Максима, то все-таки йому подобалася його лицарська твердість і незламність; тож тепер, коли почув такі
Максимові слова, йому здавалося, що в його серці рветься щось глибоке і святе, рветься остатнє пасмо віри в чесність і постійність людей.
- Хлопче,- скрикнув він,- що се ти говориш? Ти мав би хотіти зробити щось подібного?
- А що ж, боярине,- сказав напівсумно, а напівна-смішливо Максим,- сам же ти сказав, що сила солому ломить.
- Але ти, ти, що недавно ще присягався, що «волю, мовляв, умерти, ніж податися на зраду»?
- Що діяти,- сказав знов так само Максим,- як не можна додержати присяги, то не можна.
- І ти, з такою податливою натурою, смієш думати, що моя дочка буде любити тебе? - скрикнув гнівно боярин.
- Боярине,- відказав терпко Максим,- не згадуй про неї!
- А видиш, як тебе се вкололо! - сказав боярин.- Видно, що я правду кажу.
- Хто знає, боярине, хто знає! У нас воєнний час, війна вчить усякої штуки. А що, якби…
- Якби що? Чому не договорюєш? - скрикнув Тугар Вовк.
- Нічого, нічого! Я тільки ще раз питаю тебе: чи приймеш моє предложення?
- Але чи направду ти думаєш вести монголів проти своїх тухольців?
- Направду, коли тільки буде можна…
- Як то, коли буде можна? То значить, коли стежка не буде пильнована?
- Ні, я за те ручу, що стежка не буде пильнована і що пройдемо в білий день незамічені, коли тільки не буде якої іншої перешкоди.
- А яка ж би могла бути?
- Я… не знаю…
- Коли так, то нічого й баритися довго. Ходімо до Бурунди!
- Іди сам, боярине, і скажи йому те, що я отеє тобі сказав. Про можливу перешкоду не потребуєш згадувати, бо я ще раз ручу тобі, що ані тухольці, ані ніякі інші збройні люди нам не перешкодять, а інші перешкоди чей не злякають ваших смільчаків.
- Нехай і так,- сказав Тугар Вовк.
- І проси його, щоб велів розкувати мене, бо в тих ланцюгах годі мені буде.
- Се розуміється само собою,- сказав боярин і пішов, усяко міркуючи по дорозі.
Які тривожні, які страшні, пекельні хвилі перебував Максим за той час, поки боярин пішов звіщати Бурунду про його намір! Схопивши голову в руки, сидів він у страшній непевності, ловив вухом усякий найлегший шелест, немов ждав приходу когось найдорожчого його серцю. Він тремтів увесь, немов у лихорадці, і сік зубами, мов на морозі. Але хвилі плили так тихо, спокійно, ліниво, і кожда з них мов острими медвежими кігтями впивалася в його серце. А коли так не станеться, як казала Мирослава, і боярин почне налягати, щоб він сповняв свою обіцянку? Ну, звісна річ, смерті йому не минути, на смерть він готов віддавна,- але вмирати, не додержавши слова чоловікові, який на те слово поклався, якого будучність, може, й життя, лежить на тім слові, вмирати зрадником хоч би тільки в очах зрадника - се страшно, се мука, се гірше самої смерті. Але й сама смерть була йому тепер, після бачення з Мирославою, далеко страшніша, ніж перед годиною, ніж тоді, коли він сидів серед вулиці і непорушне глядів на пожежу рідної хати, душачися димом тої пожежі… Але що се таке? В тій хвилі задрижала земля і страшенний лускіт потряс повітрям. Гамір знявся в таборі, крик, брязкіт оружжя,- що се таке сталося? Максим зірвався на рівні ноги і сплеснув у долоні, аж забряжчали його пута. Радість, радість! Се тухольці працюють. Се вони будують оту заваду, що спинить монголів і не дасть йому бути зрадникомі Тепер йому можна й умерти спокійно, бо він навіть ворогові не зломить свого слова. Серце його билося живо, голосно,- він не міг висидіти на місці, але почав ходити по наметі. Гамір у таборі почав стихати, і в тій хвилі вбіг боярин до намету. Лице його ясніло радістю і вдоволенням.
- Хлопче,- сказав він живо,- дуже впору прийшло твоє предложення. Воно вирятувало мене з великої біди. Ти чув той гук? Хитрі твої тухольці: роблять засіки і позаду нас. Живо ходи до начальника, він уже збирає відділ, що має йти з тобою. Нам треба швидко видобутися відси - тут небезпечно.
Мов острі ножі, вразили в серце Максима ті слова. Будь-що-будь, а йому треба було припізнити похід аж до тої хвилі, коли він станеться неможливим.
- А се відколи, боярине, ви почали лякатися хлопських засіків? Я не думаю, щоб так нагло яка небезпека грозила монголам. Нехай собі тухольці бавляться засіками, - живо ми зженемо їх із них. А квапитись нам нічого, бо й так, бачиш, ще не розвиднілося. А поки не стане зовсім видно, поти й виходу, про який кажу, не знайдемо.
- Але що ж се за вихід такий, що тільки вдень можна його знайти?
- Слухай, боярине, що за вихід. У нашім огороді в однім місці під верствою землі лежить велика плита. Треба винайти се місце, відкопати і відвалити плиту, а тоді ввійдемо до тісного, поміж підземні скали проробленого хідника, який виведе нас аж на гору, просто на Ясну поляну, там, де ти недавно бачив мойого батька.
- Ну, чого ж тут чекати? Ходімо зараз і шукаймо! - скрикнув боярин.
- Добре тобі мовити, боярине, тільки одно забув, що село згоріло, плоти й будинки наші погоріли, знак, по якому можна було пізнати те місце, також згорів, так що напотемки я ніяким світом не знайду його. Та й ще раз кажу: чого квапитися, коли хід наш безпечний і серед білого дня?
- Га, нехай буде й по-твойому,- сказав вкінці боярин.- Іду звістити про се
Бурунду і зараз пришлю таких, що розкують тебе. Тільки, небоже, ти все-таки лишишся під вартою, бо, скажу тобі правду, ані Бурунда, ані я не довіряємо тобі,
і скоро би показалося, що ти зводиш нас, то будь певний, що смерті не минеш.
- Я се давно знаю, боярине! - сказав безжурно Максим.
Знов вийшов боярин, і швидко потім ввійшли два монгольські ковалі, розкували
Максима і зняли з нього тяжкі ланцюги. Мов на світ народився, таким легким почув себе Максим, позбувшися тих залізних тягарів, що близько добу втискалися йому не лише в тіло, але немовби аж у душу. З легким серцем і повний надії, він пішов під проводом монголів перед намет Бурунди. Бурунда змірив його від ніг до голови своїми грізними, дикими очима і сказав через товмача - сю послугу сим разом сповняв для обох Тугар Вовк.
- Рабе,-мовив Бурунда.-Я чув, що ти знаєш вихід а сеї долини?
- Знаю,- відповів Максим.
- І готов показати його нам?
- Готов.
- Якої плати надієшся за те?
- Ніякої.
- Для чого ж се робиш?
- З доброї волі.
- Де сей вихід?
- В огороді мойого батька.
- Можеш зараз знайти його?
- Не можу. Все там погоріло, а вихід грубо прикопаний землею. Коли розвидниться, знайду.
- Отеє ж розвиднюється. Іди й шукай! І слухай, що тобі скажу. Коли говориш правду, коли знайдеш вихід, то будеш свобідний, ще й дари одержиш. Коли ж дуриш нас пустими словами, то згинеш у страшних муках.
- Покладаюсь на твоє слово, великий бегадире,- сказав Максим,- покладайсь і ти на моє слово!
- Іди ж і шукай виходу. Ось тобі поміч! Я сам іду з тобою.
Як повільно, оглядно йшов Максим! Як старанно об-зирав кождий куточок, кождий камінчик, немов стараючись прикликати собі в тямку положення місцевості, змінене вчорашньою пожежею! Хоч до огороду його батька було ще далеко, то він кілька разів зупинявся, прилягав до землі, стукав, шпортав, а все позирав наперед себе, до потоку, відки мала прийти для нього поміч.
Слимаковим ходом поступав відділ наперед,- уже Бурунда почав нетерпитися.
- Не гнівайся, великий бегадире,- сказав Максим.- Учорашня пожежа загладила всі сліди людського
