отвором, лиш тільки застукайте.
- Які шляхи і в чиїх руках? - спитав коротко Пета.
- Один шлях дуклянський, горі Саном-рікою, а потім через низький гірський провал. Шлях широкий і вигідний, топтаний уже не раз руськими й угорськими воєнними силами.
- Далеко відси?
- Відси до Перемишля два дні ходу, а з Перемишля до гір іще два дні.
- Хто стереже?
- Стережуть його нашого князя бояри, що на нім поробили засіки. Але бояри нерадо служать князеві Данилові Романовичу, нерадо стережуть засіків. Мала обіцянка склонить їх на сторону великого Чінгісхана.
- Але чому ж досі ми нікого з них не бачили в нашім таборі? - спитав Пета.
- Годі їм, великий бегадире. Народ, серед якого вони живуть і який мусить поставляти оружних людей для оборони засіків, нерадо зносить їх вдасть над собою. Дух бунту і непокори живе в народі. Серце його тужить за давніми порядками, де не було ні князів, ні власті, де кожда громада жила для себе, а против спільного вороге всі дружилися по добрій волі і вибирали та скидали свою старшину. В отсих горах живе один дід, що його прозвали бесідником, і той роздуває полум'я непокори в ім'я тих старих порядків. Народ глядить на бояр, мов пастухи на вовка, і скоро би тільки побачив, що бояри тягнуть у сторону великого Чінгісхана одверто, то побив біі їх камінням. Коли ж за приближенням вашої сили бояри піддадуться вам і віддадуть вам засіки, народ пирсне, як полова від вітру.
Пета слухав уважно бесіди боярина. Насміх і погорда заблискотіли на його тонких губах,
- Дивні ж у вас порядки! - сказав він.- Князь бунтує против своїх слуг, слуги проти князя, князь і слуги против народу, а народ против усякої власті! Дивні порядки! У нас коли дрібні ватажки хотіли бунтувати проти великого
Чінгісхана, то той згромадив їх до свого аулу і, окруживши аул своїми вірними синами, велів настановити вісімдесят великих кітлів на грані і налити їх водою, а коли вода закипіла, то, не розбираючи нічиєї вини, велів у кождий котел вкинути по два бунтівники і варити їх так довго, поки тіло зовсім не відкипіло від кості. Тоді велів повиймати голі кістяки з котлів, посадити їх коней і повідводити до підвладних їм племен, щоб ті на примірі своїх ватажків училися послкху і покори великому Чінгісханові. От так би і вас її вчити. І ми навчимо вас її. Дякуйте богам, що зіслали нас до сього краю, бо коли б не ми, то ви, певно, мов ті голодні вовки, пожерли б одні других.
Кров постила бояринові в тілі при тім оповіданню монгола, але він ні словечка не відказав на се.
- Ну. а який же ваш другий шлях? - спитав дальше Пета.
- Другий шлях тухольський,- відповів боярин,- хоч вужчий і не такий рівний, але зате ближчий і рівно безпечний. На тім шляху засіків нема, ані княжих бояр нема. Самі хлопи пильнують його.
- Хлопів ваших ми не боїмося! - сказав з погордою Пета.
- І ніщо їх боятися,- підхопив боярин.- Вони ж без оружжя і без умілості воєнної. Тим шляхом я сам можу вам бути провідником.
- Але, може, на арпадській стороні ті шляхи сильно замкнені?
- Тухольський не замкнений зовсім. Дуклянський замкнений, але не дуже сильно.
- А довга дорога тухольським шляхом до краю Ар-падів?
- Для оружних мужів до Тухлі день ходу. В Тухлі переночувати, а разом зо світом у дорогу, і на вечір будете вже на рівнині.
- А дуклянським?
- Вчисляючи, кілько часу треба на понищення засіків, три дні ходу.
- Ну, то веди нас тухольським! - сказав Пета.
- Дозволь мені слово сказати, великий бегадире,- сказав один із начальників монгольських, мужчина величезного росту й геркулесової будови тіла, а лицем темно-оливкової барви, одітий у шкуру степового тигра, що все разом аж надто свідчило про його походження з тур-команського племені. Се був страшний, безтямно смілий і кровожадлия воновник, Бурунда-бегадир, супірник у славі з
Кайданом. Монгольські загони, які він провадив, лишали по собі найстрашнішу руїну, найбільше число трупів, найширшу ріку пожеж. Він безмірно переви-щав
Пету своєю відвагою; перед його шатром кождого вечора було два рази більше свіжих голів, ніж перед шатром усякого іншого вояка. Але Пета не завидів йому тої смілості, чуючи надто добре свою перевагу над Бурундото в штуці ведення великих мас і кермовання великими битвами та походами. Він радо пускав
Бурунду на найнебез-печніші місця, держав його в запасі на найтяжчу, рішучу хвилю, немов непоборний залізний таран,- а тоді пускав його з відділом
«кровавих туркоманів» довершувати побіди.
- Говори, брате Бурундо! - сказав Пета.
- Дозволь мені з десятитисячним відділом іти ту-хольським шляхом, а ти сам простуй на дуклянський. Перейшовши на арпадський бік, я вдарю зразу на тих, що стережуть дуклянського шляху, і прорівняю тобі дорогу.
Пета з подивом глянув на Бурунду, немов се перший раз вирвалось тому рубаці з уст таке розумне слово. І справді, план Бурунди був хоч і смілий, та зате дуже розумний, і Бурунда був єдиний смільчак до виконання сього плану.
- Добре,- сказав Пета,- нехай буде по-твойому! Вибирай собі вояків і рушай з ними зараз завтра.
- Позвольте ще й мені слово сказати, великі бегади-ри,- сказав Тугар Вовк.
- Говори! - сказав Пета.
- Коли воля ваша слати часть своєї сили тухольським шляхом,- а всеї задля тісноти шляху й я не радив би слати,- то позвольте мені піти наперед, з невеличким відділом і зайняти вхід того шляху, заким іще тухоль-ські смерди дізнаються про ваш прихід і завалять його засіками.
- Добре, йди! - сказав Пета.- Коли хочеш вирушити?
- Зараз, щоб іще завтра на південь сповнити своє діло.
- Коли так, то нехай буде конець нашій раді і нехай боги щастять нашій зброї! - сказав Пета, встаючи з місця. Встали й інші начальники. Тугар Вовк просив
Пету, щоб визначив для нього відділ смілих мужів, а сам пішов до шатра покріпитися і попрощатися з донькою.
В темнім шатрі на ліжку, покритім м'якими зрабова-ннми перинами, сиділа
Мирослава і гірко плакала. По всіх страшних і несподіваних вражіннях сього вечора вона аж тепер мала час зібрати свої думки, розглянути добре своє теперішнє положення, в яке втягнув її батько. Положення те було справді страшне, бачилось навіть - безвихідне. Батько її - зрадник, монгольський слуга; вона-в монгольськім таборі, напівгість, напівбранка, а на всякий спосіб кругла сирота. Бо навіть остання її підпора - непохитна віра в свій пророчий сон, в благословення матері і в своє любовне щастя з Максимом, - і тота віра тепер, при холодній розвазі, зачала похитуватись, кровавлячи їй серце. Бо яким лицем стане вона тепер перед Максимом? Якими словами розповість йому про свій - добровільний чи недобровільний? - побут у монгольському таборі? Мов гадюки, вертіли її серце ті питання, і вона дала сльозам волю і плакала мов з життям своїм прощалася.
Батько тихими, тривожними кроками приступив до неї, положив руку на її плече,- вона не підводила голови, не рушалась, не переставала плакати.
- Доню Мирославе,- сказав він,- не плач! Дасть бог, усе ще добре буде!
Мирослава мов не чула нічого, сиділа недвижне, холодна, безучасна.
- Забудь того смерда! Гарна будучність чекає тебе, а він… Що він? Завтра в полуднє він упаде трупом від мойого меча.
- Хто? - скрикнула Мирослава роздираючим серце голосом.
Боярин злякався того голосу і відступився від дочки, що зірвалась на рівні ноги.
- Хто впаде трупом? - повторила вона.- Він, Максим? Ти ведеш напад на Тухлю?
- Та ні, ні! - відпекувався боярин.- Хто се сказав тобі?
- Сам ти сказав! - наставала на нього Мирослава.- Тату, скажи мені правду, що задумуєш? Не бійся за мене! Я тепер і сама вже добре бачу, що не можу бути
Максимова, через тебе не можу бути! О, ти розумний, ти хитрий! Ти допровадив до свого! Не для того я
