За кілька секунд ми підстрелили вісім великих сірих птахів. Собаки плигали у воду, ганялися за крилатою здобиччю.
— Восьмеро гусей, що ж з ними робити? — знову запитав Олег стурбовано.
— Поки ви виспитесь, вони вже будуть копчені, — заспокоїв його Єменка. — Потім сховаємо гусей у мішок, вистелений диким часником, а пізніше запечемо. Від одного запаху слина потече.
Коли знову настала тиша, ми роздивилися, куди Єменка нас завів. Ріка тут була затиснута між двома скелями і з ревом пробивалася через великі валуни. Не лишалося нічого іншого, як вернутись назад, заїхати в тайгу й пошукати іншу дорогу. Та ось Єменка і Чижов знайшли якусь стежку. Незабаром ми дісталися до пагорба. Зоотехнік зорієнтувався і повів нас просто на захід. Довго ще їхали ми густою і темною тайгою, поки, нарешті, не вибралися з хащів. Навколо стало світліше. Тепер ми їхали розлогими сосновими гаями. На горизонті у відблисках передвечірнього сонця жевріли рожеві гори. Я думав, що то відблиск сонячного проміння, але Єменка твердив, ніби гори й справді майже червоні. На їх схилах росте червоний мох і стільки журавлини, що здається, наче гори сходять кров'ю. На одній з галявин Єменка скочив з коня і зняв картуз.
— Замолоду на цьому місці я полював із своїм батьком. Он там наш курінь. Зимою батько захворів і пролежав цілий тиждень, поки згодився, щоб я одвіз його до нашого стійбища. Незабаром він помер. Ох і дід же був! Здавалося, проживе років сто, та, бач, недотягнув якихось дванадцять років…
Під високим кедром і досі стояла мисливська хижа. Була вона, правда, обшарпана і похилилась від старості, але витримала всі бурі, вітри і морози. Навколо було Просто чудово. Луки, вкриті неймовірно барвистими квітами і високою травою, слалися на всі боки, а окремі кедри, що в гущавині виглядають похмуро, тут ніби пишалися поруч ясних і веселих берізок. Від північних вітрів місцевість захищав скелястий хребет, біля підніжжя якого вирував потік. Гучним водопадом спадав він униз, омиваючи дві величезних розколини.
Це місце справді заслуговувало назви «райський куточок». Єменка оглянув курінь. Старобор збирав дрова для вогнища, і всі інші заходилися напинати палатки.
Вечеря затяглася. Смажене і запечене в глині м'ясо збуджувало такий апетит, що ми не могли відмовитися й від чарчини горілки, яка була серед наших запасів.
Точилася жвава розмова про лосів, і Чижов розповів нам цікаву річ. В одному колгоспі, поблизу Вертловки, вже два роки робили спроби приручити лосів. Адже ця сильна тварина, вага якої досягає півтонни, могла б бути в тайзі дуже корисною. Бігаючи по тайзі, лось майже не знає перешкод, він легко проходить навіть там, де ніяк не пройде кінь. І байдуже — влітку чи взимку. В колгоспі, про який розповідав Чижов, лосів з однаковим успіхом використовують і в упряжці, і під сідлом. Це було настільки цікаво, що я твердо вирішив, повернувшись у Вертловку, заїхати до сусіднього колгоспу і покататися на породистому лосі. Бо досі я знав його тільки як дуже полохливого, а часом і небезпечного владику лісів, полювання на якого було пов'язане з великими труднощами.
Потім розмовляли про чудеса «райського куточка», найцікавішим місцем якого був водопад. Він витікав з розколин високої скелі, наповнюючи широке русло потоку, й зовсім незрозуміло, звідки бралася така сила-силенна води. Виявляється, вгорі між скелями було озеро. Вода, напевне, протікала підземним ходом аж до розколин, а звідси падала в прірву. Це дивовижне явище особливо зацікавило Олега, і наступного дня він спробував залізти на скелі, але пересвідчився, що на прямовисні стіни піднятися не так легко. Геолог, правда, неохоче відмовився від свого наміру. Потім він довго і цікаво з знанням справи розповідав, як могло утворитися озеро на горі та скелях.
Тамара слухала дуже уважно, їй, напевно, подобалася запальна Олегова мова. Та було вже пізно, і нам довелося вкладатися, бо завтра, як сказав Єменка, на нас чекав важкий день.
Так воно й було.
Вранці першим прокинувся Чижов. Щоб розбудити нас, він закукурікав, мов півень, мені навіть здалося, що я ночую десь у селі. Б'ючи долонями об шкіряні штани, Чижов створював враження, ніби це півень лопотить крильми. Сміючись, Олег швидко одягнувся і побіг до річки вмиватися. Але за кілька хвилин почувся його крик. Ми повискакували з палаток, та нас випередили собаки. Голосно гавкаючи, вони кинулись у гущавину; Єменка й Чижов, схопивши рушниці, теж помчали до річки. Пролунало два постріли, потім ще один. Нарешті Олег повернувся до табору, і ми дізналися, що трапилось.
Щойно геолог підійшов до берега й нагнувся до води, як біля нього з'явився невідомий звір, трохи схожий на ведмедя. Він сердито запирхав, й Олег, не роздумуючи, кинувся навтьоки. Хлопець думав, що звір збирається напасти на нього, і, напевне, не помилявся, бо то була росомаха — хижак з роду куниць. Росомаха набагато більша від борсука і справді трохи нагадує невеликого ведмедя. Це дуже кровожерливий хижак. Голова в нього велика, шия міцна. Довжина тулуба досягає одного метра, а вага — тридцяти п'яти кілограмів. Шерсть у росомахи довга, блискуча, темно-коричнева, лапи великі, озброєні світло-жовтими пазурами. Росомаха пересувається швидко, стрибками, а часом і скочується клубком з крутого, схилу, на якому лишає характерний слід, трохи схожий на борозенки. Хижак нападає на молодих лосів, оленів, кіз. Він ловить також зайців і птахів, нищить їхні гнізда, не нехтує навіть різними ягодами.
Оцей звір і налякав Олега. Напевне, хижак саме підстерігав здобич на березі, та йому перешкодила поява людей і собак.
Поки ми поснідали, Старобор оббілував росомаху. Шкуру з неї Чижов подарував геологові на згадку про пережиту пригоду.
Коли ми посідали на коней і рушили в дальшу дорогу, сонце вже піднялося над верхівками дерев. З усіх боків стояла велична і сувора тайга, де звідусіль — як мені здавалося — чигала на нас небезпека.
Я розповів Чижову про свій тривожний настрій.
— За законами природи, — заспокоїв мене Чижов, — людина помирає тільки раз. Якщо вона доживає до такого стану, що вже ніякими припарками не зарадиш, тоді й помирати не шкода. А поки цей час не настав, про смерть взагалі не варто думати. Правда, в тайзі смерть справді блукає набагато ближче від людини, ніж деінде, тут треба пильнувати. Але облишмо сумні речі. Гляньте навколо: яка краса!
Підвівши голову, я на повні груди вдихнув запах дерев, кущів, квітів. Промені вранішнього сонця, відбиваючись у тисячах краплин роси, розсипалися міріадами вогнистих іскор.
В повітрі мерехтіли цілі хмари мошви й комарів. Вони так дошкуляли, що руки, обличчя й шия в кожного з нас ніби вогнем горіли. Коні форкали, махали головами, здригалися всім тілом, собаки й ті скавуліли і весь час присідали, стираючи лапами паразитів з очей, вух і ніздрів. Терпіти ці муки далі було вже несила. Один за одним ми злізли з коней, посідали на землю і почали накриватися чим тільки можна було.
— Єменка, — приглушеним голосом гукнув Шульгін з-під якогось покривала, — здається, ти знову повів нас чортовим гаєм. Я частенько блукав по тайзі, але в таку халепу рідко попадав. Через цих комарів я нічого не бачу.
— Я тут не винуватий. Пожалійся шайтану, бо комашня — то його видумка, якою вже на цім світі він настрахає людей так, що їм і пекло буде за іграшку.
— Благатиму небо, щоб змилувалось надо мною.
— Дивлюсь я на вас крізь оці хмари комарині, — втрутився Чижов, якого дратували наші нарікання, — та й думаю: ви як ті баби, що тремтять над свічками в храмі божому. Хникання тут не допоможе. Давайте негайно ладнати димарі й вибиратися з цього пекла.
Наламавши галузок, ми поприв'язували до них віхті сухого моху й лишайників, потім запалили ці димові факели і, махаючи ними, рушили далі, оповиті димовою завісою.
Чорна тайга нарешті змінилася розлогими березовими гаями, і перед нашими очима постав новий прекрасний краєвид. Берези тут були сріблясто-сизі, з потрісканою корою, що нагадувала фантастичні орнаменти. Облуплена кора звисала з дерев довгими клаптями, які місцями перепліталися з кошлатими лишайниками.
З цієї світлої тайги ми виїхали на високе гірське плато, а звідси — на Чорні горби. Тут зрідка росли густозелені кущі, всіяні розкішними рожевими квітами. Це одна з різновидностей рододендронів, по-
