Та досить було нагадати йому про шхери, як він супився, замовкав або ж, навпаки, починав довго нарікати на своє безпосереднє начальство.
Ще б пак! Він хоче торпедувати ворожі кораблі, перетинаючи їм шлях до Ленінграда, а його, як на те, мало не щоночі посилають у ці шхери. Рветься на оперативний простір, у відкрите море, а замість цього повинен, тривожно озираючись на всі боки, петляти звивистими, вузькими протоками на малих обертах моторів, щоб не запеленгували по буруну.
Він досадливо знизував плечима:
“Розумієш, люблю розмах, рух, а там повернутися ніде. Наче в тісній кімнаті краков’як танцювати. Ступив праворуч — ліктем у буфет попав, ліворуч — за шафу зачепився…”
Порівняння було вдале. У шхерах дуже тісно.
А під час війни стало ще тісніше — від мін. Балтійська вода в той час була круто замішана на мінах.
Міни, міни! Куди не поткнись, скрізь ці міни. Погойдуються на мінрепах, як поганки на тонких ніжках, лежать, причаївшись, серед донних водоростей і каміння чи носяться по волі хвиль, набичившись, погрожуючи своїми коротенькими ріжками.
Міни в шхерах ставили росіяни, фінни, німці. Немало їх залишилося і після попередніх війн: 1914– 1918 і 1939–1940 років.
До речі, війна на морі починається звичайно з мінних постановок. У ніч на 22 червня 1941 року німецькі міни було скинуто з літаків біля Лібави, Талліна і в горловині Фінської затоки.
Німці хотіли блокувати Червонопрапорний Балтійський флот.
Це не вдалося. Улітку 1942 року радянські підводні човни прорвалися в Середню Балтику і потопили багато ворожих кораблів. Тоді німецьке командування перегородило Фінську затоку щільними мінними загородженнями, а між Наргеном і Порккала-Удд поставило два ряди протичовнових сіток. Фашистські кораблі почали плавати таємними проходами, найчастіше вздовж північного берега, подовжніми шхерними фарватерами, ховаючись за численними острівцями і перешийками.
Проте мінна війна тривала. Радянські торпедні катери зуміли дошкулити ворогові і в цій затишній місцині. Ночами вони пробиралися в шхери і ставили там міни на фарватерах.
Взагалі для мінних постановок є спеціальні кораблі. Але торпедні катери — верткі, коротенькі, з малою осадкою — прослизали там, де не вдавалося більшим кораблям. А головне, завдяки великій швидкості встигали звечора побувати у шхерах і до світанку повернутися на Лавенсарі, [6] де містилася льотна маневрова база.
Згори Лавенсарі обрисами скидається на букву “н”. Це немовби два витягнуті по меридіану острівці, які з’єднані перешийком і утворюють глибокі, добре захищені од вітру бухти.
Лавенсарі розташований приблизно за п’ятдесят миль на захід від Кронштадта.
У роки блокади це був форпост Червонопрапорного Балтійського флоту.
Більше того, самий крайній, найбільш висунутий на захід пункт усього велетенського, увігнутого всередину радянсько-німецького фронту!
Пізніше фронт перемістився, але в 1944 році база торпедних катерів ще залишалася на Лавенсарі. Звідси вони продовжували свої наскоки на шхерний район.
Особливо допекли Шубіну мінні постановки минулої осені (жартома називав їх своєю “осінньою посівною кампанією”). За серпень і вересень 1943 року він побував у шхерах тридцять шість разів!
Іноді ланку його катерів супроводжував літак, який мав скромне призначення — торохтіти! Шум авіаційного мотора, заглушаючи рокотання катерних моторів, вводив в оману ворога. Насторожені “вуха” шумопеленгаторів, схожі на велетенські грамофонні труби, одверталися від моря і націлювалися в небо. Зенітки зчиняли метушливу тріскотню. А тим часом торпедні катери потихеньку прослизали в глибину шхер.
Міни належало ставити в суворо зазначеному місці, звичайно на вузлі фарватерів, тобто там, де шляхи перетинаються, де рух пароплавів найжвавіший. Робилося це, майте на увазі, коли наставала темрява, до того ж — без детальних карт!
Ось чому шубінські постановки шанобливо називали в штабі “ювелірною роботою”.
Та Шубін не бачив, як злітають у повітря на його мінах ворожі кораблі. Адже вони ходили в шхерах удень, а він бував там уночі. Про те чи інше потоплення дізнавався вже через деякий час — із штабних зведень.
Через це перемоги здавалися абстрактними, невідчутними, загалом несправжніми.
То чого ж він мав любити шхери?..
Команда шубінського катера поділяла неприязнь свого командира до шхер.
Перед мінними постановками радист Чачко починав нервово позіхати, моторист Степаков протяжно, зі стогоном, зітхав, а боцман Фаддєїчев, пишновусий коротун, ще молодий, років двадцяти п’яти, та вже причепливо строгий, починав з доброго дива прискіпуватись до матросів.
Та найгостріше за всіх переживав юнга Шурко Ластиков.
Скрививши невдоволено рот, він казав кумедним ламким голосом:
— Знову шхери ці, шхери! Нитку в голку просилю-вати, та ще в темряві. Бр-р!
— Мавпуєш? — боцман застережливо піднімав палець. — Ось я т-тобі!
Але юнга не мавпував. Він був закоханий у свого командира і мимоволі наслідував його у всьому — в інтонаціях, у ході, у зневажливому ставленні до шхер. 1 дуже любив цитувати його, а втім, не називаючи автора.
З цим пов’язана була особливість шубінської ланки: тут майже не лаялись.
Колись Шубін вважався віртуозом щодо спеціальної військово-морської “колоратури”. Та якось, проходячи пірсом, він почув хлопчачий голос: “Торпедні катери саме те, що мені треба! Ех, і люблю ж я шалену швидкість!” Потім — химерна лайка. І матроський регіт, схожий на залп.
Шубін поминув гурт матросів, які посхоплювалися з місць, коли він підійшов (серед них був і Шурко), неуважно відповів на привітання. Де він чув знайомі слова: “Катери саме те, що мені треба”, “Люблю шалену швидкість!” Стривай-но! Це ж його слова!
Спершу він відчув ніби батьківську гордість. Немовби хтось з поштивою заздрістю сказав йому: “А як схожий на вас син!”
Та, подумавши, збентежився. Адже хлопчина і “колоратуру” запозичив у нього! А це було вже ні до чого!
Треба було вибирати: або юнзі і далі лаятись, або Шубіну перестати. Довелося перестати…
Шурко Ластиков вважався вихованцем усього дивізіону торпедних катерів, але прижився у Шубіна, — можливо, тому, що підібрали його саме шубінські матроси.
Так, його буквально підібрали — на вулиці, як хворе, голодне цуценя. Була весна 1942 року, найстрашніша з блокадних весен. Кілька матросів брели по заваленій кучугурами вулиці Чернишевського. Раптом у мерехтливому світлі прожекторів вони побачили попереду маленьку постать, хрест-навхрест перев’язану жіночою вовняною хусткою. Це був хлопчик років тринадцяти. Він стояв серед вулиці зовсім нерухомо, розчепіривши руки. На нього зненацька напала куряча сліпота.
З’ясувалося, що кілька годин тому він поховав матір. Батько загинув уже давно, під Нарвою.
— А вдома є хто-небудь?
— Нема.
Дві могутні матроські руки підхопили з обох боків Шурка, і його понесло вулицею, наче попутним вітром. Не встиг опам’ятатися, як опинився в казармі на каналі Грибоєдова. Там розмістилися команди торпедних катерів.
Пізніше у дивізіоні з гордістю казали: “Наш юнга й одного дня сиротою не був!” І справді: після смерті матері минуло всього кілька годин, а він уже був у моряків.
Хлопець швидко відігрівся серед них, відгодувався, оговтався. Ніхто не надокучав йому словами втіхи, не згадував матір чи батька. Усі моряки були його батьками, турботливими і вимогливими.
Не минуло й місяця, як його “всиновили”, а боцман уже голосно лаяв вихованця, “натискаючи на біографію”:
