Експерт — літній, лисуватий чоловік з круглим черевцем — підводить на нього лагідні очі:
— Чого вам треба? Ви привезли матеріал, зробимо знімки і помістимо їх у картотеку невизначених слідів, а вашому капітанові завтра покажемо збільшений знімок, зрозуміло?
— Ну, а коли ж ви зідентифікуєте того пасажира? Капітан саме на це чекає… — наполягає Юрек.
Експерт помітно втрачає терпіння,
— Найгірше, коли шофери беруться за криміналістику. Де я вам, до дідька, візьму ту ідентифікацію, коли в мене ні з чим порівнювати, нема матеріалу?
Тепер Юрек не розуміє, про що мова.
— А пошукати в цьому гамузі не можна? — киває він головою на довгі ряди папок.
Експерт — людина витримана, але по його очах видно: ще хвилина — і він вибухне.
— Чоловіче добрий! У нас тут сто тисяч дактилоскопічних картонок, і ви хочете, щоб я відшукав серед них потрібну вашому начальникові, немов це носовик у шафі для білизни! Ідіть краще, бо я, їй-богу, не ручаюся за себе…
Та Юрека В’юна не так-то легко налякати.
— Пане начальник, — говорить він примирливо, — а коли все-таки ви зможете сказати, чиї це сліди?
Експерт важко зітхає, але, розуміючи, що інакше від цієї нав’язливої людини не одчепишся, солодким голосом пояснює:
— Щоб встановити ідентичність слідів, треба знати прізвище особи, яку в цьому підозрівають, розумієте? Тоді я легко відшукаю дактилоскопічну карточку, — звичайно, коли ця людина в нас зареєстрована, — скажу все, що нам відомо про неї, визначу, її сліди знайдено на місці злочину чи ні. Ясно?
Юрек киває головою, зневажливо кривить губи і нарешті цідить крізь зуби:
— Виходить, ви нам скажете, що то за піжон, коли ми вам скажемо, хто він такий? О боже, це велика штука! Тільки якщо ми з капітаном самі дізнаємося, то якого дідька морочитимемось потім ще з вами? А я думав, що ви будете провідною зіркою у нашому слідстві…
Експерт стає червоний як рак і таким красномовним жестом хапає прес-пап’є, що Юрек вмить зникає з кімнати.
Було ще рано, а перед кінотеатром “Айстра” вже засвітилися неонові вогні. Фільм “Дівчина з Шампані” користується великим успіхом, то ж не дивно, що До каси стоїть довга, мальовничо закручена черга, хоч до сеансу, який почнеться о вісімнадцятій годині, лишається тільки п’ятнадцять хвилин.
Ті, що поспішають у кіно, повинні пройти повз невеличкий будинок, біля якого стоїть міліціонер. У підвалі цього будинку, за старанно закритими залізними віконницями теж горить електричне світло. Два чоловіки зайняті тут страшною “забавою”. Ось вони встановлюють У різних положеннях два манекени, прицілюються і стріляють у голови, набиті якоюсь масою. Після кожного пострілу вимірюють глибину каналу і його кут нахилу.
— Двадцять три градуси, — відзначає один, дивлячись на шкалу вимірювального апарата.
— Точно… — відповідає другий і малює на схемі положення пістолета…
Треба зробити багато пострілів, щоб не сумніватися у висновках експертизи. Чорне дуло пістолета системи “Веста” так нагрівається, що обпікає пальці.
— Тепер завдання номер два. Визначити приблизний зріст вбивці, припускаючи, що під час пострілу він нормально тримав зброю, — говорить молодший чоловік.
Один манекен вони ставлять так, щоб він був не вищий за Вільгельміну Рем, а другому повертають руку, немовби він має стріляти у скроню першого під таким самісіньким кутом, як це записано у протоколі медичної експертизи.
— Увага, починаю… — попереджає старший. Перший спішно відходить і стає позаду старшого. Він бачить голову манекена, в яку спрямовано дуло пістолета, витирає хусточкою спітнілий лоб і, мимоволі стискуючи губи, чекає, коли пролунає постріл. Старший ретельно цілиться. Його палець плавно натискує спусковий курок пістолета “Веста”…
Двадцять друга година.
На довгих мотузках, прив’язаних до стелі, висять пляшки з-під вина і горілки. Вони без дна і тому здаються своєрідними абажурами, крізь які на голови відвідувачів, що сидять за високою стойкою бару, падають круглі плями зеленуватого світла. У цій маленькій харчевні їдять не дуже багато, зате п’ють скільки хто хоче. В повітрі висять застиглі, наче мармурові смуги тютюнового диму, пахнуть корнішони, оселедці в олії і жарені печериці. Огрядна офіціантка моторно наливає в чарки горілку, швидко змінює малюсінькі тарілочки під абсолютно символічну закуску.
— Офіціантко, рахунок! — гукає хтось нетерпляче.
— Хвилиночку, не можу ж я розірватися! — відповідає офіціантка, наливаючи вишнівку блондинові, який сумно похитується на високому стільці. Блондин у картатій куртці сидить уже дві години.
— Це четверта, — звертається кельнерка чи то до самітного клієнта, чи до самої себе, щоб запам’ятати, скільки той випив.
Блондин ствердно киває головою і байдуже смокче з чарки. Обличчя у нього таке жалібне й зажурене, що неважко догадатися: він прийшов сюди втопити якийсь пекучий смуток, а до всього іншого йому немає діла.
— Хто хотів платити? Де той чоловік? — У голосі офіціантки почулася тривога: одне місце біля стойки було порожнє. А ще хвилину тому там сидів якийсь добродій у шовковому плащі, з плоским годинником на товстому золотому браслеті, який виднівся з-під білого манжета сорочки. Офіціантці було чого хвилюватися: рахунок відвідувача перевищував триста злотих.
— Була пташка — полетіла, га? — по-дурному пожартував один з відвідувачів.
Блондин посоловілими очима стежив за цією сценою. Ніхто з п’яного товариства не співчував офіціантці, а декого, здавалося, забавляло її горе.
— Де той чоловік, який… — знову безнадійно запитує офіціантка. Але в цей час хтось протискується до стойки.
— Чого ви репетуєте? — грубо говорить чоловік, який, видно, звик наказувати. — Я залишив гроші під тарілкою…
П’яний блондин бачить, як незнайомець піднімає тарілку, і вражена від несподіванки офіціантка, щось радісно белькочучи, виймає з-під неї банкнот.
— Але ж тут п’ятсот злотих! — каже вона і засоромлено протирає рукою очі.
— Ну і що з того? — зневажливо відповідає клієнт, знизує плечима і виходить з приміщення. Офіціантка проводжає його здивованим поглядом. Усі присутні приголомшені. Блондин залишає на столі свій капелюх (місце зайняте!) і поволі прямує до виходу. У мокрому асфальті вулиці відбиваються розпливчасті тремтливі смуги неонових вогнів кафетерію “Новий світ”. До бару під’їжджає кремовий автомобіль, зупиняється перед чоловіком у шовковому плащі. Незнайомий якусь хвилинку стоїть на краю тротуару, немовби думає, переходити йому на другий бік вулиці чи ні. Від фар нової машини на асфальт падають червоні плями, і здається, що то з крил машини капає кров.
Дверцята автомобіля розчиняються, і чоловік у шовковому плащі вже хоче сідати, але в цю мить перед ним виростає низька постать у спортивних тапочках і в піджаку, піднятий комір якого затуляє обличчя. Короткої розмови між цими людьми блондин не чує. Проте з їхніх жестів він робить висновок, що чоловік у тапочках щось просить, а другий, у шовковому плащі, незадоволений цим проханням. І тут відбувається таке, чого ніяк не можна було передбачити: обірванець у тапочках сідає разом з власником золотого годинника в автомобіль, і машина тихо рушає у напрямі Краківського передмістя.
Блондин повертається в бар і, сівши за свій столик, обгорілим сірником записує номер машини на паперовій салфетці, яку потім непомітно ховає в кишеню. Треба перевірити, хто це має змогу давати по кілька сот злотих чайових, і поцікавитися золотоносною професією цього пана. Деякий час блондин думає про низенького чоловіка в спортивних тапочках. Над цим варто замислитись. Але ні, не можна займатись одразу всім; кінець кінцем його завдання полягає в тому, щоб стежити за людьми, які в різних установах громадського харчування незрозуміло щедро викидають гроші на вітер.
