на…

— Хибно, боюсь, ви зрозуміли мене, — урвав його Кейт. — Я погано ще знаю вашу мову і використав, мабуть, слово неправильне. Мав на увазі я не ворожіння, а…

— Вміння передбачати погоду, — прийшла йому на допомогу Джейн.

— Ну, це зовсім інша річ, — сказав Мілош. — Словодан не ворожить, не гадає, він просто знає, яка буде погода. Знає — і квит. Це дар Отця Небесного.

— І з ним ви завжди уникали шторму? — запитала Джейн.

— Часто, але не завжди. Іноді не встигали, якщо були дуже далеко від берега, а шторм наближався швидко. Проте зі Словоданом нам ніякі бурі не були страшні. Він так майстерно керує кораблем… — Мілош цокнув язиком і похитав головою. — Та що й казати! Якось біля берегів Цорніки нас наздогнала жахлива буря, хвилі жбурляли корабель, мов тріску, не було видно нічогісінько, а все узбережжя було всіяне рифами. Ми вже приготувалися до смерті, але Словодану таки вдалося провести корабель між рифів у спокійну бухту. Наступного ранку, коли буря вщухла, ми побачили, що прохід у ту бухту достобіса вузький, заледве два корпуси завширшки. Отакий наш Словодан! Заздрісники кажуть, що він просто фартовий і колись його фарт закінчиться. Але на те вони й заздрісники. Словоданова майстерність їм спокою не дає.

— Це, либонь, є родинне в нього, — припустив Кейт.

— Атож, — підтвердив Мілош. — Словоданів батько теж був гарним моряком.

— А брати?

— Братів він не має. Зате є дві сестри і чи то четверо, чи то п’ятеро племінників. Двоє старших уже плавають юнгами.

— Тут? На цьому кораблі?

— Ні, на іншому. Почали вони з нами, але поводилися дуже зарозуміло, вважали, що раз капітан їхній дядько, то й ставлення до них має бути особливим. Тож Словодан недовго з ними панькався й віддав обох на інший корабель, до капітана, відомого своєю суворістю. А загалом, вони славні хлопчаки, розумні та меткі. Тільки от зависокої думки про себе.

„Воно й зрозуміло,“ — подумав Кейт.

Вони ще трохи поговорили, потім Мілош Вуйко пішов за своїми справами. Кейт і Джейн залишилися на пів’юті вдвох.

— Ти думаєш про те, що й я? — запитала Джейн.

Кейт кивнув:

— Схоже, ми знайшли мишковицьких Конорів… От чорт! — спересердя вилаявся він. — Я мусив одразу здогадатися, що Стен не міг не відрядити в таку важливу експедицію свою людину. Варто було побалакати з моряками в порту — і ми б запідозрили Вовчека.

— То що нам робити? — запитала сестра. — Повернемося назад?

— Навіть не знаю… А ти що думаєш?

— Теж не знаю. З одного боку, на зворотний шлях ми витратимо три дні, тоді як поїздка з Канабри до Паланти займе вдвічі більше часу. З іншого ж, повертатися — погана прикмета. Крім того, ми лише підозрюємо, що Вовчек є Конором, а про Флавіана знаємо напевно.

— Та й що для нас зайві три дні? — замислено мовив Кейт. — По-моєму, це вже не має значення.

— А суша надійніша за море, — підхопила Джейн. — Хоча не скажу, що нам було погано на кораблі. Чи нудно.

Зустрівшись поглядами, вони всміхнулись одне одному. Всупереч Кейтовим побоюванням, ні він, ні сестра не страждали на морську хворобу, а умови життя на кораблі виявились доволі пристойними. Одразу відчувалося, що це купецький корабель, на якому плавав сам господар. Оскільки Кейт щедро заплатив за проїзд, капітан надав у їхнє розпорядження найкращу каюту, всі члени команди ставилися до них ввічливо, а корабельний кухар навіть окремо готував для них їжу — як, власне, і ще для однієї пари знатних пасажирів. Щоправда, каюта була не дуже просторою, зате чистою та охайною і, головне, з м’яким ліжком. Та й їхні слуги, Ярусь з Елішкою, влаштувалися непогано.

— Знаєш, — промовила Джейн, торкнувшись долонею до братової щоки, — я назавжди запам’ятаю цю подорож. Адже зараз у нас медовий місяць.

Кейт тихо застогнав.

— Боже! — прошепотів він з мукою в голосі. — Що ми робимо?…

— Ми кохаємо одне одного, — сказала Джейн. — А кохання не визнає негативних характеристик. Якщо воно справжнє, то за визначенням чисте й прекрасне. Відкинь свої комплекси. Будь таким самим щасливим, як я. Коли люблять, про гріх не думають.

— Ох, Джейн!… Ти занадто прямолінійна. Зрозумій, що можна любити по-різному. Любити сестру не гріх. Але гріх любити її як жінку.

— А ти любиш мене? — уже вкотре за ці дні запитала вона. — Любиш як жінку?

Кейт важко зітхнув:

— Так, Джейн. Я люблю тебе як жінку.

— І ти щасливий зі мною?

— Так, щасливий. Мені гірко, мені боляче, мені соромно… Але я щасливий з тобою.

„Господи,“ — подумав він. — „Господи, якщо ти є, прости мене грішного…“

Кейт розумів, що втрапив у пастку, і не бачив з неї виходу. Він намагався розібратися в своїх почуттях, але чимраз дужче заплутувався в них. Він і далі любив Маріку, любив палко і безнадійно… а разом з тим любив Джейн — і як сестру, і як жінку…

— Кейте, — нерішуче озвалася Джейн. — Якщо ми виберемося звідси…

— Коли ми виберемося, — виправив він.

— Гаразд, коли виберемося. Що тоді буде з нами? Ми залишимося разом?

Кейт давно чекав цього запитання. Чекав відтоді, як три з половиною дні тому, прокинувшись уранці і виявивши в своїх обіймах Джейн, з соромом і жахом усвідомив, що нічні події йому не наснилися.

— Ми будемо разом, рідна, — промовив він водночас лагідно й гірко. — Я вже не уявляю свого життя без тебе.

— І ми житимемо як чоловік та жінка?

Кейт знову зітхнув:

— Боюсь, цього не уникнути.

— А що ми скажемо мамі, батькові… і всім іншим? Як пояснимо наші стосунки? Як пояснимо нашу відсутність?

— Ніяк, — відповів Кейт. — Навіть повернувшись до нашого світу, ми не зможемо повернутися додому.

— Я боялася, що ти це скажеш, — сумно мовила сестра.

— Навіть якщо обставини складуться найкращим чином, — продовжував він, — і нас ні в чому не запідозрять, то все одно допитають під наркотиками, для зайвої певності. Мене точно допитають: адже я виконував відповідальне доручення — і раптом ні з того ні з сього зник. Тоді я розповім усе, і про свої вчинки, і про свої наміри, сам підпишу собі смертний вирок… До речі, тобі це не загрожує. За тобою немає серйозних злочинів. Тебе можуть звинуватити хіба в тому, що ти півтора року мовчала про свої підозри стосовно Маріки, а потім пасивно покривала мене.

— Також я збиралася розповісти Алісі з Марікою про батькові плани, — додала Джейн. — І неодмінно розповім при зустрічі. Тож ми обоє зрадники. Нам обом не можна повертатися додому, потрапляти на очі рідним та знайомим… Як ми далі житимемо, Кейте?

— Якось проживемо. Звичайно, доведеться весь час переховуватись, але тут нічого не вдієш. Добре хоч гроші маємо, від голоду не помремо.

— Які гроші? Дідів спадок?

— Саме він, — підтвердив Кейт.

Їхній дід з материного боку, Патрік О’Лірі, з якоїсь причини дуже не любив Ґордона Волша і не схвалював доччин шлюб з ним, тому в своєму заповіті відписав Дейні Волш лише нерухомість, а всі його гроші перейшли безпосередньо до онуків. На Джейнине ім’я було утворено траст зі статутним фондом вісімсот тисяч фунтів, а Кейт успадкував майже півтора мільйони, якими міг порядкувати на свій розсуд.

Вы читаете Заборонені чари
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату