ствол правою рукою, — у лівій він тримав якусь річ, котра здавалася мені схожою на вимазаний грязюкою циліндричний бідон для гасу.
— Кидай глесик! — крикнув Нікола чоловікові.
Але потопаючий, мабуть, нізащо не хотів розстатися з бідоном. Він кректав, розгойдувався, напружував праву руку, але в лівій міцно тримав свою посудину.
— Кидайте на берег! — крикнув я.
Цієї поради чоловік послухався. Він розмахнувся, кинув бідон на берег, ухопився обома руками за ствол рушниці і почав вилазити з драговини.
З великими зусиллями вдалося нам витягти на берег невідомого чоловіка. Вигляд його вразив мене, його досить повне брите обличчя було цілком європейського типу. На ньому був вимазаний грязюкою, але добрий костюм альпійського туриста, на голові — сіре кепі.
Вийшовши на берег, він насамперед схопив бідон, яким, мабуть, дуже дорожив, потім простягнув мені руку і сказав каліченою російською мовою:
— Дуже дякую вам. У цих краях я не сподівався допомоги. Ви почули мій постріли?
— Так, постріли, і ось він, Нікола, ще раніше почув ваш крик.
Невідомий схвально кивнув головою.
— Револьвер пропав, та це дрібниця, — говорив далі невідомий. — Хорош якут. Ви здивовані? Я шлен експедиції вивчень Арктики Англійський королевський географічний товариства. Ви теж наушний працьовник?
— Так, я від Академії наук СРСР… Чи не хочете просушити свій одяг? — запитав я, пильно оглядаючи його.
Те, що я вважав за бідон, було чимсь іншим, але я не знав, що це таке. Циліндр, що відсвічував крізь грязюку ртуттю, закінчувався зверху вузькою шийкою і, судячи з напруження руки, що тримала його, був досить важкий.
— Просушитись? Ні, дякую. Мені не треба. Дякую.
Кивнувши головою, він несподівано обернувся і почав швидко підніматися вверх по схилу.
Я здивовано поглянув йому вслід. Чоловік, тільки що врятований від смерті, міг би проявити більше уваги до нас. І звідки він узявся тут? Мені не доводилося чути про експедицію, відправлену сюди з Англії. І цей дивний бідон…
— Сильно дурак. Лівольвел кинув, глесик рятував, — висловив Нікола свою думку про невідомого.
Потім він задумався, несхвально похитав головою і почав збирати хмиз для багаття. Ми самі намокли, рятуючи англійця.
— Ей! Ей! — раптом почув я голос невідомого.
Він стояв на великому порослому мохом камені і махав рукою.
— Послуга за послугу! — крикнув англієць. — Не йдіть туди, — він простягнув руку в напрямку вітру, — там смерть! — І, кивнувши головою, він стрибнув з каменя і зник.
«Що за дивне попередження! — думав я. — Не ходити в той бік, куди дме вітер?» Але саме туди мені й треба йти. Я повинен дослідити той «фокус», куди прямували вітри з усіх боків земної кулі.
II. «МЕРТВИЙ КАЮК»
Як тільки ми зупинилися, хмара комарів обліпила нас. Та, мабуть, це була дрібниця порівняно з тим, що тут звичайно буває влітку.
— Однак сильно мало комарів, — сказав Нікола. — Вітром здував.
— Та куди вже більше! — пробурчав я.
— Треба сильне більше. Сонце не видно, гір не видно. От скільки комара треба, — відповів Нікола, розкладаючи багаття і встановлюючи похідний чайник на триножнику з сучків.
Поки вода закипіла, Нікола викурив люльку, простягнувся на землі і поринув у думи. Всупереч звичаєві він не співав і не говорив. Мовчанка тривала досить довго. Потім Нікола, випустивши густий струмінь диму, сказав:
— Однак погано. Сильно погано.
Нікола, видно, був чимось занепокоєний.
— Що погано, Ніколо? — запитав я його.
— Цей чоловік… Сильно нехоросо. Хай би він тонув… Три рази літо і три рази зима — я бачив такий соловік.
— Ти знаєш його? — здивовано спитав я Школу.
— Не його. Схожий на нього. Там!.. — і Нікола показав рукою на північ.
— Не говори загадками, Ніколо, — нетерпляче сказав я. — В чому справа?
І Нікола розповів своєю бідною на слова, але багатою образами і влучними висловами мовою дивовижну історію.
Це було три роки тому. Нікола з своїм батьком і братом рибалили в Селлахській губі.[4]Був кінець літа. Вітер дув ще з берега, але крижані брили, яких все більше і більше з’являлося в Північному Полярному морі, свідчили, що скоро настане зима. Нікола радив повернутися швидше додому, але риба ловилася добре, і батько Ніколи, старий досвідчений рибалка, не поспішав. Він запевняв, що разом з морозами подме північний вітер, який швидко принесе їх до берега.
Але умираюче літо не хотіло поступитися зимі. Південний вітер все дужчав і перейшов у шторм. Рибалок відносило до острова Макара. Невеличкий парус зірвало. Кермове весло поламалося об крижану брилу. Сиві хвилі кидали маленький каюк, мов тріску. Та звиклі до небезпек свого промислу рибалки не втрачали самовладання. Крижини давали їм прісну воду, а риби було вдосталь. їм доводилося страждати тільки від холоду, та недарма вони виросли в найхолоднішому місці земної кулі. їхній організм стійко чинив опір. Напівзамерзлі, обледенілі, вони підбадьорювали один одного жартами.
На третій день їхнього мандрування сталося нещастя: їхній каюк потрапив між крижані брили, і ті зім’яли його, мов яєчну шкаралупу. Рибалки ледве встигли вибратися на крижину і подорожували на ній далі.
Завбачення Ніколиного батька, хоч і з запізненням, але справдилося: береговий вітер стих, і незабаром повіяло рівним крижаним диханням з півночі. Крижину повернуло до берега, але до нього було далеко. А голод починав не на жарт турбувати рибалок, що зазнали аварії. Риба загинула разом з каюком. А ловити руками було не так уже й легко. Рибалки почали знесилюватися од голоду. Море, збаламучене зміною вітру, кипіло. Крижані бризки обливали подорожніх з ніг до голови. Іноді хвилі перекочувалися через них.
— Сильно погано було, помирати треба, — пояснив мені Нікола.
Одного разу вночі, — хоч сонце в цей час уже заходило за горизонт, але ночі були дуже світлі, — рибалки побачили «сильно великий каюк», який ішов прямо на них, сяючи вогнями.
Це був пароплав, але такий величезний, якого Нікола жодного разу не бачив за своє життя. Рибалки закричали і замахали руками. Пароплав наближався, але людей на ньому не було видно. Проте, судячи з того, що він ішов прямо до крижини, рибалки вирішили, що їх помітили на пароплаві. «Чому тільки він не кричить?» думав Нікола. Чим ближче підходив пароплав, тим він здавався більшим. «Мені треба було дивитися отак», пояснив Нікола, підводячи голову до неба.
Радість рибалок незабаром змінилася жахом. Ніс величезного пароплава був уже за кілька метрів од них, а на його палубі не видно було жодної людини… Ще хвилина — і кіль пароплава врізався в крижину і розбив її навпіл. Страшенний тріск, льодяна вода залила Ніколу — він відчув, що крижина пішла з-під його ніг. Коли Нікола виринув, то батька і брата вже не було. Вони залишилися на тій половині крижини, яка пішла повз лівий борт, а Нікола опинився праворуч від пароплава… З того часу Нікола більше не бачив ні батька, ні брата і не знає, що з ними сталося.
Нікола борсався у воді, а залізна стіна корпусу пароплава пропливала повз нього. Сумніву не було: команда пароплава не помітила їх… Нікола був приречений на загибель, якщо сам не подбає про себе. Тиском води Ніколу відносило од пароплава, але він був добрий плавець і, докладаючи неймовірних зусиль, тримався поблизу. Повз Ніколу пропливали освітлені ілюмінатори. Нікола кричав, але ніхто не виглядав з ілюмінатора.
Раптом Нікола побачив кінець троса, спущеного з палуби. Рискуючи вирвати руки з плечей, Нікола кинувся до нього, але хвилею Ніколу віднесло вбік, і він проплив мимо троса, коли той був лише на відстані півметра од руки. Нікола впав у відчай. Та йому не судилося вмерти. Незабаром він побачив трап, спущений з палуби, що гойдався над самою водою. Вискочивши на уламок крижини, Нікола підстрибнув, простягнувши руки до трапа. Крижина перевернулася під ним, але Нікола вже тримався за трап. Він був врятований. Швидко піднявся Нікола по трапу і зійшов на палубу корабля, сподіваючись зустріти здивовані обличчя матросів.
Але дивуватися довелося не матросам, а самому Ніколі: палуба була порожня. Жодної людини! Мертвий корабель! Тільки знизу глухо долинав стугін потужної машини..
Нікола ні разу не чув легенди про Летючого Голландця, але бідного якута охопив такий жах, начебто він справді потрапив на цей легендарний корабель.
йому стало так страшно, що спочатку він подумав, чи не стрибнути за борт. Але, глянувши на бурхаючий океан, передумав.
«Може, люди бояться холоду і сидять у каютах», вирішив він і почав оглядати пароплав, крадучись трапами й коридорами обережно, мов злодій. Каюти були порожні, в тому числі й капітанська; рубка, кубрик і камбуз так само.
Ніколою оволодівав то жах, то здивування. Якщо всі тут вмерли, то повинні ж залишитися хоч трупи тих, хто пережив інших. І потім, коли б усі втекли з корабля, то він не зміг би рухатися. Проте він рухається, значить машиніст, кочегари і рульовий на місці.
Нікола зійшов у котельню, але й там нікого не було. У машинному відділенні теж нікого. Неначе пароплавом керувала невидима рука мерця. Нікола відчув, що в нього піднімається від жаху волосся. Не тямлячи себе від страху, він вийшов на палубу і пробрався до штурвала. Нікого! Гнаний жахом, Нікола побіг на ніс корабля. І тут він уперше побачив людину, що стояла на самісінькому носі з опущеною головою.
— Ей! Це я!.. Хто ти?.. — крикнув Нікола хрипким голосом.
Людина стояла нерухомо. Це було страшно, як і все на пароплаві, але Нікола відчув таку потребу бачити біля себе хоч одну живу істоту, що, пересиливши страх, підійшов до людини, що стояла на
