паралізований, ноги йому підкосилися, але він таки зміг устояти, дошкандибав до найближчого стільця й важко всівся на нього, втупившись бездумним поглядом у протилежну стіну.
— Даруй, Стене, — тихо сказала Маріка. — Я ж попереджала…
— Залиш мене… Зараз же!
Маріка мовчки кивнула — радше собі, ніж йому, — і вийшла з кабінету, зачинивши за собою двері.
У спальні напівсили горів вправлений у люстру магічний світильник. На ліжку були безладно розкидані подушки, зім’ята ковдра лежала на підлозі, а лялькова голова знайшлась аж у дальньому кутку кімнати.
„Братик добряче лютував,“ — подумала Маріка, скидаючи жакетку.
Також вона скинула спідницю та блузку, закуталась у просторий довгий халат, а своє
Стен вийшов з кабінету хвилин за десять по тому. Він був неприродно блідий і так само неприродно спокійний. Присівши поруч із сестрою, запитав:
— Де живе… цей чоловік?
Маріка вмить насторожилася:
— Навіщо він тобі?
Стен змучено посміхнувся:
— Не турбуйся, сестричко, я не збираюся зводити з ним рахунки. Правду кажучи, я давно був готовий до того, що в нас, можливо, різні батьки… — Він чи то зітхнув, чи то схлипнув. — А проте мені боляче. Як мама могла!…
— Вона не винна, братику. Серцю не накажеш.
Стен обійняв її за плечі й пригорнув до себе. Марічине волосся було шовковистим на дотик і п’янким на запах. „Якщо в нас різні батьки,“ — несподівано для самого себе подумав Стен, — „то чому не різні матері? Яка несправедливість!“
— Я це розумію, рідна. Шлюб наших… моїх батьків було вкладено за розрахунком. Хитромудра політична гра… Але
— На жаль, без взаємності, — сказала Маріка, міцніше притулившись до брата. — І він добре це знав. Думаю, він також знав, що я не його дочка. Однак завжди гарно до мене ставився, жодного разу не кривдив.
— Він душі в тобі не чув, — підтвердив Стен. — А той… твій справжній батько любить тебе?
— Він каже, що я повернула йому сенс життя. І я в це вірю… А чому ти питаєш?
— Хочу знати, чи можна на нього покластися.
— Звичайно, можна. Задля мене він ладен на все. Ми знайомі вже три роки, — Маріка мало не додала „тутешні“, — і для нього я найважливіша людина в світі. А що?
— Та от я думаю, — промовив Стен повільно й нерішуче. — Річ у тім, що потрібно надійне місце, де ти була б у безпеці, поки не скінчиться вся ця колотнеча довкола корони. Тітка Зарена пропонує забрати тебе до себе в Люблян, але там, як і в Мишковичі, вистачає імперських шпигунів. От якби я був упевнений, що твій батько зможе захистити тебе…
Маріка підвела голову і недовірливо поглянула на брата. Про таке вона й мріяти не сміла! Невже Стен справді над цим думає? Чи, може, в його словах криється якась пастка?…
— Ти серйозно, Стене?
— Дуже серйозно. — У брата був такий стурбований вираз обличчя, що всі Марічині підозри розвіялися. — Ти навіть не уявляєш, як усе серйозно. Скоро почнеться така буча, що й чортам гидко стане. Рада… — Стен запізніло прикусив язика.
— Я знаю про Раду Дванадцяти, — сказала Маріка. — І про тебе знаю. І про тітку Зарену. І що мама була в Раді, також знаю.
Стен розгублено похитав головою:
— Я вже нічому не дивуюся. Забагато сюрпризів для одного дня… Але як ти довідалася?
— Через мамин портал я можу вільно потрапити до Зали Дванадцяти, — пояснила Маріка. — Тільки не питай, як це вийшло, я уявлення не маю. Можу і квит — шлях для мене відкритий.
Стен устав і пройшовся по кімнаті, потираючи долонею лоба.
— Просто неймовірно! Ти оживила мамин портал, потрапила до Зали Дванадцяти, пошивши нас у дурні… То, може, ти й Архівний Кристал читаєш?
— Так.
Стен із зітханням опустився на низенький пуф біля ліжка.
— Мабуть, я здивувався б, якби ти сказала „ні“. І не повірив би.
Якийсь час вони мовчали, обмінюючись поглядами. Нарешті Маріка запитала:
— То що ж Рада?
— Вони замислили велику гру. Виявляється, ще наш дід Лодислав… — почав був Стен, та раптом замовк. — Е ні, так не годиться. Зараз твоя черга. Розкажи про свого батька. Хто він такий? Я знаю його?
— Не знаєш і не можеш знати. Його звати Генрі МакАлістер, він шотландський барон…
— Хто? Який? — перебив її спантеличений Стен. — Що за дивне ім’я? „Мак“, якщо не помиляюся, ґойдельською означає „син“. Невже він з Ґойдельських островів?
— І так, і ні, — обережно відповіла Маріка. — Він з островів, але не з Ґойдельських, а з Британських.
— Ніколи про такі не чув.
— І не міг чути. Розумієш… як би це сказати?… Коротше, мій батько живе не в цьому світі.
Стен здивовано скинув брови.
— Як так?
— Ну, словом… Ти ж знаєш, що казав Конор-пращур про своє походження?
— Що він прибув з іншого світу?
— Атож. І це чиста правда. Крім нашої, існує інша земна куля, довкола якої обертається своє сонце, свій місяць, свої планети та зорі. — Маріка не наважилася одним махом спростовувати всі космологічні уявлення брата. — Батько вважає, що таких світів безліч.
Стен енергійно скуйовдив своє волосся.
— Здуріти можна! — промовив він. — Мені в це важко повірити.
— Проте це правда, Стене.
— Я вірю тобі, сестричко. У тім-то й річ, що вірю. Виходить, слова Конора про інший світ слід розуміти буквально… Але стривай! Конор казав, що там, звідки він прийшов, чари заборонені.
Маріка вже була готова до цього запитання. Вона вирішила не розповідати братові про мертвий дар сера Генрі та інших його родичів, що було не найкращою характеристикою для того світу. Рано чи пізно Стен таки дізнається про це, але спершу нехай дозволить їй перечекати неспокійні часи в батьковому світі. А потім йому буде непросто забрати своє слово назад.
— За часів Конора в тому світі прості люди переслідували чаклунів, — почала свою вигадану (а втім, не таку вже й вигадану) розповідь Маріка. — Їхня Церква, як, власне, й наша, вважала магію диявольським промислом, але
— Це було його повне ім’я?
— Так. Конор МакКой, син Брюса МакКоя. Він, рятуючись від переслідування, втік до нашого світу. Я не знаю, яким чином йому це вдалося. Можливо, він володів знаннями, які вважав занадто небезпечним, щоб передавати своїм дітям. Чи, може, це вийшло в нього випадково.
— А наша мати? Як вона потрапила до того світу?
— Теж не знаю. Батько пригадує, що одного разу мама розповідала йому, як відкрила давній портал Конора. Але тоді вони ще погано розуміли одне одного, і батько збагнув лише те, що мама сама була вражена своїм відкриттям.
— Він з нашого роду?
