сумувати мені за ним, але радуватись його долею.
Так потішав себе старий Захар, але серце його скимі-ло глибоко: надто сильно, всею силою своєї душі він любив свого наймолодшого сина. Але швидко він скріпився духом. Громада кликала його, потребувала його ради. Купами тислися люди, старі й молоді, за село, до тухоль-ської тіснини, за котрою так близько стояв страшний їх ворог. Перший раз, відколи засіла Тухля, рада громадська зібралася нині без звичайних обрядів, без знамена, серед брязку топорів та кіс, серед напівтривожного, на-піввойовничого гамору. Без порядку мішалися старці з молодцями, оружні з безоружними, ба навіть жінки снували сюди й туди поміж громадою, допитуючись вістей про ворога або голосно оплакуючи своїх погиблих синів.
- Що діяти? Що починати? Як боронитися - гуло в народі. Одна думка переважала всі інші: вийти громадою перед тіснину і боронитися від монголів до остатньої краплі крові. Особливо молодіж наставала на те.
- Ми хочемо згинути, як наші брати погинули в обороні свого краю! - кричали вони.-Тільки по наших трупах увійдуть вороги в тухольську долину.
- В тіснині поробити засіки і з них разити монголів! - радили старші.
Далі, коли гамір трохи втишився, заговорив.Захар Беркут:
- Хоч то воєнне діло - не моє діло, і не мені, старому, радити про те, до чого не можу прнложити своїх рук,- але все-таки я думав би, що не велика наша заслуга буде, коли відіб'ємо монголів, особливо зваживши, що се нам не так-то й трудно зробити. Сини наші погибли з їх рук, кров їх обагрила нашу землю і кличе нас до пімсти. Чи пімстимось ми на ворогах наших, на нищителях нашого краю, коли відіб'ємо їх від свого села? Ні, а тільки, відбиті від нашого села, вони з подвійною лютістю кинуться на інші села. Не відбити, але розбити їх - се повинна бути наша мета!
Громада з увагою слухала слів свого бесідника, і мо-лодіж, податлива на все нове та несподіване, готова вже була пристати на ту раду, хоч і не знала, як можна її виконати. Але многі голоси старців обізвалися против неї.
- Не в гнів тобі будь сказано, батьку Захаре,- заговорив один громадянин,- але твоя рада хоч мудра і велику обіцюе славу, та неможлива для нас. Слабі наші сили, а монгольська сила велика. Ще не наспіла поміч від інших верховинських і загірських громад, а хоч і наспіє, то таки наша сила не вистарчить навіть на те, щоб окружити монголів, не то вже щоб побороти їх в од-вертій битві. А без того як ми розіб'ємо їх? Ні, ні! Замала наша сила! Щастя наше, коли здужаємо відбити їх від свого села і відвернути від шляху; розбити їх ми не маймо й надії!
Бачачи всю основність тих закидів, Захар Беркут, хоч з болем серця, готов був покинути свою молодечо-гарячу думісу, коли втім дві несподівані події значно піднесли настрій тухольської громади і змінили цілу її постанову.
Долі селом вулицею надійшли, одна за другою, при звуках труб та дерев'яних трембіт аж три громади уору-женої молодежі. Кожна громада несла наперед себе бойову хоругов; охочі, смілі їх пісні лунали далеко по горах. Се йшла приобіцяна тухольцям поміч верховинських і загірних громад. Хлоп в хлопа, мов рослі явори, стали всі три відділи довгими рядами перед зібраною громадою
і склонили хоругви на знак привітання. Любо було глядіти на ті здорові, рум'яні лиця, розігріті мужньою відвагою і гордим почуттям того, що їм прийдеться заступати своїми грудьми все, що найдорожче у них на світі, що на їх оружжя вложено велике діло. Радісний громовий крик усіх тухольців стрітив їх привід; тільки матері, що саме сьогодні стратили своїх синів, заридали на вид такого найкращого цвіту народного, котрий завтра, може, так само поляже, скошений і потоптаний, як полягли нині їх ясні соколи. Заскиміло серце і в старого Захара
Беркута, коли поглянув на тих молодців і подумав собі, як то пишно визначувався би серед них його Максим. Та ні, годі! Мертвого не вернеш, а живий живе гадає…
Ще не стихла радість із приходу тих пожаданих помічників, ще громада не мала часу приступити до дальшої наради, коли втім з противного боку, з лісової прогалини, що була над тухольською тісниною, показався новий і зовсім уже несподіваний гість. На спіненім коні, пообдиранім гіллям та колючками, припавши до його шиї, щоб швидше й безпечніше їхати по лісі, не зачіпаючись о галуззя, їхала, що кінь доскочить, якась людина. Хто се такий був - здалека годі було вгадати. На ній був овечий монгольський кожух, обернений пелехами наверх, а на голові гарний бобровий ковпак. Молодці прийняли приїжджу людину за монгольського висланця і виступили проти неї з луками. Але, виїхавши з ліса та наблизившись над стрімкий обрив, по котрім треба було злазити в тухольську долину, мнимий монгол зліз із коня, скинув із себе кожух,
і, всім на диво, показалася женщина в білім полотнянім, шовком перетиканім плащі, з луком за плечима і з блискучим топірцем за поясом.
- Мирослава, дочка нашого боярина! - закричали тухольські молодці, не можучи відвести очей від прегарної, смілої дівчини. Та вона, очевидячки, й не дивилась на них, але, лишивши свого коня там, де з нього злізла, живо почала озиратися за стежкою, куди можна би спуститися в долину.
Швидко її бистрі очі відкрили таку стежку, майже зовсім укриту серед широкого, чепіргатого листя папороті та колючих ожин. Певним кроком, мов відроду до того привикла, зійшла стежкою в долину і наблизилася до громади.
- Здорові були, чесна громадо,- сказала вона, злегка паленіючи.- Я спішила звістити вам, що монголи надходять, перед вечором будуть тут, то щоб ви приготовилися, як їх прийняти.
- Ми знали се,- загули голоси з громади,- се нам не новина.
Голоси були різкі, неприязні дочці поганого боярина, через котрого стільки молодців погибло. Але вона не образилася тою різкістю, хоч, очевидно, почула
її.
- Тим ліпше для мене, що ви вже приготовані,- сказала вона.- А тепер прошу вказати мені, де тут Захар Беркут.
- Ось я, дівчино,- сказав старий Захар, наближаючись. Мирослава довго, з увагою і пошаною, гляділа на нього.
- Дозволь, чесний батьку,- заговорила вона тремтячим з внутрішнього зворушення голосом,- сказати поперед усього, що син твій живий і здоров.
- Мій син! - скрикнув Захар.- Здоров і живий! О боже! Де ж він? Що з ним діється!
- Не лякайся, батьку, тої вісті, котру скажу тобі. Твій син у монгольській неволі.
- В неволі? - скрикнув, мов громом прошиблений, Захар.- Ні, то не може бути!
Мій син радше дасть на кусні порубати себе, аніж узяти себе в неволю. Се не може бути! Ти хочеш налякати мене, недобра дівчино!
- Ні, батьку, я не лякаю тебе, воно справді так. Я ж тепер просто з монгольського табору, бачила його, говорила з ним. Силою і підступом узяли його, закували в залізні пута. Хоч без рани, а весь облитий кров'ю ворогів. Ні, батьку, твій син не подав ім'я твоє в неславу!
- І що ж він говорив тобі?
- Казав мені йти до тебе, батьку, потішити тебе в твоїй самоті й тузі, стати тобі за дочку, за дитину, бо я, батьку (тут голос її ще дужче затремтів), я… сирота, я не маю вітця!
- Не маєш вітця? Невже ж Тугар Вовк погиб?
- Ні, Тугар Вовк живий, але Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, відколи… зрадив… свій край і пристав… у службу монголів.
- Сього можна було й надіятись,- відповів понуро Захар.
- Тепер я не можу вважати його батьком, бо не хочу зраджувати свого краю.
Батьку, будь ти моїм вітцем! Прийми мене за дитину! Нещасний син твій просить у тебе сього моїми устами.
- Мій син! Мій нещасний син! - стогнав Захар Беркут, не підводячи очей на
Мирославу.- Хто мене потішить по його страті?
- Не бійся, батьку, може, він іще не страчений, може, нам удасться видобути його на волю. Слухай лише, що наказував мені Максим!
- Говори, говори! - сказав Захар, поглядаючи знов на неї.
- Він радив тухольській громаді не спиняти монголів перед тісниною, але впустити їх у кітловину. Тут можна їх обступити і вирубати до остатнього, а коли ні, то виморити голодом. Треба тільки поробити засіки в
