Аж мені так стало млісно,
Що я хап його, й незвісно,
Як він став без голови.
Ну, а Цап! Скажи, будь ласкав!
Він на мене в суді траскав:
«Винен, винен! Най умре!»
А як я вспів відбрехатись,
То він лізе цілуватись!
Най же чорт його бере!
Що ж, мій гріх, а його шкода.
Вбійство, пімста - се ж є мода
Скрізь загальна у звірів.
І сам цар грабує чисто,
А не хоче особисто,
Шле медведів і вовків».
І всміхнувсь Микита стиха,
Нюх табаки взяв і чихав,
А відтак сказав оп'ять:
«Ет, все байки, мій Бабайку!
Слухай лиш отсюю байку,
Що я хочу розказать.
Кажуть: кара за рабунок!
Ось тобі такий трафунок,
Як наш брат хтів чесно жить.
Є товар, є грошей досить,
Він не скупиться, ще й просить,
А хоч кинь, не мож купить.
Раз от я і Вовк Неситий,
Кинувши гостинець битий,
На мандрівку ми пішли.
Ба, зайшли за ліс, за води,-
Ні притулку, ні господи,
Лиш степи, луги були.
Тут нас сонце припікає,
Ба, вже й голод дотискає,
Аж тут зирк. Лоша пасесь!
Та таке гладке та любе,
Що мій Вовк аж острить зуби,
Шкіра вся на нім трясесь.
Сів, бідняга, важко сапа…
А з Лошатком мама Шкапа,
Вкрасти вже вона не дасть.
Каже Вовк: «Піди, Микитко,
Запитай ту Шкапу швидко,
Чи Лоша нам не продасть?»
Я пішов, вклонивсь їй низько.
«Що, матусю, пасовисько
Тутка маєте незгірш?
Та й Лошатко! От пахолок!
Чей його нам на виховок
Продасте за добрий гріш?»
«Що ж, купуйте, люди божі!
Я й не що великі гроші
Буду правити від вас.
Ось лиш прочитай значки ті,
Що на задньому копті:
Се тобі ціна якраз».
Ну, та я не в тім'я битви
До копита підходити!
Шкапі поклонивсь до ніг
Та й кажу: «Спасибі, мати,
Та не вмію я читати».
І до Вовка знов побіг.
«Друже, Шкапа ся лагідва,
І Лоша продати згідна,
І ціни не хоче драть.
Каже, в неї цінники ті
Є на задньому копиті -
Жаль, що я не вмів читать».
«Що,- Вовк крикнув,- ти, нездаро!
Навіть кінських літер пару
Ти не вмієш прочитать?
Я в письмі тім дуже вчений,
До гімназій, академій
Виходив років аж п'ять».
І пішов мій Вовк Неситий
Шкапу за Лоша просити.
Шкапа ж відповіла: «На,
Ось лиш прочитай значки ті,
Що на задньому копиті,-
Там написана ціна».
Вовк Неситий нахиляєсь,
До копита призираєсь,-
Ех, як фрасне Шкапа враз,
Як у лоб не вцідить просто,
А була підкута остро,-
То мій Вовк, мов свічка, згас.
Шкапа ж як не зарегоче
Та з Лошатком потеркоче,
Що і слід обох пропав.
А Вовчисько добру хвилю
Полежав в такім знесиллю,
Мов зовсім небіжчик став.
Далі очі продирає,
Доокола позирає,
Але встати ані руш.
«Гей,- кажу йому,- Неситий,
Сам Лоша ти з'їв? Лишити
Не хотів мені ні кус?