заподіяв?..
— А хіба… що? Хіба тепер не той вік?
— Нині тисяча вісімсот вісімдесятий рік.
— Що ж це? — відчайдушно сплеснула руками Галя. — Як це можливо? Хто тоді мій ґвалтівник?
— Хто він, я вже знаю, — суворо мовила черниця. — А хто ти?
— Я Галя Курінна. Працювала сестрою. Кінчала медичний інститут.
— Це земне. Я питаю про інше.
— Про інше? — здивувалася Галя. — Про що?
— Може, ти згадаєш? Може, тобі вві сні щось ввижалося? Система Ара. Блакитне Світило. Аріман…
— Зажди! Зажди! Григір мені розповідав, — прошепотіла дівчина. — Тільки… як же ти знаєш такі наймення?
— Григір? Хто він?
— Мій… ну, найближчий…
— І він розповідав тобі про інші світи?
— Розповідав. Я теж бачила себе інколи на далеких планетах. Польоти, інші обличчя, незбагненні пристрої.
— Зажди, — тремтячим голосом озвалася черниця. — Дай глянути на тебе. В очі. Громовиця? — прошепотіла вона тривожно. — Це ти?
— Громовиця? — Ледве володіючи собою, перепитала Галя. — Чому ти так мене назвала? Григір кликав мене цим ім’ям. Нібито там, у його видіннях, я була Громовицею…
— А він? Він як бачив себе?
— Меркурієм. Космослідчим.
— Меркурій! — радісно скрикнула черниця. — Все так. Не може бути випадковості. Він же любив тебе там. Згадай!
— Ніби в тумані все, — втомлено озвалася дівчина, припавши до грудей черниці. — Лише відчуваю: рідна ти.
— Я Юліана, — крізь сльози озвалася Марія. — Вже давно згадала. Ще в дитинстві марила Блакитним Світилом. Жила подвійним життям. Батьки боялися, кликали лікарів. Я відчувала себе у вічній в’язниці. Я кликала друзів, благала, щоб вони прийшли, відгукнулися. Я мріяла про зоряні польоти, читала різні фантазії. Та все було даремно. Тупе оточення, насмішкуваті погляди. Я пішла в світ, працювала вчителькою в багатих сім’ях. Мене спекалися, бо я дітям розповідала про далекі прекрасні світи. Потім батьки знайшли мене, привезли додому. А пізніше — монастир. Так звеліли лікарі. Мене вважали божевільною, біснуватою. Про тебе теж так сказано…
— Ким?
— Матінкою Агафією. Вона всіх попередила. Що ти казатимеш, не звертати уваги. О подруго! Нас замкнули в страшну пастку.
— Невже не можна вирватися? — простогнала Галя.
— З в’язниці вирвешся, з монастиря можна втекти, а з пастки часу? Куди? Ми безсилі. Друзі наші розкидані в інших роках. А Ягу й Аріман мають страшну силу.
— Навіщо ми їм?
— Невже не згадала? Чому ми пішли сюди? Хіба твій коханий не казав?
— Казав. Я сумнівалася. Ніби казка…
— Не будемо журитися, сестро. Тримайся мене. Не треба втрачати віри.
— Інший час, — похилила голову Галя. — Сон, марення… Я вмру від туги. Коханий там, я в безодні віку. Чим, якою силою подолати жахливу безодню?
Григір і Василій, одягнені в чернечі ряси, вийшли з машини, швиденько шаснули до входу в ботанічний сад. Люди, яких цього вечора не пускали до саду, гомоніли, сміялися.
— Невже ще й досі ченці є?
— Дайте спокій людям. То артисти!
— А, мабуть, кіно знімають. Глянь — довкола встановили якісь химерні апарати!
— І міліція охороняє. Оточили весь сад.
— Важнецький, певно, фільм!
— Історичний!
Григір краєм вуха чув ті слова, проте вони вже не торкалися свідомості. Керівник експерименту провів їх у гущавину саду, зупинився на п’ятачку голої землі серед квітів.
— Ось тут стійте. Сюди й повернетесь. Звіримо хронометри. Так. Усе гаразд. За п’ять хвилин початок. Ну, хай щастить! До побачення!
Над землею плив вечір. У небі яснів серп місяця. Григір глянув на нього, зітхнув. Невже правда? Невже станеться? Василій торкнувся його руки, озвався тремтячим шепотом:
— А що як не вийде?..
— Вийде, — помертвілими губами ворухнув Григір. — Тихо, Василію Івановичу…
Між деревами видно було дзвіницю Лаври в ореолі електричного сяйва, на її верхівці горіли червоні вогні. В небі з’явився літак, ніс на собі розмаїті світлячки сигналів. Десь унизу, на Дніпрі, кричали теплоходи.
Раптом щось сталося. Невловиме. Майже невідчутне. Блакитна іскриста хвиля прокотилася над ними. Василій скрикнув:
— Григоре, Лавра!..
— Що?
— Зникла!
Григір глянув на фосфоричний циферблат годинника.
— Не зникла, Василю Йвановичу! — зашепотів він. — Електрики не стало. Ми вже там…
— Там, — повторив Василій ніби вві сні. — Вдома. Боже святий! Не дай прокинутися. Правда ваша. Квіточки зникли. Дерева не ті. На Дніпрі вогнів нема. Гляньте, гляньте…
Справді, пітьма згустилася. Електричні вогні на монастирі Щезли. Місяць, як і раніше, плив сріблястим окрайцем між хмар. Десь чувся урочистий спів, протяжний, сумовитий.
— Вечірня, — дихнув на вухо Григорові Василій. — У нас, у мужській обителі.
— Пора, — рішуче сказав Григір. — Ведіть мене до жіночих келій.
Вони побігли крутою стежиною вниз. Асфальтові алеї зникли, навколо були густі кущі, бурчаки, бур’яни під ногами. Зупинилися біля низенького сірого будиночка. Василій мовчки показав рукою на вузькі віконця, в деяких з них мерехтіло слабеньке світло.
— Зайдеш у ці двері. Потім ліворуч. Третя праворуч келія — Галі. А про ту, другу, вже в неї запитаєш.
— А коли там нема? Тоді де шукати?
— У каплиці. Може, моляться. Правда, вони не дуже молилися, бо біснуваті. Але ж матінка змушувала.
— Ну, Василю Йвановичу! Прощай! Ніколи не забуду тебе.
— Прощай, Григоре! Ясноокий синку! — просльозився Василій.
Хлопець відчув, як довга борода Василія залоскотала йому обличчя. Він обняв його. Чути було, як у старого гупало серце.
— Може, залишишся? Зустрінешся з своїми. Переночуєш.
— Хай їм вовки будуть своїми, — гірко сказав Василій. — Краще в кущах над Дніпром переночую. Під зорями. Засну і присниться мені Храм Краси. Любі веселі діти… і ти.
— Як же ти вийдеш?
— Знаю стежечку. Хвіртка в стіні. Прощай, любий синку. Вертайся щасливо туди. До своїх. А я пошлю до вас казку. Чуєш? Казку.
Зашелестіли кущі. Нікого нема. Лише Григір стоїть самотньо перед суворою чужою будівлею, слухає молитовне глухе завивання, що долинає ніби з-під землі. Ноги наче з вати. Шум у вухах. Треба подолати дивний транс. Вперед, вперед!
