— Ага, — промимрила Маріка, обнявши її. — Ти завжди отримуєш, що хочеш…
Утім, цього разу Аліса отримала зовсім небагато. Вона вкрила Марічине обличчя поцілунками, закотила сорочку й стала цілувати її груди та живіт. Маріка стогнала від задоволення, але все тихіше й тихіше — і зрештою, геть розімлівши від пестощів, міцно заснула.
Совість не дозволила Алісі будити її. Вона розправила на Маріці сорочку, вкрила її ковдрою, а сама вибралася з ліжка, підійшла до комода і вдягла білизну. Потім відчинила шафу з верхнім одягом і замислилася, що вибрати. На думку їй спало з’їздити до Джейн і ще раз спробувати помиритися. Та після недовгих вагань вона відмовилася від свого наміру — не хотіла знову ятрити рану. Їхній розрив був логічним та неминучим, тут нічого не можна було вдіяти. Аліса довго лавіювала між двома дівчатами, але зрештою їй довелося зробити вибір. Вона обрала Маріку і вважала, що вчинила правильно. А проте, її почуття до Джейн ніде не поділися, вона була б щаслива просто дружити з нею. На жаль, дружба після кохання — рідкісне явище.
Аліса дістала з шафи легкі штани та просту домашню кофтину. Вона вирішила нікуди не їхати.
„Як ти там, Джейн?“ — подумалось їй. — „І хто ж ти насправді?…“
Частина третя
НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ
Розділ 17
Стен прокинувся рвучко, зненацька.
У шатрі було ще темно, лише крізь щілини слабко пробивалися відблиски розпалених зовні багать. За ширмою рівно сопів носом його зброєносець, а біля входу чулася тиха й неквапна розмова двох вартових.
Утім, Стена розбудили не вони. Цієї ночі він узагалі спав дуже погано, неспокійно, часто прокидався, а потім знову забувався в тривожному сні. Але цього разу ясність думок у його голові свідчила про те, що він прокинувся остаточно.
Поруч безтурботно спала юна п’ятнадцятирічна дівчина — донька одного з маркитантів, що супроводжували в поході їхнє військо. Її батько нітрохи не заперечував, коли Стен накинув на неї оком, а навпаки, лише тішився з цього. Усім було відомо, що молодий князь непостійний у своїх захопленнях, але добре дбає про колишніх коханок, забезпечує їх чималим посагом і завжди знаходить їм гідну пару. Стен ніколи не чіпав заміжніх жінок, бо вважав недостойним для себе принижувати їхніх чоловіків — адже вони, бувши нижчими від нього за станом, не могли поквитатися за спаплюжену честь.
Стен знову приліг біля дівчини, заплющив очі і ще кілька хвилин лежав нерухомо, поки не переконався, що справді не засне. Тоді встав, одягнувся і вийшов з шатра. Вартові миттю припинили розмову й виструнчилися, вітаючи його. Він відповів їм кивком.
Небо вже було не чорним, а попелясто-сірим, особливо на сході, де пощезали майже всі зірки, крім кількох найяскравіших. Наближався світанок.
„Схоже, я прокинувся не так і рано,“ — подумав Стен, пригладжуючи своє скуйовджене волосся. — „За годину можна сміливо оголошувати підйом. Що раніше я буду в Буковича, то краще.“
Жупан Єньо Букович був з роду Конорів, і його маєток знаходився на відстані одного денного переходу. Стен навмисно проклав маршрут для свого війська з таким розрахунком, щоб не залишатися надовго без зв’язку з зовнішнім світом і мати можливість вчасно реагувати на будь-які кроки супротивника. У цій, поки що безкровній війні перевага в поінформованості була на Стеновому боці — і він не збирався її втрачати.
Коли вчора надвечір з голови колони йому доповіли, що назустріч армії рухається невеликий загін вершників, Стен уже знав про це, бо ще раніше одержав повідомлення від Ендре Міятовича, який очолював той загін. Нічого конкретного в повідомлені не містилося — обмін думками на відстані потребував значних зусиль і цілковитої концентрації уваги, — Міятович лише сказав, що є важливі новини. А Стен відразу збагнув: сталося щось надзвичайне, раз член Вищої Ради, що проживав аж у Північному Помор’ї, ризикнув відкрито з’явитися в Південному Неметі і згаяв майже день на дорогу, щоб особисто поговорити з ним. Та навіть у страшному сні Стенові не могло привидітись те, про що йому розповів Ендре Міятович…
„Як це невчасно!“ — подумав він. — „Отче Небесний, як невчасно! Мені з одним Чеславом мороки вистачає, а тут іще ці Послідовники… Ну, чому в мене така невгамовна сестра? Чому їй неодмінно треба вклепатися в якусь пригоду?… Навіщо взагалі вона відкрила мамин портал?…“
Стен збирався розбудити свого зброєносця, Міха Чірича, та потім передумав і вирішив не турбувати його — нехай спить до загального підйому і вві сні переживає своє горе. Лише тиждень тому хлопець втратив батька, Щепана Чірича, що був головним урядником у Стена й керував князівством за його відсутності. До всього іншого, Міх, хоч був Конором, не міг навіть потай, уночі, навідатися до свого мишковицького дому й попрощатися з батьком, дарма що тоді військо ще перебувало в Цервениграді. Його мати та зведений брат Славомир були простими людьми й нічого не знали про подвійне життя Міха та Щепана. Така потаємність не була рідкістю в змішаних сім’ях: навчені гірким досвідом перших поколінь, багато Конорів приховували правду про себе навіть від найближчих людей, якщо вони не належали до їхнього роду. Лише вряди-годи зустрічалися чоловіки та жінки, на яких можна було цілком покластися. Такі, скажімо, як князь Всевлад чи князівна Анішка…
Стен знову зітхнув і з сумом подумав про тяжкі втрати, що спіткали його впродовж останніх дев’яти років. Мати, батько, наречена… а тепер от і Щепан Чірич, його друг і наставник, котрому він довіряв, як самому собі. З несподіваною смертю Чірича-старшого Стенові додалося клопотів. Якщо раніше він не турбувався про справи князівства, бо знав, що воно в надійних руках, то зараз був занепокоєний, охоплений сумнівами і ніяк не міг визначитися з кандидатурою наступного головного урядника.
Найбільша проблема полягала в тому, що жоден з мишковицьких Конорів не годився на цю відповідальну посаду. Комусь бракувало вміння, комусь — досвіду, дехто мав і те й інше, але не був досить впливовим, щоб примусити до послуху найзнатніших вельмож князівства, передовсім — Стенового дядька Войча, меншого брата його батька. Мабуть, таки доведеться призначити головним урядником Щепанового пасербка, Славомира Ковача, дуже гідного й компетентного чоловіка, у чиїй вірності Стен не сумнівався. Єдиний його недолік полягав у тому, що він не був Конором…
Стен розшукав коменданта табору і, поговоривши з ним, переконався, що підйом і збори буде проведено вчасно. Потім повернувся до свого шатра, наказав одному з вартових принести сніданок, а іншому доручив сходити до гостей і дізнатися, чи не прокинувся Ендре Міятович. Власне, Стен міг перевірити це й сам, подумки надіславши слабенький, ледь чутний виклик, на який людина вві сні зазвичай не реагує. Та тільки зазвичай — навіть за найслабшого виклику існував ризик розбудити Міятовича, а цього Стен зовсім не хотів.
Як з’ясувалося, Міятович нещодавно прокинувся і радо прийняв його запрошення разом поснідати. За десять хвилин вони вже сиділи біля Стенового шатра і їли смажену яловичину, щедро нашпиговану прянощами. Про Заповіт Конора, Послідовників і все пов’язане з ними вирішили за сніданком не говорити, а натомість завели розмову про Іштванову з Вовчеком експедицію і про те, чи вже досягли вони своєї мети. Тепер, коли Міятович уже знав Марічину таємницю, Стен міг сміливо поділитися з ним припущенням сестри, що насправді ця експедиція знайде не західний шлях до східних країн, а новий континент. Як жартувала сама Маріка (хоча Стен не розумів цього жарту), „шукають Гіндураш, а потраплять у Ґондурас“.
Міятович був на шістнадцять років старший за Стена, але, попри значну різницю у віці, їх пов’язувала давня дружба, що виникла зі спільного захоплення морськими подорожами та географічними відкриттями. На відміну від Стена, який лише мріяв про далекі плавання й читав про них у книжках, Ендре Міятович ще юнаком відвідав Землю Гарячих Джерел, розташовану набагато північніше Ґойдельських островів, а згодом
