п'ятах.
— Не може бути, вони ж підстерігали нас біля кам'яної ущелини.
— Це правда, — погодився я. — І все ж я непевний, що ми вдвох зможемо розплутати цей клубок.
— Тоді доведеться ще комусь відкритися, за принципом «більше голів — більше розуму».
— Думаю, що найдоцільніше було б розповісти про все Чижову, і негайно.
Трохи подумавши, Олег погодився. Я вийшов до сусідньої палатки й попросив Петра Андрійовича зайти до нас. Він подумав, що Олегові стало гірше, і одразу ж рушив за мною. Побачивши геолога, мисливець запитав, як його здоров'я.
— Від вас залежатиме, чи я збережу його, — мовив Олег суворо.
Звичайно, Чижова здивувало те, що з його особою чомусь пов'язують фізичний стан Олега, але, дізнавшись про таємницю, він зрозумів усе. Розповідь геолога буквально приголомшила сибіряка. Похитавши головою, він пробурмотів щось невиразне, потім прокашлявся й повагом, якомога спокійніше, заговорив:
— Та це ж прямо роман з продовженням, і ми, напевне, герої передостаннього розділу. Тепер треба подбати, щоб ми стали авторами заключної частини.
— Це ми доручаємо вам, Петре Андрійовичу, — сказав я. — Адже краще за вас ніхто не знає літописів тайги. Тому тільки ви зможете знайти найкраще продовження та закінчення цієї історії.
— Що ж, тайгу я знаю, а от як ці волоцюги так швидко тут опинились і що вони замишляють — цього й сам чорт не знає. Але підозрівати, що Єменка — зрадник, вважати його за спільника отих нікчем — нерозумно. За Єменку я ручусь головою! Треба шукати когось іншого.
— Може, ви когось уже маєте на увазі? — схвильовано запитав Олег.
— Нікого і нічого я не маю на увазі. Але це не означає, що до ранку не дійду якогось висновку. Раджу й вам не сушити більше голови і спокійно спати. Вночі ніхто не нападає. Наші собаки — чудові сторожі, вони вмить розбудять, як тільки хтось підійде до табору…
— Цього ми не боїмося, — перебив геолог. — Ми не страхополохи. Але ще раз просимо вас: нікому — ні слова.
— Хай буде по-вашому, хоч я не певен, що це правильно. Без участі інших обійтися буде нелегко. А втім, усе можна буде пояснити тим, що ми не гарантовані від нового нападу банди! Отже, завтра я оголошую надзвичайний стан. А тепер на добраніч!
Коли Чижов пішов, Олег замислився. Здається, хлопець був не дуже вдоволений прийнятим рішенням, бо сухо сказав:
— На Петра Андрійовича найбільше враження, бачу, справила розповідь про минуле. А те, що буде зі мною далі, його мало турбує.
— Я б цього не сказав. Ви повинні розуміти, що він сибіряк, мисливець з тайги і, мабуть, не вперше переживає важкі хвилини та небезпечні пригоди, його спокій саме свідчить про витримку. Невже було б краще, якби він розхвилювався і втратив рівновагу? Досить і того, що у вас голова йде обертом, ви збуджені і, мабуть, не заснете. Будьте певні, — Чижов зробить усе можливе для нашої безпеки на шляху до Сурунганських гір. До речі, що означає помітка «Співучі г.»? Може, «Співучі гори»?
— Цілком правильно. Мабуть, це назва, яку дали горам евенки, хоч слово «Сурунган» може бути й тунгуського походження. Що саме воно означає, я так і не знаю.
— У Єменки не питали?
— Не питав. Зрадів, що й він, і Чижов легко здогадалися, про які гори йдеться, хоч жодна з карт назви «Сурунган» не дає. Та я запитаю в нього.
— Тепер це якраз вчасно. Можливо, назва «Співучі» або «Сурунган» щось вам пояснить. А зараз я пораджу те, що й Чижов: спати. Вам потрібен спокій і сон. На добраніч!
Не знаю, коли заснув Олег, бо я, зручно влаштувавшись у спальному мішку, відразу ж заснув і прокинувся тільки вранці, під знайоме «кукурікання» Чижова.
Петро Андрійович був дуже веселий і, здавалося, зовсім безтурботний. За сніданком він підвівся, поплескав у долоні і проголосив:
— Товариство, прошу уваги. Скликається чергова, але надзвичайно важлива нарада. Керуючись відомим прислів'ям, що ранок від вечора мудріший і що сон — хороший порадник, я вирішив об'явити надзвичайний стан. — При цих словах він обвів усіх нас поглядом і, не чекаючи, хто що скаже, говорив далі: — Несподіваний напад, якого ми зазнали, напевне, вчинила якась банда: можливо, що її лігво міститься десь у цих найглухіших місцях тайги. Не буду гадати, звідки вона тут узялася і що це за люди, але констатую незаперечний факт: бандити тут є. Хто може ручитися, що після невдалої спроби вони не повторять нападу? Мабуть, ніхто. Намірів цих волоцюг ми не знаємо, але добре знаємо, що означає ховатися в тайзі, уникаючи людських осель. Напевне, злочинцям не вистачає найнеобхідніших життєвих речей, скажімо, набоїв, та й звичайна сіль — річ, без якої вони обійтися не можуть. Мисливських хатин у цих краях майже немає, розбійникам поживитися нічим. Певно, бандити в такому становищі, що не погребують нічим, аби тільки врятувати життя. Інакше вони б не відважились напасти, бо ж цим викрили себе. Отож будемо стерегтися волоцюг, які опинилися у відчайдушному становищі. Вони небезпечніші від хижого звіра. А тому пропоную виставити головний і бокові дозори, дотримуватись дистанції, в'ючних коней вести слідом за переднім вершником, бо саме в'ючаки можуть приваблювати волоцюг. А найголовніше, ніхто з нас не повинен відставати або відлучатися від інших. Попереду їде Єменка, а замикатиму колону я. Оце й усе. Заперечення будуть?
Усі притихли від несподіванки. Та ось Єменка, ради престижу, напевне, а може, з поваги до Петра Андрійовича, першим висловив свою згоду. Старобор же тим часом шкрябав у голові п'ятірнею і щось мурмотів. Тамара допитливо поглядала то на промовця, то на Олега, який, підтримуючи мене, похмуро мовчав. Озвався тільки Шульгін, заявивши, що запропоновані заходи — зайві. Мовляв, банда, якщо вона взагалі існує, навряд чи відважиться на повторний напад, бо вже видала себе й позбулася ефекту раптовості. Він не новачок в тайзі і знає, що тут можливе, а що ні. Бандити розуміють, що не сьогодні-завтра ми повідомимо відповідні органи про їх появу, а тому вже подалися, мабуть, до інших країв, щоб уникнути можливої зустрічі не тільки з нами, але й з іншими людьми.
Хоч ці аргументи й здавалися серйозними, але Чижов уперто стояв на своєму. За прийнятим у нас звичаєм, він поставив свою пропозицію на голосування. Шульгін був єдиним, хто голосував проти, і йому довелося пристати до загальної думки. Посміхнувшись, лісничий сказав:
— Здається, Петро Андрійович бере на себе функції славетного Дон-Кіхота, не вистачає тільки…
Чижов голосно перебив його:
— Ти маєш на увазі цього воскресителя запорошеного лицарства? Але ж він їздив не сам, у нього був слуга, обачливий Санчо Панса, і ти б для цього підійшов.
Лісничий був здивований такою меткою відповіддю, проте опанував себе і відповів:
— Дозволю собі нагадати, що після Жовтневої революції слуг у нас нема, хоч для тебе я зробив би виняток, якби ти платив мені червінцями.
— В такому разі будеш рядовим. Поїдеш за Єменкою.
Лісничий з робленою серйозністю виструнчився і відрубав:
— Слухаюсь, товаришу командир!
Ми всі засміялися й один за одним повторили те саме. Потім швиденько нав'ючили коней і вирушили в путь.
Олег почував себе цілком добре, хоча й змушений був уникати струсів і різких поворотів голови. Через це ми посувалися помалу. Раз по раз Тамара гукала Єменці, щоб він їхав повільніше і вибирав рівніші місця.
Олег вдячно їй посміхався. Коли зупинялися, він соромлячись пестив Тамарину руку, і дівчина червоніла, немов та півонія.
Було тихо і душно. Собаки, висолопивши язики, йшли поряд з кіньми і хекали так голосно, що заглушали навіть кінський тупіт. Вдалині над тайгою височіли тьмяні вершини якоїсь безіменної гори, що час від часу зникала за високим частоколом дерев. Вузенька стежка знову завела нас під густе верховіття дерев, куди не проникав жоден сонячний промінь. Але зате тут роїлися мухи й комашня, які страшенно дошкуляли нам. Опівдні, під'їхавши до невеличкої річки, ми зробили короткий привал. Поки Тамара й Старобор готували обід, ми так накупалися в холодній воді, що аж зубами цокотіли. Наші коні теж
