А меж вами Найшовсь-таки якийсь проява, Якийсь дурний оригінал, Що в морду затопив капрала, Та ще й у церкві, і пропало, Як на собаці. ‹Тоді, дурні, і вам було б На його вийти з рогачами, А ви злякалися…›* ‹#note4› Так-то так! Найшовсь-таки один козак Із міліона свинопасів, Що царство все оголосив: Сатрапа в морду затопив. А ви, юродиві, тим часом, Поки нездужає капрал, Ви огласили юродивим Святого лицаря! а бивий Фельдфебель ваш, Сарданапал, Послав на каторгу святого; А до побитого старого Сатрапа «навсегда оставсь Преблагосклонним». Більш нічого Не викроїлось, і драму Глухими, темними задами На смітник винесли, а я… О зоре ясная моя! Ведеш мене з тюрми, з неволі Якраз на смітничок Миколи, І світиш, і гориш над ним Огнем невидимим, святим, Животворящим, а із гною Встають стовпом передо мною Його безбожнії діла… Безбожний царю! творче зла! Правди гонителю жестокий! Чого накоїв на землі! А ти, всевидящеє око! Чи ти дивилося звисока, Як сотнями в кайданах гнали В Сибір невольників святих, Як мордували, розпинали І вішали. А ти не знало? І ти дивилося на них І не осліпло. Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко! Ти спиш в кіоті, а царі… Та цур їм, тим царям поганим! Нехай верзуться їм кайдани, А я полину на Сибір, Аж за Байкал; загляну в гори, В вертепи темнії і в нори Без дна глибокії, і вас, Споборники святої волі, Із тьми, із смрада і з неволі Царям і людям на показ На світ вас виведу надалі Рядами довгими в кайданах…
[Грудень 1857, Нижній Новгород]
* Ці рядки закреслені автором в рукописі.
Доля
Ти не лукавила зо мною, Ти другом, братом і сестрою Сіромі стала. Ти взяла Мене, маленького, за руку І в школу хлопця одвела До п'яного дяка в науку. «Учися, серденько, колись З нас будуть люде»,- ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде? Та дарма! Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою. Ходімо ж, доленько моя! Мій друже вбогий, нелукавий! Ходімо дальше, дальше слава, А слава - заповідь моя.
[9 лютого 1858, Нижній Новгород]
Муза
А ти, пречистая, святая, Ти, сестро Феба молодая! Мене ти в пелену взяла І геть у поле однесла. І на могилі серед поля, Як тую волю на роздоллі, Туманом сивим сповила. І колихала, і співала, І чари діяла… І я… О чарівниченько моя! Мені ти всюди помагала, Мене ти всюди доглядала. В степу, безлюдному степу, В далекій неволі, Ти сіяла, пишалася, Як квіточка в полі! Із казарми нечистої Чистою, святою Пташечкою вилетіла І понадо мною Полинула, заспівала Ти, золотокрила… Мов живущою водою Душу окропила. І я живу, і надо мною З своєю божою красою Гориш ти, зоренько моя, Моя порадонько святая! Моя ти доле молодая! Не покидай мене. Вночі, І вдень, і ввечері, і рано Витай зо мною і учи, Учи неложними устами Сказати правду. Поможи Молитву діяти до краю. А як умру, моя святая! Моя ти мамо! положи Свого ти сина в домовину І хоть єдиную сльозину В очах безсмертних покажи.
[9 лютого 1858, Нижній Новгород]
Слава
А ти, задрипанко, шинкарко, Перекупко п'яна! Де ти в ката забарилась З своїми лучами? У Версалі над злодієм Набор розпустила? Чи з ким іншим мизкаєшся З нудьги та з похмілля. Горнись лишень ти до мене, Та витнемо з лиха; Гарнесенько обіймемось Та любо, та тихо Пожартуєм, чмокнемося Та й поберемося, Моя крале мальована. Бо я таки й досі За тобою чимчикую: Ти хоча й пишалась І з п'яними кесарями По шинках хилялась, А надто з тим Миколою У Севастополі, - Та мені про те байдуже; Мені, моя доле, Дай на себе подивитись, Дай і пригорнутись, Під крилом твоїм любенько В холодку заснути.
[9 лютого 1858,] Нижній Новгород
Сон
Марку Вовчку
На панщині пшеницю жала, Втомилася; не спочивать Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать. Воно сповитеє кричало У холодочку за снопом. Розповила, нагодувала, Попестила; і ніби сном, Над сином сидя, задрімала. І сниться ій той син Іван І уродливий, і багатий, Не одинокий, а жонатий На вольній, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волі; Та на своїм веселім полі Свою-таки пшеницю жнуть, А діточки обід несуть. І усміхнулася небога, Проснулася - нема нічого… На сина глянула, взяла Його тихенько сповила Та, щоб дожать до л а н о в о г о, Ще копу дожинать пішла.
[13 липня 1858, С.-Петербург]
Я не нездужаю, нівроку, А щось такеє бачить око, І серце жде чогось. Болить, Болить, і плаче, і не спить, Мов негодована дитина. Лихої, тяжкої години, Мабуть, ти ждеш? Добра не жди, Не жди сподіваної волі - Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру - Та й заходиться вже будить. А то проспить собі небога До суду божого страшного! А панство буде колихать, Храми, палати муровать, Любить царя свого п'яного, Та візантійство прославлять, Та й більше, бачиться, нічого.
1858, 22 ноября, [С.-Петербург]
Подражаніє 11 псалму
Мій боже милий, як то мало Святих людей на світі стало. Один на другого кують Кайдани в серці. А словами, Медоточивими устами Цілуються і часу ждуть, Чи швидко брата в домовині З гостей на цвинтар понесуть? А ти, о господи єдиний, Скуєш лукавії уста, Язик отой велеречивий, Мовлявший: «Ми не суєта! І возвеличимо на диво І розум наш, і наш язик… Та й де той пан, що нам закаже І думать так, і говорить?» «Воскресну я! - той пан вам скаже. Воскресну нині! Ради їх, Людей закованих моїх, Убогих, нищих… Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово. І пониче, Неначе стоптана трава, І думка ваша, і слова». Неначе срібло куте, бите І семикрати перелите Огнем в горнилі,- словеса Твої, о господи, такії. Розкинь же їх, твої святиє, По всій землі. І чудесам Твоїм увірують на світі Твої малі убогі діти!
1859, 15 февраля, [С.-Петербург]
Марку Вовчку
На пам'ять 24 генваря 1859
Недавно я поза Уралом Блукав і господа благав, Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало;
І виблагав. Господь послав Тебе нам, кроткого пророка І обличителя жестоких Людей неситих. Світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая! Світи на мене, і огрій, І оживи моє побите Убоге серце, неукрите, Голоднеє. І оживу, І думу вольную на волю Із домовини воззову. І думу вольную… О доле! Пророче наш! Моя ти доне! Твоєю думу назову.
1859, февраля 17, СПб
Ісаія Глава 35
(Подражаніє)
Радуйся, ниво неполитая! Радуйся, земле, не повитая Квітчастим злаком! Розпустись, Рожевим крином процвіти! І процвітеш, позеленієш, Мов Іорданові святиє Луги зелені, береги! І честь Кармілова, і слава Ліванова, а не лукава, Тебе укриє дорогим, Золототканим, хитрошитим, Добром та волею підбитим, Святим омофором своїм. І люде темнії, незрячі, Дива господнії побачать.
І спочинуть невольничі Утомлені руки, І коліна одпочинуть, Кайданами куті! Радуйтеся, вбогодухі, Не лякайтесь дива,- Се бог судить, визволяє Долготерпеливих Вас, убогих. І воздає Злодіям за злая!
Тойді, як, господи, святая На землю правда прилетить Хоч на годиночку спочить, Незрячі прозрять, а кривиє, Мов сарна з гаю, помайнують. Німим отверзуться уста; Прорветься слово, як вода, І дебрь-пустиня неполита, Зцілющою водою вмита, Прокинеться; і потечуть Веселі ріки, а озера Кругом гаями поростуть, Веселим птаством оживуть. Оживуть степи, озера, І не верствовії, А вольнії, широкії Скрізь шляхи святії Простеляться; і не найдуть Шляхів тих владики, А раби тими шляхами Без ґвалту і крику Позіходяться докупи, Раді та веселі. І пустиню опанують Веселії села.
25 марта 1859, [С.-Петербург]
N. N.
