настільки, що мешканцям його будинку часом здавалося, ніби навіть глухоніма та паралізована тьотя Рита з першого під’їзду була голоснішою за Бруханду. Проте, Бруханда пив. Про це знали всі, але пив він культурно, а значить — тихо. Тож ніхто не міг і слова сказати Бруханді. Ні, ніхто не міг дорікнути йому, мовляв, ей ти, Бруханда, тобто Валерію Семеновичу, тихіше не можна? Або так іще: я все розумію, дядя Валера, але в мене маленька дитина, не могли б ви поводитись скромніше?
Ні, такого не було. Ніхто так не говорив. Ніколи.
Щодня він прокидався близько сьомої, взував свої в’язані тапочки і рушав на кухню. Відчиняв змащені машинним маслом дверцята шафки, діставав звідти штоф, склянку, потім сідав на залізний табурет, наливав, випивав і повертався до ліжка. А вже о десятій починалося повноцінне існування Валерія Бруханди. Тоді він виходив на вулицю, намотував кілька кіл навколо овочевої бази, сидів у дворі під старою тополею і дивився на будинок, у котрому минуло його дитинство. Просидівши із півгодини, або навіть з годину, що іноді з ним траплялося, Валерій Семенович повертався додому, де знову випивав і тихесенько мурликав пісні своєї буремної молодості. Так мурликав він, певно, до обіду, після чого снідав, випивав і йшов блукати містом. Варто визнати, це він любив більше за все. Якраз у цей час на вулиці міста виповзало багато всілякої потолочі, за якою Бруханда міг довго спостерігати з великим задоволенням. Подумки він при цьому відзначав, що для нього є добро, а що зло, що варте уваги, а що — ні. На відміну від багатьох пенсіонерів, Валерій Семенович не відчував до себе жалю. Він жив повноцінним життям. Принаймні так він хотів думати і, зрештою, думав.
Слід додати, що після прогулянки Бруханда обідав і мостився на балконі у спеціально облаштованому місці, де можна було тихенько пити, радіючи життю. Так він міг сидіти до пізньої ночі, після чого напівсонний, з усвідомленням повноцінно прожитого дня, Бруханда йшов до ліжка. Або — на чергування до діда Паші, якщо, звичайно, цього дня була його зміна.
Валерій Семенович не знав, що таке хандра і тим більше, що таке депресія. Він був спокійною і, могло видатися, навіть сумною людиною. Втім, ні-ні, він не був сумним! Скоріше — простим, звичайним, консервативно постарілим, від чого будь-які надмірні прояви людського здавались йому не до кінця зрозумілими, навіть чужими. Радів він безсловесно, посміхався непомітно, плакав — потайки. Він і вітався мовчки — лише відкриваючи рота.
А всіх оточуючих, сказати правду, це дуже влаштовувало. Були ж, на противагу Бруханді, й інші сусіди, з усіма не надто делікатними вигинами своїх характерів. Тому, само собою, тиха поведінка в цьому будинку тільки віталася.
Колись давно, коли життя, здавалося, лише починалося, Валерій Семенович був спортсменом. Більше того, він був боксером, і бокс цінував саме за те, що стратегія й тактика бою можуть бути використаними на практиці; це давало змогу розуміти людей краще, а ще — дозволяло любити їх. Уникаючи бійок та неприємних ситуацій на вулиці, Бруханда на повну викладався на рингу. З чотирнадцяти років ще малий Валерка бігав до підвалу сусіднього будинку, де хлопців тренував славнозвісний Чебан — найвідоміша людина їхнього міста, непереможний олімпієць у сорокові, талановитий тренер у п’ятдесяті. Понад усе Чебан любив дітей, тому і пішов у дитячі тренери — займався зі школярами, вчив їх бути метеликами, бджілками, не боятися вулиці й міцної чоловічої любові. Слід додати, абикого Чебан не приймав до себе в учні; черги на прийом до видатного тренера стояли завдовжки у три квартали. Хлопчики з усього міста мріяли тренуватися у Чебана, приїздили навіть із районів та ближніх сіл, але щастило лише найвитривалішим, найсильнішим і найталановитішим.
Валерка був одним із вісімдесяти вихованців Чебана. Він сумлінно виконував усе, чого вимагав тренер. Тож жорсткий графік та безкінечні тренування нарешті зробили з Валери незборимого боксера. Спочатку були міські змагання, обласні спартакіади, потім — республіканські чемпіонати і, врешті, всесоюзне визнання. Ім’я Валерія Бруханди знали навіть люди далекі від спорту, адже він, Валера Непереможний, у другому раунді вибив усі пломби тій нігерійській горилі, виборовши тим самим право бути власником поясу в напівважкій категорії…
Втім, всесоюзні слава та визнання виявилися насправді не такими вже визначними й славетними — минув час, і чемпіона поступово припинили впізнавати на вулицях, ресторани й бари у вигляді культурної програми Бруханди поступилися пельменним та чебуречним, і, врешті, отримавши державну пенсію, колишній спортсмен оселився у старій квартирі, де він народився, виріс і починав свою кар’єру. Вже нікого не було, хто пам’ятав би про знамените минуле Валерія Семеновича. Нікого, крім хіба що старого друга діда Паші, який усе своє життя з рідного району майже не виїжджав.
Що ж стосовно підвалу, де колись містилась секція, а хлопці пурхали, немов метелики, й жалили, немов бджоли, то там поставили гральні автомати і пивну стійку. З овочевої бази, у свою чергу, зробили великий секонд-хенд, а рідну школу Бруханди перетворили на інтернат для дітей-сколіозників.
Щовечора, сидячи на балконі, постарілий Бруханда дивився на вікна інтернату, на його величаву будівлю з обпаленої червоної цегли, і згадував приємні шкільні роки, коли він щоранку в майці та вовняних трусах накручував по кілька кілометрів навколо школи, а потім розжарений і втомлений повертався додому, щоб змити з себе запашний ранковий піт, і зустрічав дорогою заспаних однокласників, які в цей час тільки- но йшли до школи. Вони поважали Бруханду, щиро раділи перемогам друга і навіть допомагали йому з Історією та Літературою, які давалися Валері важкувато не тільки через безкінечність прізвищ і дат, але й через наявність в них таких понять як аналіз та абстрактне мислення. У точних науках і спорті з цим було легше.
Тепер на місці школи був інтернат. На футбольному полі діти робили спеціальну гімнастику, але ніколи, ніколи Бруханда не бачив, щоби хоч хтось грав там у футбол. Ні, донедавна пацани з сусідських дворів ганяли м’яча на полі, але дирекція інтернату загородила всю територію високим ґратчастим парканом, а коло майданчика поставила дерев’яну будку зі сторожем. Кілька разів після цього паркан ламали, будку перегортали, сторожа ображали й навіть били, але, втім, у футбол там більше ніхто не грав. Лише діти… нещасні, хромі на спину напівінваліди розминали свої криві кісточки на вижовклій траві колишнього футбольного поля.
З балкона Бруханди було видно майже весь район — аж до заводу з виготовлення аміачної селітри та підприємства хімічних реактивів, який славився своїм підвищеним рівнем онкозахворювань серед своїх працівників. Останні кілька років з бетонних труб заводів після довгої паузи дев’яностих знову безперервно йшов дим, а разом з ним у Бруханди почалися задишка та біль у суглобах, подолати які могли хіба довгі прогулянки містом й кілька чарок горілки.
— Ти ж іще не такий старий хрон. Спортсмен. — Якось сказав дід Паша, бридливо вмощуючись на зношених маєчках.
Бруханда глянув на друга, але промовчав.
— У мене є пропозиція. Хочеш, я тебе тренером зроблю? — продовжив дід.
— Ти?
— Я… Ну, може, не я. Гриша каже, що їм тренер нужен.
— По боксу?
— По якому боксу? Який бокс? По футболу.
— Я ж боксер.
— Ти спортсмен, чемпіон. Банжо Равалту у сімдесят першому хто завалив?
— Я ж не Пеле завалив.
— Я тобі шанс пропоную, Валєрка! Шанс стати людиною. Ти ж так зіп’єшся скоро.
— Футбол? У футбол знаєш хто грає? Танкісти і бразильці.
Такий коментар Бруханди дід Паша, який останнього разу торкався футбольного м’яча ще до карибської кризи, несподівано сприйняв за власну образу і вперто замовк на двадцять хвилин.
Валерій Семенович, натомість, цього часу не згаяв і займався тим, що згадував, як, перебуваючи у Бразилії, він зустрічався з Пеле. Щоправда, підтвердити реальність цієї зустрічі ніхто не міг: саме тоді, коли радянська делегація робила загальні знімки з видатним футболістом, він, Бруханда, наминав у тамтешній Сан-Паульскій столовці крабів й закономірно лишився за рамками цих унікальних кадрів. Тому й не дивно, що багато років потому, коли Валерій Семенович випивав та заходив до сусіднього двору поспілкуватися з місцевими хуліганами, йому доводилося кожного разу вислуховувати образи, якими не гребували малолітки,
