вихоплюючи харч одне в одного з дзьобів. Мені стало моторошно. Корабель плив довго, і весь час за ним летіли керали, сповнюючи простір огидними жадібними криками. Я зрозумів, що людство може перетворитися в отаку зграю безмозких лютих істот, які будуть поспішати за кораблем пізнання, поїдаючи те, що падатиме з його борту. Це обоготворення, абсолютизація функцій нашої біологічної машини. Все інше — культура, науки, розваги — стає лише камуфляжем, лише сором’язливим прикриттям основного — насичення!
Я почав ділитися своїми думками з Кареосом. Він сміявся паді мною. Він звертав мою увагу на історію всього живого, на плин усієї праеволюції. Від початку до сьогодення — всюди бій клітини з клітиною, істоти з істотою, формації з формацією. Утвердити себе, свою особистість — ось веління природи. Відбір кращого, сильнішого, вмілішого — ось лабораторний метод мегасвіту, в якому ми живемо. Закон сущого — сила. Його не обійдеш. Його можна тільки використати. І коли людство досягло такого рівня, щоб звільнитися від воєн заради шматка їжі, то треба благословляти розум, який дав такі можливості. Тепер боротьба переноситься на вищі щаблі — у космічну безмежність. Битва цивілізації з цивілізацією, галактики з галактикою. Може, не кривава, може, не така жорстока, як у минулі історичні епохи, але безжалісна. Хай зникає з лона космосу нікчемна культура. Тільки розум, який здатний утвердити себе в безмірності, достойний назватися сином космосу.
— А жаль? — Запитував я його.
— Чому ж ти не жалієш плоду, який їси? — Насміхався Кареос.
— Може, й жалію. Поки що це необхідність.
— Завжди буде така необхідність, — заперечував він. — Щоб жити, треба когось асимілювати, знищити. Суть буття — у протиставленні когось комусь.
— Тоді воно прокляте! — Гнівався я.
— Ні, такий закон буття. Закон непорушний.
— Хто сказав це?
— Вся світобудова стверджує це!
— Неправда. Ми не знаємо й мільярдної частки світобудови. Ми лише ембріони еволюції. До того ж запрограмовані природою.
— Ти сказав слушно. Запрограмовані. Отже, повинні виконувати програму.
— Ні. Треба вийти з течії програми. Доки ми не усвідомлюємо такої можливості — ми маріонетки. Усвідомимо — вийдемо в світ свободи.
— Якої свободи? Від чого?
— Від закону природи.
— Порушення закону природи — смерть, ніщо, порожнеча.
— Навпаки. Це — нова ступінь буття. Я відчуваю це інтуїтивно. Глянь — первісна клітина протягом мільйонноспірального циклу досягла рівня мислячої істоти. В надрах матерії прихована грандіозна еволюційна сила. Для неї все можливе. Будь-яке здійснення. Але доки вона діє самотужки, методом проб, на пошуки витрачається нескінченна лавина живих істот, незміряні еволюційні цикли. І більшість тих зусиль приводить до тупиків, до виродження. Ось що таке підкорення законам природи. Вона сліпа й безжалісна. І якщо вже мисляча істота усвідомила своє покликання — хай вона візьме на себе еволюційний імпульс, щоб свідомо творити необхідні форми і явища.
— Це слова! А практично?
— Я теж не знаю. Я кличу тебе, інших — хай усі задумаються над цією проблемою!
— Ти божевільний, — гнівався Кареос. — Замість боротьби за спільне благо ти вибираєш імлисту стежечку авантюр. Моя програма: забезпечити людство всім необхідним, дати йому освіту, розваги, дозвілля. Розширити свідомість, відкрити можливість єднання з природою, яка його породила. Всі не можуть бути творцями, дослідниками. Це — привілей одинаків. Інші будуть матеріалом для еволюції, лабораторним реактивом природи. Вони перші ж повстануть проти твоїх утопій!.. Ти розумієш, Гледіс? Мій побратим, користуючись людяною, передовою ідеологією, намагався схилити мене до прадавнього реакційного світогляду: основна маса людства — бидло, юрма, табун напівінтелектуальних істот, які жадають лише насолоди, а над ними — еліта духу, обранці, технократи, диктатори. Я розумів добре вже тоді, чим закінчиться така «революція» Кареоса. Збереження старої диференціації суспільства, консервування — і, може, навіки системи нерівності, кастовості. А оскільки до дії будуть уведеш могутні системи кібернетичного контролю, то людство вже ніколи не зможе зруйнувати порочного кола антиеволюційного суспільства, у яке воно саме себе зажене.
Кареос грав на найпримітивніших струнах. Первісне бажання насичення. Але ж навіть люди невисокого духовного рівня, задовольнивши первісні інстинкти, починають думати про пошуки смислу буття. І такий пошук неминуче веде істоту до відкриття небувалого. Але оскільки небувале не буде запрограмоване технократами, то воно підлягатиме переслідуванню. Таким чином, Кареосове «суспільство справедливості» неодмінно мало стати гігантською в’язницею духу. Я бачив це і відверто говорив побратимові, що він самозакоханий сліпець.
Суперечки точилися майже щодня. Міжзоряна експедиція відсунула наші незгоди на певний час. Та коли ми повернулися назад, до системи Ари, вибухнула гроза. Нас повідомили, що Кареоса і мене вибрали у Планетарну Раду. Це відкривало можливості для здійснення наших мрій. І знову я розпочав дискусію. Побратим був категорично проти моїх ідей. Більше того — він погрожував, щоб я навіть не смів іншим говорити про це. Я рішуче заявив, що розпочну планетарну дискусію. Хай людство вирішить свою долю в товариському обміні ідеями. І тоді…
— Тоді ти втік. Я знаю… — Озвалася Гледіс.
— Ні, — суворо заперечив Горіор. — Я не втік. Тоді Каре-ос вчинив злочин. На підході до супутника Орани, коли ми вже готувалися фінішувати, він прийшов до моєї каюти і запропонував мир. На знак того ми випили дружню чашу. В ній був наркотик…
— Кареос?.. — Жахнулася Гледіс.
— Так. Мій побратим розірвав священну нить братерства. Я поринув у гіпнотичний сон. Що було далі, ти знаєш з історії…
— Знаю. Кареос повідомив, що ти загинув у польоті й похований на астероїді. Тебе оголосили героєм і поставили вам обом пам’ятник у центральному мегаполісі.
— Він уже тоді діяв, як закінчений мерзотник…
— Не кажи так, — благально попрохала дівчина. — Ти ж не знаєш всіх його міркувань. Може, він хотів кращого. І вирішив пожертвувати однією людиною ради багатьох!..
— Гаразд, — похмуро кивнув Корсар, важко зітхнувши. — Про це поговоримо пізніше. А тепер… Тоді я знепритомнів. І отямився вже на планеті.
Я хотів звестися на ноги, але тіло не слухалося мене. Свідомість розпливалася, ніби хмарина в небі. Несила було зосередитися, згадати щось. Таке відчуття буває уві сні. Щось мариться, хтось загрожує, ти хочеш втекти, прокинутися… і не можеш.
Я втратив відчуття часу. Не знав, скільки лежав, чому опинився в незнайомій місцевості. Хтось схилився наді мною, розпитував. І знову самотність. Десь світили фари машин, інколи в імлистому небі пролітали електрольоти. Я вже думав, що помру, не побачивши людського обличчя. Та ось біля мене зупинився електроекіпаж. На борту я помітив трикутник — знак медичної служби. Мене понесли до машин. Роздягли і накинули теплий халат. Поруч мене сіло двоє санітарів. Хтось запитав ласкавим голосом:
— Хто ти? І як сюди потрапив?
— Я Горіор, штурман зоряної експедиції, — тихо відповів я. — Одвезіть мене до Всепланетної Ради.
— Друже, ви марите, — почулася відповідь. — Горіор загинув і похований у поясі астероїдів. Вся планета оплакує його.
— Це я. Повідомте Всепланетну Раду. Кареос — злочинець!
— Кареос — голова Ради. Ви фантазуєте. Я розумію: ваше горе з приводу смерті Горіора, якого ви, певне, любили, порушило психіку… Але спробуйте згадати, з якого ви мегаполіса, як ваше ім’я.
Я знемагав від обурення, я намагався переконати їх, що я — космонавт. Але все було марно. Почувся наказ:
— Він божевільний. У психіатричну номер сім. Електроекіпаж рушив. Я знепритомнів.
