— Тепер ти розумієш, що зробила, що вчинила твоя любов? Вона створила з механічного ящика людину. Ти дала мені душу, прекрасна мати! Хочу бути твоїм сином…
Леся зворушено обняла його, ще не знаючи, як сприйняти казкову подію. Але серце її стукало схвильовано і радісно, і сльози зачудування й ніжності котилися по її щоках.
— Одразу троє дітей, Богдане! — Усміхалася вона зволоженими очима. — Цілий екіпаж для зорельота. Як же вас звати, сипи?
— Я Ікс.
— Я Ігрек.
— Що ви? — жахнулася мати. — Хто вам дав ці математичні наймення?
— Він, — сердито показав на УРа Ікс. — Його карати!
— Правда. Це я, — зітхнув УР. — Але ж не забудьте — я був тоді лише механічною нянькою.
— Нічого, нічого, — жартував батько. — Ми їм повернемо людські імена. Ти, кароокий, при народженні був Георгієм, а ти — Мирославом. Так віднині й запам’ятайте!
— А як же, синку, тебе назвати тепер? — запитала мати УРа.
— Я не мінятиму імені, — серйозно відповів син. — Я залишуся Уром. Це ж не лише Універсальний Робот. Ур в древніх мовах назва вогню. Я хочу навіки лишитися таким, як вогонь. Він ніколи не завмирає в спокої, він невпинно прагне вияву, він — справжній супутник любові.
Десь у гаю співав соловей. Колесо небосхилу котилося повільно, урочисто, подзвонюючи зірками- дзвіночками. Вогнисті відбитки колихалися в річці, самоцвітами грали роси під променем місяця.
Ур тримав Ісварі за руку, вони поволі йшли луками, жадібно вдихаючи густий запах квітів і трав. Він дивився на її тонкий профіль і думав про смішного робота, що не мав сил вийти з таємничого кола кохання. Він переступив межу мертвого і стрибнув у безодню безсмертя. «Якщо це міг зробити робот, якщо він народив мене, невже ті далекі люди — родичі Ісварі — не зможуть вийти з колапсу вмирання?»
— Кохана!
Вона зупинилася, вражена дивним словом.
— Ісварі…
Вона мовчала, лише її очі відкривалися ширше, ширше, наче хотіли поглинути Ура в свої глибини.
— Ми з тобою під оком єдиного Всесвіту, Ісварі. Глянь — де наша вітчизна? Там чи там? Чи біля тієї зірки? Все — наше. Всюди — ми. Нас кличе вогниста ріка буття. Я чую поклик мудрих квітів. Вони промовляють до мого серця. Вони вимагають нескінченного подвигу. Ісварі, чи підеш зі мною у новий політ, до далеких світів?
— Піду.
— Ми відвідаємо прекрасну Планету Квітів. Ми знову побуваємо на твоїй Аоді, спробуємо розбудити ЇЇ. Невже на ній не знайдуться живі серця?
— Я буду з тобою, коханий…
Юнак відчув, як під ним захиталася земля. Що вона сказала? Невже це йому?
Вся математична мудрість, все сплетіння рівнянь і логічних категорій не допомогли тому, давньому УРові, добути жадане рішення. Воно прийшло, як блискавиця, з вуст ніжної дівчини. Просте, як подих. Величне, як погляд зоряної безмірності…
Тане, тане видиво життя, яке має прийти… Яке неодмінно буде! О, як не хочеться покидати його, як хочеться плинути в чарівних глибинах вічності. Проте, що я мовлю! Того життя не буде, воно не настане, якщо ми…
— Ого! Ти знову мислиш, знову б’єш потоком розуму в скелю таємниці! Отже, повернувся до колеса Хроноса! Ну, вітаю з поверненням! Ти що-небудь збагнув?
— Який я вдячний тобі, Чорний Папірусе! Я збагнув більше, ніж можу висловити!
— І не треба висловлювати! Краще діяти.
— Твоя правда. Якщо кібер грядущого жадає стати людиною, щоб осягнути небувале, то як же нам треба берегти те, що в нас уже є. То скарб безмірності!
— Ти сказав! Тебе торкнулося крило істини. Не забувай же ніколи свого рішення!
— О ні, не забуду! Але, Чорний Папірусе, хочу ще раз запитати тебе: що ти є? Чи не можна було б збагнути, відчути, побачити віддалене бодай поняття твоєї моделі?
— Можна! Дивися!
Блискавиця змітає видимі речі довкола. Нема Землі, кімнати, людей, дерев… Я серед нескінченного космосу, у невимірності. Пливуть, обертаються у величному ритмі зорі, галактики, мегасвіти. І я відчуваю ледве вловиму мелодію — ніжну, всепереможну, сповнену любові й чекання. Що це? Що? Невже я чую пісню матері-безмірності? Її поклик до всіх мислячих дітей! її одвічне прагнення дати синам всепроникні ультрафіолетові крила свободи!
Я насилу повертаюся до земної свідомості, затуманеним поглядом дивлюся на сферу Чорного Папірусу.
— О, яке видіння, — шепочу я. — Ти модель самої безмірності? Ось звідки твоє знання?
— Так, — промовляє темно-фіолетова сфера. — Я модель безмірності. І зерно твого розуму…
— Як?
— Об’єднай ці дві таємниці. Йди далі, в гущу життя. Поле жадає нових зерен і цілющих дощів. Там, у житті, знайдеш вічних друзів і розгадку власної таємниці. Іди…
Книга друга.
Зоряний Корсар
Щоб воскреснути — треба вмерти
