- Сонце преясне! - сказав він.- Ти благотворне, вольне світило, не слухай тих огидних слів, які осмілився сей чоловік сказати перед твоїм лицем! Не слухай їх, забудь, що вони сказані були на нашій, досі й помислом таким не оскверненій землі! І не карай нас за них! Бо безкарно ти не пропустиш їх, то знаю. І коли там
- у тім Галичі, довкола князя наплодилось багато таких людей то ти зітри їх із лиця землі, але за кару не погуби разом із ними всього нашого народу!
І по сім Захар услокоївся, сів і знов звернувся до боярина.
- Ми чули, боярине, твоє переконання,- сказав він,- не повторяй його другий раз перед нами, нехай воно при тобі лишається. Послухай же тепер, яка наша думка про твого князя. Послухай і не прогнівайся! Сам иачиш і знаєш, що вітця й опікуна ми в нім бачити не можемо. Отець знає свою дитину, її потреби й бажання, а він не знає нас і не хоче знати. Опікун береже свого підручного від ворога і від усякої шкоди,- князь не береже нас ні від сльоти, ні від тучі, ні від граду, ні від медведя,- а се наші найгірші вороги. Він, щоправда, голосить, що береже нас від нападів угорських вояків. Але як береже нас? Насилаючи на нас
іще гірших ворогів, ніж угри,-своїх неситих бояр з їх дружинами. Угрії нападуть, заберуть, що можна, і підуть; боярин як нападе, то вже й осяде, і не вдоволиться ніякими добича-ми, а рад би нас усіх навіки поробити рабами. Не віт-цем і опікуном ми вважаємо твого князя, але карою божою, зісланою на нас за гріхи наші, від якої мусимо від-купуватися щорічними данинами. Чим менше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І коби вся наша Русь могла позбутися сьогодні його з усіма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива і велика!
З дивним чуттям у серці слухав Тугар Вовк тих гарячих слів старого бесідника.
Хоч вихований при княжім дворі і зіпсований гниллю та підлотою, він усе-таки був рицар, вояк, чоловік і мусив відчути серцем хоч крихту того чуття, яке так сильно порушувало серце Захара Беркута. А при тім же він далеко не по щирій совісті виповідав уперед свої слова про необмежену власть князя; його душа й сама не раз бунтувалася проти тої власті, а тут він тільки хотів заслонити показом на княжу власть свої власні забаги такої ж власті. Не диво, що слова
Захара Беркута запали йому глибше в душу, ніж він сам того бажав. Він перший раз зі щирим подивом глянув на нього, але заразом і жаль йому зробилося того велетня, якого упадок, по його думці, був близький і неминучий.
- Старче, старче,- сказав він,- жаль мені твого сивого волосся і твого молодечого серця. Довгий час прожив ти на світі, здається навіть, що занадто довгий!
Живучи серцем у давнині і в гарячих думах молодості, перестав ти розуміти нові, теперішні часи, їх погляди та потреби. Те, що було давно, не мусить бути й тепер, ані вічно. Все, що живе,- переживається. Пережилися й твої?юлодечі думи про свободу. Важкі тепер часи надходять, старче! Вони домагаються конечно одного сильного володаря в нашім краю, котрий би в однім осередку згромадив і в свою руку уняв усю силу цілого народу для оборони його перед ворогом, що надтягає зі сходу сонця. Ти, старче, не знаєш усього того, і тобі здається, що давні часи ще тривають.
- І тут ти помилився, боярине,- сказав Захар Беркут.- Не подоба старому вдаватися в молоді мрії, а на сучасність жмурити очі. Але ж тричі не подоба йому по-мітуватися добрим для того, що воно старе, а хапати за лихе для того, що воно нове. Се звичай молодиків, і то зле вихованих молодиків. Ти закидаєш мені, що я не знаю того, що діється довкола нас. А тим часом не знати ще, хто з нас двох більше й докладніше се знає. Ти натякнув мені на страшного ворога, що грозить нам зі сходу сонця, і висловив думку, що наближення того ворога вимагає згромадження всієї народної сили в одних руках. Тепер я скажу тобі, що я знаю про того ворога. Правда, боярине, до тебе вчора прибіг княжий післанець, який оповістив тебе про новий напад страшних монголів на нашу країну, про те, що вони по довгім опорі зайняли Київ, і зруйнували його дотла, і тепер величезною хмарою тягнуть на наші червоноруські землі. Ми, боярине, знали се ще перед тижнем і знали про княжого післанця, виправленого в отсі сторони, та про його вісті. Княжий післанець прибув пізненько - наші піс-ланці далеко скоріше ходять. Монголи давно вже аапо-веннли нашу Червону Русь, понищили багато городів і сіл і розділилися на дві ріки. Одна пішла на захід, мабуть, під Судомир, у польську країну, а друга йде горі долиною Стрию в наші сторони. Правда, боярине, що ти ще не знав сього?
Тугар Вовк з подивом, майже зо страхом, глядів на старого Захара.
- А відки ти се анаєш, старче? - запитав він.
- Я й се скажу тобі, щоб ти знав, яка сила в громадах і в їх вольнім союзі. Зі всімп підгірськими громадами ми стоїмо в зв'язку: вони обов'язані нам, а ми їм докосити якнайшвидше всякі вісті, важні для громадського життя. Підгірські ж громади стоять у зв'язках з дальшими, покутськими та подільськими, тож про все, сяк чи так важне для нас, що діється на нашій Червоній Русі, йде блискавкою вість від громади до громади.
- Що вам з вістей, коли помогти собі не можете! - згірдно буркнув боярин.
- Правду сказав ти, боярине,- сумно відповів Захар.- Подільські та покутські громади не можуть допомогти собі, бо вони обдерті та обезсилені князями та боярами, які не позволяють їм мати своє оружжя, ані вправлятися в робленню ним. От і бачиш, боярине, що се значить: єдинитн силу народу в одних руках!
Щоби з'єдинити в одних руках силу народу, треба ослабити силу народу. Щоб одному надати велику власть над народом, треба кождій громаді відібрати її свободу, треба розбити громадські зв'язки, обезоружити громадські руки. А тоді всяким монголам одверта дорога в нашу країну. Бо поглянь тепер на кашу Русь!
Твій владник, твій могу-чий князь Данило пропав десь безвісти. Замість обернутися до свого народу, віддати йому його свободу і зробити з нього живу, непоборну запору проти монгольського наїзду, він, поки монголи руйнують його край, побіг до угорського короля, у нього благаючи помочі. Але угри не поквапні помагати нам, хоч і їм самим грозить та сама навала. Тепер твій
Данило щез десь, і, хто знає, може, незадовго його побачите в таборі монгольського хана яко його вірного підданця, щоб ціною неволі й пониження перед сильнішим купити собі власть над слабшими.
Боярин слухав того оповідання, і вже голова його почала укладати плани: що діяти? Як використати таку пору?
- Так, кажеш, монголи грозять нападом і отсим горам?
Захар якось значучо всміхнувся на те запитання:
- Грозять, боярине.
- І що ж ви думаєте робити? Піддаватися чи боронитися?
- Піддаватися їм не можна, бо всіх, хто їм піддається, женуть вони на службу, і то в перші ряди, в найтяжчі бої.
- Значить, ви хочете боронитись?
- Що сила наша, спробуємо зробити.
- Коли так, то прийміть мене за свого воєводу. Я вас поведу до бою проти монголів!
- Постій, боярине, ми ще не дійшли до вибору воєводи. Ти ще не витолкувався зі своїх поступків у нашій громаді. Твою щиру волю до служби громаді ми приймемо, але батьки наші казали нам, що до чистого діла треба й чистих рук. А чи будуть твої руки чисті до такого діла, боярине?
Тугар Вовк змішався трохи таким наглим зворотом, а далі сказав:
- Старче, громадо,- покиньмо давні урази! Ворог зближається, з'єднаймо свої сили проти нього! Доправ-дуючись своєї урази, ви можете лише пошкодити ділу, а хісна ніякого собі не добудете.
- Ні, боярине, не говори сього! Не своєї урази ми до-правдуємось, але самої правди. Неправдою прийшов ти до нас, боярине, не по правді поступав з нами,- і як же ми можемо повірити тобі начальство над собою в війні з монголами?
- Старче, ти, бачу, завзявся роздратувати мене?
- Боярине, уважай, що тут суд громадський, а не забава! Скажи мені: осідаючи на тухольській землі, чи хотів ти бути членом громади, чи ні?
- Я присланий сюди князем як воєвода.
- Ми сказали тобі, що не признаємо права тзого над нами, а особливо права на нашу землю. Не тикай, боярине, наших земель і наших людей, а тоді, може,;.іи приймемо тебе до своєї громади як рівного між рівних.
- От як! - скрикнув гнівно Тугар Вовк.- Отака ваша справедливість! То я мав би нехтувати княжу ласку, а допрошуватися ласки від смердів?
