краси.
Олег накреслив план печери в блокноті і кілька разів сфотографував її стіни.
Потім усі пройшли довгим коридором назад до першої печери і сіли перепочити та попоїсти. Олег знову розглядав карту, гортав блокнот з нотатками діда й батька і раптом так ляснув себе долонею по лобі, що аж луна пішла печерою.
— От голова! — гукнув він. — І як це я міг не помітити такої важливої вказівки! Ось погляньте!
Те, що він показав у своєму блокноті, не здалося мені чимсь особливим. То був опис умовного знака, який ми раніше знайшли на скелі, тобто трикутника, що означав спуск і був помічений цифрами.
Але Олег надавав цій позначці великого значення, бо на кресленні в книзі було таке саме замкнене коло, кілька ліній і цифр, які мали пряме відношення до напису на скелі… Олег раптом підвівся і пройшов трохи коридором, голосно рахуючи кроки. Потім зупинився, посвітив на стіну і радісно скрикнув. На кам'яній стіні було висічено напис: «Перший тунель направо 60 с. Увага. Провалля. Прохід».
Це несподіване відкриття ми привітали громовим «ура».
— Нарешті, ми на правильному шляху! — радісно вигукнув Олег.
На висоті трьох-чотирьох метрів у стіні печери ми справді знайшли тунель і дісталися до нього за допомогою альпіністських костилів. Далі просувались дуже обережно, рахуючи кожний крок. Через шістдесят сажнів, тобто сто двадцять сім метрів, помітили глибоку штольню, що круто спускалася вниз.
Олег обв'язався вірьовкою і, освітлюючи ліхтариком стіни колодязя, обережно пішов углиб. Чижов, Єменка і я попускали канат по команді геолога. Штольня була звивиста, світло поступово тьмяніло, і незабаром перед нами зяяла тільки темна паща, яка поглинула Олега. Він гукав або смикав вірьовку, щоб ми попускали далі. Ось геолог озвався знову, але ми не зрозуміли, що він кричав. Тому я вирішив спуститися в штольню аж до першого повороту і дізнатися, що там трапилось.
Чижов не дуже охоче погоджувався на це. Але вірьовка в мене була міцна, та й спуск полегшувався тим, що я міг триматися за Олегів канат. Обв'язавшись вірьовкою, я шурхнув по гладенькій поверхні штольні у прірву.
Як тільки я досягнув повороту, почувся голос Олега.
— Стою біля виходу в долину-каньйон метрів п'ятнадцять над землею.
Я повторив його слова, щоб їх почули нагорі, а потім уже без вагання почав спускатися далі. Галерея справді була звивиста, але за першим же поворотом у неї проникало денне світло. Нарешті, я дійшов до Олега: він сидів на краю виходу з штольні, яка пролягала тут майже горизонтально.
Перед нашими очима простяглася долина, що знижувалася на південь, вдалині виблискувало дзеркало невеличкого озера.
— Знаєте, що це за озеро? — запитав Олег усміхаючись.
— Може, Чортове Око?
— Так, саме воно, Чортове Око! — запевнив Олег. — Отут кінець нашій подорожі і початок таємничої загадки. Бо в галереях, які ми пройшли, а може, й десь у цьому глибокому каньйоні, лежить досі не знайдений скарб. Здається, долина зовсім замкнена, бо я не бачу ніякого виходу з неї. Ви гляньте, навколо тільки прямовисні скелі, які, напевне, з усіх інших сторін взагалі неприступні. Я дивуюсь дідусеві, як це він знайшов таке загадкове, рідкісної геологічної структури місце.
Олег раптом замовк, напружено вдивляючись у невеличкий лужок біля озера. Потім квапливо дістав з футляра бінокль, з хвилину дивився на нього і збуджено вигукнув:
— Ось погляньте, погляньте, там стоять кілки, це залишки якогось житла… Там, напевне, жив мій дід! Негайно ж униз!
Я почав умовляти збудженого геолога, щоб він не поспішав спускатись у каньйон. Але Олег наполягав на своєму: йому хотілося ще сьогодні бути біля озера.
Звісивши ноги, геолог сидів біля виходу, мабуть, не в силі одірвати свого погляду від панорами каньйону. Я мовчки відійшов і повернувся тунелем назад аж до місця крутого підйому. Гукнув Чижову та Єменці, і ті витягли мене нагору. Товариші засипали мене запитаннями.
Коли я розповів їм про наше відкриття, Тамара від хвилювання аж присіла і радісно заплескала в долоні. Чижов тримався спокійніше. Він почухав за вухом і сказав:
— Отже, тут кінець нашій експедиції. І після цієї проклятої подорожі з усіма труднощами й небезпеками нам доведеться ще чортзна-скільки чекати наслідків?
— Рівно стільки, скільки нам буде потрібно, щоб знайти цей…
— Еге ж, — перебив мене Чижов, — цей невидимий, дивовижний, таємничий чортів скарб! І ви, шановні друзі, гадаєте, що я зможу тут сидіти, мов сова на гілляці, й чекати, поки ви простукаєте скелі, облазите всі ходи, тунелі, горизонти і всякі там закутки? Мені треба вертатись до Вертловки! Через дванадцять днів відкривається крайова конференція колгоспників і членів мисливських кооперативів, на яку я обраний делегатом. Я не можу нехтувати громадськими обов'язками. Олег Андрійович має час, то й нехай собі тут шукає, вистукує, розкопує, розгрібає і вимірює — це його спеціальність. Що ж до вас, Рудольфе Рудольфовичу, то, мені здається, ви теж не маєте зайвого часу, хоч, видно, чомусь не поспішаєте.
Чижов казав правду. Моя відпустка невблаганно наближалася до кінця. Мене чекали службові справи в далекому Ленінграді. Тому я, згнітивши серце, легенько кивнув Чижову на знак згоди, і це викликало несподівану реакцію в Тамари. Вона підхопилася, взялася в боки і гнівним голосом почала вичитувати Чижову за нетерпіння й недооцінку виключного значення нашої незвичайної експедиції. На закінчення дівчина заявила:
— Ніхто вас, Петре Андрійовичу, не затримує. Не думаю, щоб Олег Андрійович заперечував проти вашого повернення назад. їдьте собі хоч сьогодні, навіть зараз! Я тільки скажу вам, що ви бачите не далі свого носа, як те курча…
— Ха-ха, — зареготав Чижов, — знайшла курчатко. Ти сама ще жовторота, щоб учити інших. Хіба ти не розумієш, що в мене є громадські обов'язки, а шукання скарбів — це справа, коли хочеш, особиста…
— Посоромилися б, дядечку Чижов, — розпалилась Тамара. — Цю роботу Олег провадить з відома Ленінградського геологічного інституту. А це вже входить до компетенції Академії наук. І це зовсім уже не те, що ваші обов'язки…
— Годі, — промовив Чижов. — Облишмо суперечки про те, що важливіше: справа вертловського колгоспу й мисливського кооперативу чи Ленінградського геологічного інституту, Чижова чи Олега Андрійовича Феклістова. Гаразд, визнаю, що трохи погарячився. Але цього курчати я тобі не забуду, вертихвістко.
Тамара, незважаючи на грізний погляд Чижова, обняла його і цмокнула в щоку. Так був встановлений мир, і Єменка сухо зазначив:
— Ось бачите, чого може накоїти скарб з друзями. А ще дивуємось, що колись шукачі золота за купку жовтого металу билися між собою.
— Ті часи вже ніколи не повернуться, — зауважив Чижов.
— Звичайно. А тепер ходімо всі за Олегом, — наполягала Тамара.
Ми спустилися в штольню і незабаром уже стояли біля «вікна» підземного лабіринта.
Коли вірьовку було закріплено, Олег перший спустився в каньйон. За ним спустилися Тамара і всі інші. З дивним почуттям ступали ми по глухій долині, відрізаній неприступними горами од усього світу. Ця земля, якої не торкалася людська рука, здавалася нам казковою. Тисячоліття відшуміли над каньйоном, а тут усе лишилося, напевне, так, як і було з початку виникнення цих гір. І тільки ініціативний, невтомний Олегів дід кілька десятків років тому відкрив цей закуток, дорога до якого пролягала плутаним підземним лабіринтом. Сам цей факт глибоко зворушував нас. Оглядаючись навколо, ми просувалися вперед мовчки і обережно, весь час були насторожі, ніби нам загрожувала небезпека з боку спорохнявілих істот, які в давнині тисячоліть, можливо, підстерігали тут свою здобич.
Загальна площа каньйону, на наш погляд, становила три — три з половиною квадратних кілометри. Грунт місцями вкривала висока трава, подекуди росли самотні берези, кедри й чагарники. З південного боку долина, поступово знижуючись, переходила в улоговину, на дні якої блищало озеро. В північній частині каньйону, позбавленій рослинності, землю густо вкривало каміння різних розмірів. Найбільше нас зацікавило, звичайно, озеро. Береги його були закуті в гладенький граніт скель. Водойма нагадувала своєю формою величезну балію. Ні притоку, ні витоку з цієї дивної посудини ми не помітили. Але ж вони мали бути! Осторонь озера на розкішному лужку, що нагадував яскравий килимок, усипаний барвистими квітами,
