посмішку на устах Недєльського. — Я, пане інспектор, до війни на будь-яку погань не ласився. І злочинці тоді були інші — артисти, митці. Не те, що сьогодні. Мозок працював, пане інспектор.
— А у вас були до війни колеги, які працювали по годинниках? Хоч, мабуть, ви не хочете про них говорити…
— Чому ні? Більшості з них уже немає в живих, а ті, то лишилися, тепер статечні люди, живуть нудно, як порядні громадяни. Тільки я не покинув ще своєї справи. Я останній! Але якщо наша професія і далі так занепадатиме, то і мені доведеться змінити її, піду кудись нічним сторожем, щоб берегти від партачів те, чого вже нікому вкрасти розумно і кваліфіковано. — Погляд Паллі почав блукати по сірій стелі підвалу, ніби намагався заглянути в минуле і побачити там давно побляклі обличчя. — Був такий Антек, який під час допиту вкрав годинник у комісара Пасіковського, той навіть не помітив. Був Казік, справжній віртуоз по очищенню кишень пасажирів у трамваях. Був ще годинникар, майстер знімати ручні годинники, особливо у жінок.
— Чому саме у жінок? — зацікавився Недєльський.
— Бо красивий чорт був, як почне бабу гіпнотизувати, то міг би в центрі міста, серед білого дня усе з неї стягнути, а та нічого й не помітила б. Але він залишив цю справу ще до війни і почав торгувати годинниками. Ми крали, а він переробляв, замінював циферблати, оправи — і продавав. Звичайно, хлопець на цьому розумівся! Проте великий злодійський талант занепав. Дружина його до цього намовила. Жінка була побожна аж до нудоти і все йому довбила — перестань і перестань. От і здався хлопець. У нашій професії, пане інспектор, нема гіршої гангрени, ніж баба. Злодій — мов той артист, якщо хоче вершити великі справи, то не повинен зв’язуватися з жінкою.
— А вас не цікавить дальша доля годинникаря? — несподівано запитав Недєльський, який уже кілька хвилин, мов стрічка магнітофона, фіксував кожне слово рецидивіста.
Палля став обережнішим:
— Ага, то це він цікавить капітана Завірюху. Невже знову чогось натворив?
— Ні, чому ж! Годинникар став хазяїном фабрики церковних виробів у Кракові, його поважають. Ну, знаєте, виробляє чотки, невеличкі священні медальйони…
— От до чого дійшов… — похмуро похитав головою Палля і засмучений випив ще півсклянки горілки.
— А ви знаєте, чому пан Галка розійшовся з дружиною?
— Не знаю, — хвилину подумавши, відповів Палля. — Ця жінка ніколи не брала участі в нашому ділі. Була для цього надто дурна і побожна. Але я не знав, що вони розійшлися. Цікаво, з ким залишився їхній син? Мабуть, з нею?
Недєльський здивувався.
— Я нічого не знаю про те, що в них був син.
— Ну, що ви! — в свою чергу здивувався Князь Ночі. — Пам’ятаю, то був непоганий хлопець. Теось його звали…
— Теофіл? — Недєльський насилу стримався, щоб не показати надмірного зацікавлення.
— Чорт його знає! Кликали Теось. А чи він був Теофіл чи Теодор — того вже не знаю. Пам’ятаю, що годинникар почав його навіть ремесла вчити, і в хлопця була неабияка кмітливість. Розумієте, на хлопчиська в трамваї ніхто не звертає уваги. Але та баба-яга вчинила чоловікові таке пекло, що довелося вивести хлопця з діла. Хоч потихеньку він, мабуть, посилав його на менші і легші справи…
— Може, хлопець загинув під час повстання? — обережно підказав Недєльський.
Палля хвилинку подумав.
— Можливо. Коли вибухнула війна, йому було років дванадцять, до повстання мав напевно вісімнадцять, а такі тоді найбільше гарцювали… Шкода, якщо загинув, хлопець був молодець і такий гарний, що я часто дивувався як у незграби-матері міг народитися такий син. Правда, батько у нього був красивий, — згадав він те, що казав раніше.
Сержант намагався більше випитати у Паллі про таємничого сина Яна і Вероніки Галок, не зареєстрованого ні в яких документах столичного загсу, але старий рецидивіст або справді нічого більше не знав, або його насторожила надмірна зацікавленість молодого працівника міліції, бо, крім загальних фраз, нічого більше не сказав.
Наприкінці вони засперечалися про те, кому платити за горілку та закуску.
— Полагодимо цю справу по-товариському, — мовив Палля. — Адже ми, пане інспектор, колеги: обидва живемо із злочину. Тому не ображайтесь, — плачу за все я. А втім, у мене тут відкрито рахунок.
Коли обидва вийшли на вулицю і почали прощатись, ніхто не сказав би, що це потискують один одному руку працівник міліції і старий рецидивіст. На якусь мить Палля, ніби щось пригадавши, затримав руку Недєльського:
— Ви не могли б мені сказати, котра година?
Недєльський послужливо глянув на свою руку і остовпів: годинник зник, на загорілій руці біліла тільки смужка від ремінця. Князь Ночі, задоволено посміхнувся, вийняв з кишені годинник і, вишукано вклонившись, віддав його Недєльському.
— Але ж, пане Палля, це не мій годинник!
Князь Ночі трохи збентежився:
— О, пардон! Яка неуважність. Це справді мій власний годинник, який я нещодавно забрав од годинникаря.
Він швидко взяв у Недєльського красивий золотий годинник, знову засунув руку в кишеню, витяг звідти нікельований годинник марки “Победа” і віддав сержантові. Потім Палля легенько стріпнув пальцями обох рук, наче хотів струснути з них пил, досить квапливо вклонився Недєльському і пішов собі вулицею, залишивши остовпілого юнака на тротуарі.
У цей самий час Завірюха в ощадній касі допитував касирку, яка виплатила вчора триста тисяч злотих з рахунку Августа Рема. Проти нього сиділа вже літня (“підтоптана п’ятдесятая”, як охарактеризував її Юрок В’юн), але ще з претензіями жінка.
— То був дуже елегантний чоловік, — говорила вона, усміхаючись на саму згадку про незнайомого відвідувача, — такий культурний, пристойний.
— Ви всіх клієнтів запам’ятовуєте так докладно? — запитав трохи здивований капітан, коли касирка досить точно описала йому особу незнайомця.
Касирка поблажливо усміхнулася.
— Всіх-то ні, але виплачувати по триста тисяч доводиться не кожен день. На таких клієнтів мимоволі звертаєш увагу.
Вони розмовляли в огородженому скляному боксі каси, закривши завіску, щоб уникнути цікавих поглядів з залу. Капітан дістав з папки фото Згожельського, Галки, Гомолякса, але касирка рішуче заперечила:
— Ні, це не він.
І вона знову почала вихваляти його елегантність, словом, повторила все те, що Завірюха вже чув і записав. Тому капітан чемно, але твердо перебив її:
— Якими банкнотами ви виплатили йому гроші?
— Звичайно, п’ятисотками. І так була така купа грошей, що набив повний шкіряний несесер — такий невеличкий чемоданчик з замком-блискавкою, знаєте? — пояснила точніше.
Капітан занотував собі опис чемоданчика, потім запитав, чи може вона сказати номери виплачених банкнотів.
— Аякже, — спокійно відповіла касирка. — Я ж мусила йти по таку велику суму в банк, бо в нас не було стільки грошей. І там мені видали банкноти нового випуску.
Касирка знайшла відповідну квитанцію, і Завірюха почав виписувати серії та номери виплачених банкнотів.
— Скажіть, будь ласка, — спитала вона, бачачи, як старанно капітан переписує цифри, — хіба той пан якийсь злочинець?
— Боюсь, що так, і навіть неабиякий, — відповів Завірюха, не відриваючись од роботи.
— Боже мій, а такий витончений, пристойний мужчина, — зітхнула жінка і, хвилинку подумавши,
